Найвизначніший представник династії князів Острозьких – Костянтин-Василь був сином Великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича (1460-1530) та його другої дружини – Олександри Слуцької. Точна дата його народження невідома. Л. Коланковський пише, що на підставі спеціального королівського привілею Костянтин був визнаний повнолітнім не у 18 років, як було прийнято в Польсько-Литовській державі за І статутом, а у 16 років, у лютому 1541 року. Це дає підставу стверджувати, що він народився на початку 1525 p., або в другій половині 1524 р. При хрещенні князь отримав ім'я Василь, але після досягнення повноліття додав до свого хресного імені ім'я свого прославленого батька Костянтина.
Свої дитячі роки він провів у Турові, біля матері. Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, княжич отримав непогану освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов'янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов'ї, добре володів військовою справою. Авторитет молодого князя значно посилювала слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар'єри. Позиція К-В. Острозького в колі литовсько-руської еліти вже в кінці 1540-х років була значною. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської.
1553 рік був щасливим в особистому житті князя. У лютому цього року він одружився з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського, одного з найвпливовіших магнатів     Речі Посполитої. Укладений з політичних розрахунків шлюб виявився надзвичайно щасливим для князя в особистому плані. Софія Тарновська, за словами сучасників, була ідеально сумлінною жінкою, у якій гармонійно поєднались зовнішня та душевна краса, доброта та інтелект. "Найпрекрасніша душею та обличчям, а насамперед, величчю духу, мудрістю, шляхетністю, ласкавістю, любов'ю до Бога та милосердям до людей".
15 грудня 1559 p. B.-K. Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві - воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України. Спокій, політична та економічна стабільність в краї, його захист від зовнішньої експансії залежали від нього.
1560-ті роки були особливо тяжкими для Литви в її стосунках з Москвою. Наростаюча загроза московського завоювання підштовхувала Литву на підписання нового акту унії з Польщею. Костянтин-Василь Острозький одним з перших з волинських магнатів присягнув на вірність короні та 1 липня 1569 р. підписав акт унії. Належність до Польші чи до Литви була для нього справою другорядною. Набагато важливішим було для князя збереження прав Православної Церкви, а також привілеїв, пов'язаних з князівським титулом, які певною мірою сприяли незалежності князя від королівської влади. Як і багато інших магнатів Волині, князь насамперед відчував себе саме русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем. Він намагався зберегти традиції своїх предків. І хоча прийняв деякі польські звичаї, до кінця життя в глибині душі залишався русином, завжди вболівав за долю "вітчизни своєї Русі". Рішення та дії князя не завжди були узгоджені з політикою Зиґмунта-Августа. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького, українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Його ім'я було символом "окремішності" України-Руси, надійним гарантом її національної, політичної та культурної самостійності. Нащадок великих руських князів, він був і взірцевим громадянином Корони Польської - своєї "політичної" батьківщини. З. Копистенський у своїй "Палінодії" пише, що К.-В. Острозький був "первый межи княжаты Роскими, великій заступъ и потіха всего народу роского" і "слава и свеча ясносветлая кролевства Полского". Однозначно, князь був мудрим державним, супротивником усіляких авантюр і завжди виступав проти справ, які дестабілізували обстановку в країні.
Однією з найважливіших ланок діяльності К.-В. Острозького була економічна розбудова своїх володінь. Традиційно вважають, що у них нараховувалось 80 міст та 2760 сіл, 60000 підданих. Ці величезні землі приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. злотих в рік. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство В.-К. Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій.
Тогочасні джерела неодноразово підкреслювали розважливість та поміркованість князя, а також "сумирність" його вигляду. На відміну від свого войовничого батька, Костянтин-Василь ніколи не прагнув військової слави. Проте постійні набіги татар на прикордонні землі України затягували його у вир боротьби, неодноразово він давав відсіч татарам, не раз відчули вони на собі його тверду руку. Про це свідчить низка його перемог, які він отримав протягом 1570-х років. Безсумнівним внеском у піднесення обороноздатності порубіжних зі степом теренів України стали зведені при сприянні Острозького замки в Білій Церкві, Переяславі, Богуславі, які стояли могутніми форпостами над Диким полем. Але найбільше прославили князя його меценатство вітчизняної культури та мистецтва і опіка над православною Церквою.
Костянтин-Василь відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких. Багато часу приділяв молитвам у своїй улюбленій замковій Богоявленській церкві, а великий піст проводив у розташованому недалеко Дерманському монастирі. У церквах, де він бував найчастіше, наказував зробити для себе місця, відокремлені від решти вірних, щоб нічого не відволікало його від молитви. На землях К.-В. Острозького знаходилося понад 600 церков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманський, Лубенський, Степанський – були значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, яких у той час було сім: Богоявленська, Василіївська, Миколаївська, Успенська, Параскево-П'ятницька, Борисоглібська та Онуфрієвська. У 1585 р. він заснував в Острозі монастир Св. Трійці, а при ньому – шпиталь "для людей добрих, побожного життя, які були хворобами і недостатками знедолені''. Князь був також фундатором багатьох церков, які знаходилися у Львові, Києві, Вільно.
Костянтин Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності вищого рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво переживало свій розквіт. Шлях виходу з цього глухого кута був у створенні шкіл, що виникали, головним чином, при церковних братствах, при окремих церквах і монастирях. Костянтин-Василь намагався сприяти цьому рухові. Ще у 1571 р. він надав землі в Турові дяку Дмитрові Митуричу з тим, що той зобов'язувався "школи держати и уставником бути". У1588 р. з його ініціативи постала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі. Проте створення звичайних церковних шкіл не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя було створення православної школи вищого типу, подібної до західноєвропейських академій та університетів. У кінці 1576 p., після отримання від Стефан Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Костянтин "з великою побожністю та з королівським розмахом" почав будувати біля свого замку слов'яно-греко-латинську академію, що стала першою школою вищого типу в Україні. Князь дбав про те, щоб у цьому навчальному закладі викладали найосвіченіші педагоги. Незважаючи на певні труднощі, йому вдалось зосередити в академії цілу плеяду видатних учених, серед яких Герасим Смотрицький, Іван Федоров, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Ян Лятос, Діонісій Раллі ІІалеолог, Василь Суразький, Даміан Наливайко та інші. Князь дбав про матеріальне забезпечення академії. У 1579 р. його племінниця Ельжбета-Гальшка, княжна Острозька, підтвердила у своєму заповіті надання на академію, а також на монастир Св. Спаса та на с. Доросиню 6000 коп грошей лічби литовської. На сеймі 25 лютого 1585 р. Стефан Баторій затвердив фундацію К.-В. Острозького на шпиталь та монастир Св. Трійці, що складалась із доходів містечка Сураж та 7 навколишніх сіл Суразької волості в розмірі 420 злотих в рік і фактично призначалась для академії. Діячів академії князь щедро обдаровував, надаючи їм маєтки та призначаючи на доходні посади. Заснування К.-В. Острозьким слов'яно-греко-латинської академії мало виняткове значення в справі розвитку вітчизняної культури. Протягом 60-річної діяльності (1576-1636) цей заклад закінчило не менше як 500 учнів, серед яких було чимало видатних особистостей: відомі письменники-полемісти: Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Іов Княгиницький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, митрополит Іов Борецький та ін.
Найважливішою заслугою князя К.-В. Острозького в справі просвіти народу було заснування друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. її очолив Іван Федоров, запрошений князем із Львова. У 1578р. для потреб Острозької школи тут був надрукований "Буквар", а також перша в Україні "Грецько-руська церковно-слов'янська книжка для читання", призначена для вивчення грецької мови, у 1580 р. перша в Україні "Книга Новаго Завета, в неиже на прєди псалмы", призначена не тільки для церкви, але й для домашнього вжитку та школи. У кінці 1580 р. до Нового Завіту був виданий алфавітно-предметний покажчик – "Книжка Сьбраніе вещей нужнейших...", складена вчителем академії Тимофієм Михайловичем. 5 травня 1581 р. в Острозі був надрукований перший в Україні поетичний релігійний календар під назвою "Которого ся месяца, што за старых веков дело короткое опісаніе", автором якого був відомий білоруський поет Андрій Римша. Головним доробком острозької друкарні стало видання першої у світовому друкарстві кириличної Біблії 12 серпня 1581 року.
Важливу роль Костянтина-Василя у виданні першої у світі кириличної Біблії високо оцінили сучасники. У вірші, яким закінчується друга передмова до Біблії, ректор академії Г.Д. Смотрицький порівнює К.-В. Острозького з великими князями Київської Русі – Володимиром і Ярославом, що назавжди залишаться в пам'яті народу як великі просвітники та меценати вітчизняної культури та могутня опора Церкві.
"Владимир бо свой народ крещенієм
просветил
Константин же благоразумія писанім
осветил...
Ярослав зиданієм церковным Кієв
и Чернигов украси,
Константин же єдіну соборну
Церков писанім возвыси".
(Продовження)