(продовження)
Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі - Володимира та Ярослава, "вмонтовуючи" князів Острозьких "у безперервну канву володарів України", острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалось з пошуків державних та культурних витоків нації. Перша форма національної самоідентифікації українського народу була тісно пов'язана з усвідомленням окремішності влади свого князя, який з гордістю говорив: "Я - русин і вітчизна моя Русь".
Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби православної Церкви з унією. На початку Костянтин-Василь виступав прихильником поєднання Церков. Однак, Острозький виступав за унію православної Церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об'єднання, яке б постало в наслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене зі всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Без погодження з князем владики, Потій і Терлецький виробили свої засади укладення унії, згідно з якими православна Церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості. Він дуже гнівно відреагував на пародію своєї ідеї й такий інтриганський спосіб проведення унії владиками. Отже, з прихильника унії князь перетворився на її палкого ворога. Обурений нехтуванням його волі, К. Острозький написав до православного духовенства гнівне "Обвіщення", видане    в острозькій друкарні 24 червня 1595 року, в якому засвідчував перед усіма свою повсякчасну вірність православ'ю і вважав своїм обов'язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів - "вовків в овечій шкурі", які зреклися східної церкви і приступили до латинників, і "як христопродавець Юда з жидами, змовивши ся потайки, задумали всіх тутешніх благочестивих Християн без їх відомости кинути в погибель". Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти зрадників власне 15-20-тисячне військо. Універсал князя загримів, наче грім над головами уніатської конспірації. Проте події розвивалися вже незалежно від його волі. У день Різдва Христового 1595 р. Папа Климент VIII урочисто проголосив об'єднання Київської митрополії з Римом.
Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією. Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 р. і вніс офіційний протест до варшавських книг гродських . Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596 p., a також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприйняття князем унії, вірності його схизмі, буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркадіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями.
Подальші дії Острозького після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної Церкви. Князь, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймах 1597 та 1598 pp. з його ініціативи делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній Церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові. На сеймі 1603 р. Костянтин-Василь домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр.
Матеріальна та політична підтримка К.-В. Острозьким православної Церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні унії були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Князь добре розумів, що інша сторона боротьби за ствердження української культури тісно пов'язана з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягає у засвоєнні надбань "латинського" Заходу, оскільки негативне ставлення до прогресивної західноєвропейської культури об'єктивно послаблює сили українського суспільства в його захисті національних інтересів. Отже, боротьба з уніатською церквою не означала для К.-В. Острозького боротьби з "латинською" ренесансною культурою. Князь був активним прихильником взаємодії української культури із західно-європейською.
У контексті напрямку синтезування вітчизняних традицій з надбаннями Заходу винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя та його меценатська діяльність, спрямована на перетворення Острога у визначний центр ренесансної культури. Будучи опікуном і захисником православної церкви, К. Острозький з повагою ставився до інших релігій, за що його називали "сином гуманізму та Відродження». Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією він не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти відреставрував острозький костел та запросив сюди ксьондза В. Бєжановського з Кракова. В Острозі, крім православних церков, діяли католицький костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа тлумачників Талмуду – "Ієшибот", у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Острозька академія не тільки протидіяла полонізаторському впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, а й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, у якій поєднання вітчизняної та латинської культури отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи II П'ястом, якого особисто знав К.-В. Острозький.
При дворі К.-В. Острозького процвітала не тільки слов'яномовна, але й латино- та польськомовна література. У 1595 році тут була написана лицарська поема "Rozprawa przygyd starego ïoinierza" («Розповідь про пригоди старого солдата"), у якій домінує топос слави та щирий патріотичний пафос. У 1593 р. придворний поет князя К.-В. Острозького - Симон Пекалід, бакалавр Краківського університету, написав першу в Україні латиномовну поему "De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor" ("Про Острозьку війну під П'яткою з Низовцямй"), видану в Кракові у 1600 році. Визначною була роль К.-В. Острозького в розвитку ренесансної архітектури міста, яке стояло в авангарді українського зодчества того часу. Князь запросив до Острога чимало італійських будівничих, що відігравали провідну роль у розбудові міста. Завдяки їм Острог відігравав роль своєрідного центру будівельної справи, який забезпечував потрібними фахівцями чимало міст Волині. У володіннях К.-В. Острозького - Дубні, Острозі, Старокостянтинові - сформувалась своя архітектурна школа.
Костянтин-Василь сприяв розвитку музичної культури міста, яка з другої пол. XVI ст. набирала загальноєвропейських рис. Сам він виявляв велику любов і шану до музики, особливо церковного співу, мав гарний голос, знав багато церковних псалмів, дбав про церковні хори. З часів князя у храмах міста виник своєрідний "Острозький наспів" молитв, що поєднував у собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу. За сприяння князя, окрім церковної, в Острозі розвивалась і світська музика. На одній з гравюр XVIII ст. автора К. Яблоновського зображений К.Острозький, який задумливо слухає гру лютняра. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти. Підтримка К.-В. Острозьким православної Церкви, щедрі фундації монастирям та храмам сприяли розвиткові іконописного мистецтва. У другій пол. XVI - на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з'явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. З ім'ям К.-В. Острозького пов'язують також створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких шляхетність і гідність людини вимірювались не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Позитивний вплив на розвиток портретного малярства мали твори іноземних майстрів, виконані на замовлення К.-В. Острозького. Про це свідчать, на жаль, нині вже втрачені парні портрети князя та його дружини Софії Тарновської, створені невідомим західноєвропейським майстром школи Луки Кранаха Молодшого. На сьогодні відомо декілька портретів Костянтина-Василя, а також зображення інших членів його родини: батька К.І.Острозького, синів – Януша та Олександра, онучки – Анни-Алоїзи Ходкевич.
Замовлення К.-В. Острозького сприяли розвиткові в Україні такого характерного для доби Відродження виду меморіальної пластики, як скульптурні надгробки. Тісні контакти із скульпторами, що працювали в галузі меморіальної пластики, розпочались у князя від 1569 p., коли він замовив скульптурні пам'ятники над похованнями свого тестя Яна Тарновського та його сина Яна Кшиштофа у кафедральному костьолі в Тарнові. У 1570 p., був споруджений надгробок над похованням дружини князя Софії Тарновської, яка померла 1 липня 1570 р. невдовзі після народження сина Олександра. 7 серпня 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври над похованням свого батька Костянтина Івановича князь спорудив величний монумент, рівного якому не було в той час в Україні. У грудні 1603 р. несподівано помер молодший син Острозького – Олександр. Над могилою улюбленого сина в Богоявленському соборі князь збудував "чудовий пам'ятник з марму», у якому представив Олександра у вигляді спочиваючого лицаря.
Від глибокого потрясіння смертю Олександра, на початку 1604 р. К.-В. Острозького розбив параліч, що віщувало його швидку смерть. Старий князь вже не займався військовими справами, залишивши для старшого сина Януша виконувати обов'язки київського воєводи. Проте справи православної Церкви та її боротьби з унією займали його до кінця життя. На сеймі 1605 p., під впливом натиску православних була прийнята Конституція грецької Релігії, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і православні священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам. У 1606 р. К.-В. Острозький вдало використав для боротьби за права православної Церкви рокош Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан було додано ряд пунктів, які стосуються православної Церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в Конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильниками грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і бул величезною заслугою політичних змагань князя.
Князь помер у ніч з п'ятниці на першу суботу посту 23 лютого (13 лютого за Юліанським календарем) 1608 року. До похорон, що відбулися 27 квітня 1608 p. y замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик – "Плач землі" за своїм вірним сином. "Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер!..ридало все, тужили села й гори... Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна... Упокоївся в Богові великий князь України, останній князь її...". Його історична місія була завершена. Українська культура йшла своїм самобутнім шляхом, не розчиняючись у культурі Речі Посполитої і не ізолюючи себе від прогресивних надбань Заходу.

Бондарчук Я. Костянтин-Василь - князь Острозький / Я. Бондарчук // Волання з Волині. – 2004. – Ч.5 (60). – С. 45-48.