Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Богородиця Одигрія
Волинська ікона
Богородиця Одигрія





Пархоменко Т. Ритуальне використання обрядових страв з медом у різдвяно-новорічному циклі свят | Друк |
Читальний зал - Етнографія, фольклор

Зимовий цикл народної календарної обрядовості традиційно розпочинають дванадцятиденні Святки або Коляди - різдвяні свята, тісно пов'язані з культом предків. Різдво, Новий рік, Водохреща неможливі без Бідної, Багатої й Голодної куті. Кутя з ситою — це неодмінна ритуальна страва Святого вечора, Щедрого вечора та Вечора перед Во­дохрещами. Ще Д.3еленін звернув увагу на тотожність страв різдвяної вечері та поминальної їжі (зокрема споживання куті) [2, 129], згодом ця думка була розвинена В. Проппом, який підкреслював домінування в обрядовості зимових свят поминальних мотивів [2, 129]. На думку А.Байбурина, вся «декорація» покуті (внесення снопа, розстелення на столі сіна, запалення свічок) необхідна для створення особливої ситуації, актуальної в найкритичніші моменти людського буття. Згідно з концепцією дослідника, різдвяна вечеря — це вечеря в «іншому» світі. Використання архаїчної обрядової їжі (сити та куті) і сама назва снопа «дід» «дають підставу вважати, що такі самі засоби використовувалися для відтворення простору смерті» [2, 129-130].

Вечір напередодні Різдва (наприкінці року за старим стилем) — Бідна кутя — має риси, характерні для загального настрою останніх днів кінця року: суворе дотримання посту, читання молитов. Зовсім іншою є атмосфера Багатої куті, вся атрибутика якої символізує відживання старого та прихід нового з властивою йому символікою достатку, повноти, багатства. Поділяємо думку А.Байбурина, що велика кількість страв на Новий рік символізує сукупну долю (підкреслено нами. — Т.П.), яка призначена для розподілу між усіма учасниками ритуалу [2, 134]. Маються на увазі як представники «свого», так і «чужого» світу. Певною мірою це підкреслює й новорічне звертання до Бога, коли примовляли: «Дай, Боже, так нам поможи, шоб хватало для себе і на всякого долю!» [34].

Характерним для регіонів Полісся, Поділля, Карпат є звичай запрошувати на різдвяну вечерю померлих родичів та залишати для них обрядові страви й ложки на ніч [7, 29]. За нашими експедиційними записами, такий звичай побутує на Чорнобильському Поліссі, де на Святий вечір господар виходить і скликає предків на кутю [48]. У записах із території Рівненського Полісся знаходимо типову розповідь про традицію чекання покійних родичів: «Вже я повичераю, шо остає-ца в мисці — вже я його не хаваю, вже воно ставлю, кладу двє ложкі, виделце (гето вже приходат мертвеци) — ну, для дида, для баби, для мами. Бо перший год я такого ни зробіла, то мама, не знаю шо таке, ходила по хати стукала. На буфеті стояв слоік з ложками та, як упав, то залетив на другу хату» [44]. Той же інформатор згадує таку назву вечора напередодні Різдва, як «Дедов вечир» (прослідковуємо певний взаємозв'язок між нею та назвою поминальних днів - «Деди»).

Готування сити для куті — давній звичай, якого дотримуються поліщуки. Це підтверджують як фольклорні тексти минулого століття, так і польові матеріали сучасних етнографічних експедицій: «Ой дай, Боже! / Ішов-перейшов місяць по небі, / За ним зірочка, як сестричка. / — «Ой почекай же, місяцю!» /— «Ой не чекаю — часу не маю. / Ой бо від Бога іду я в послах, / Від Бога в послах до господара, — / Чи починає по-старосвіцькому, / Чи ситив медок (підкреслено нами. — Т.П.) на Святий вечір, / Чи варить пиво до святого Кіоству, / Чи пік калачи з ярої пшениці?» / Ой дай, Боже!» [12; 414, №139А; 347, №76А]. Три кубки обов'язкових ритуальних напоїв, серед яких і мед, називаються в колядці, записаній нами на Рівненщині: «А в сього пана скам'я заслана, / Да на сій скамії три кубки стоять: / В першому кубці — медок солодок. / У другим кубці — кріпкоє пиво, / У третім кубці — зелене віно. / Зелене віно - для пана сього. / Кріпке пиво — для жінки його / Медок солодок — для його діток..»  [22]. Мед як ритуальний напій для Бога, згадується в колядці з Овруцького Полісся [6, 225].

Архівні матеріали поч. XX ст. теж фіксують ритуальне споживання куті з медом на Святий вечір: «...мед вживають на Різдво для куті, яку їдять напередодні Різдва вечером. Для цього мед розбавляють теплою водою, а в розбавлений у мисці мед кидають кашу» [14, 1]. Як улюблена святкова різдвяна страва мед згадується і в програмі А. Шульгиної «Пасічництво» [13, 56]. Етнографічні матеріали з Рівненського повіту засвідчують, що в 90-х pp. XIX ст. поблизу сЯполоть напередодні Коляд (25 ст.ст.) біля церкви варили поминальний напій з меду — «канун», який і споживали під час свята [15, 60]. Цей звичай отримав народну назву «водити на мед». За традицією, на мед водили родичів, знайомих, зокрема, парубки дівчат.

Ще в 50-х pp. XIX ст. дотримувалися традиції варити напередодні Різдва стільки куті, щоб її вистачило на всі три різдвяні свята. Тоді великий горшик з кутею знаходився на покуті, і в міру потреби з нього накладали страву до миски на Бідну, Багату та Голодну куті. Відповідно страву заправляли олією, солониною, і, як вказує М. Пйотровський, завжди медовою ситою [5, 294]. Водночас деякі господарі дотримувались звичаю готувати свіжий горнець куп на кожне з різдвяно-новорічних свят [5, 295].

Л.Артюх подає детальний опис способу приготування куті, водночас зазначаючи, що в різних регіонах України він однаковий; змінюватися могли лише компоненти страви. Так, у західній та північній частині країни варили кутю «ячну» (це підтверджується і нашими записами, хоча є згадки й про пшоно, рідше — пшеницю). Відібрані зерна потрібно було очистити від луски, помити та довго варити в череп'яному горщику [1, 105]. Згідно із записами М.Пйотровського, в Овруцькому Поліссі кутю варили протягом всього дня — від ранку до вечора, адже за народними уявленнями, добре «набубніла» кутя ставала гарною ознакою плідності колосся наступного врожаю [5, 294]. Під час приготування кутю не солили й не солодили, не додавали і жиру. Коли кутя була готова, її накладали у полумисок, в якому й несли на покуть. А в цей час господиня брала іншу миску та розтирала в ній медові стільники, заливаючи їх холодною або теплою водою («окропом»). Мак розтирали на молоко, розводили ситою й поливали кутю, посипаючи зверху волоськими горіхами. Коли ж не було ні меду, ні цукру, для підсолодження куті використовували узвар [1, 105]. Згідно з нашими записами, зробленими в с.Білка Березнівського р-ну Рівненської обл., з метою забезпечення багатства в купо кидали копійки [20]. В с. Борове Рокитнівського р-ну копійки в кутю кидали тільки перед Новим роком; ця каша була вже з молоком, тоді як кутя перед Різдвом — із медом [23]. Кутя з медом як обов'язкова страва на Коляди, на Багату кутю, на «Терплячку» (перед Водохришами) відома в сНетреба Рокитнівського р-ну [45] та в селах Балашівка, Яцьковичі Березнівського р-ну [19], [55].{mospagebreak}

Кутя, заправлена медом, мала своє усталене місце — покуть, сакральний статус якої загальновідомий: з нею пов'язані народні уявлення про смерть, про померлих [7, 33-34]. З огляду на присутність поминальних мотивів на різдвяні свята, зрозумілим стає архаїчний звичай нести вершечок куті до річки «топліникам» [33]. Можливо, із цими уявленнями пов'язаний ще один звичай: із закритими очима потрібно було принести кутю на покуть і так само, не розплющуючи очей, потрібно було відійти від покуті [35]. Окрім куті, на покуті знаходилися сіно; хлібна діжа, накрита обрусом; сніп збіжжя з різної «пашні» — «Коляда», яку вносили в хату ще перед жнивами [15; 24, 60, 13]; хліб; дрібка солі [5, 294]; узвар [15, 13].

За язичницьким звичаєм, на Різдвяну вечерю, а саме на кутю з медом, потрібно було запросити Мороза: «Мороз, Мороз, іди куті їсти! (тричі)» [41]. На першу кутю кликали Мороза і в с. Буда-Варовичі Поліського р-ну Київської обл.; у запрошенні згадуються його діти: «Мороз-Мороз, іди кутю їсти, а в Петровку ни йди і дитей не веди!» [52]. Той факт, що Мороза запрошували саме на Коляди, засвідчує ще одне звертання: «Морозе, Морозе, іди кутю їсти, бо як на Коляди не наїсись, дак на Петра батогов тобі дамо [49].

За даними інформаторів із різних сіл Рівненського та Київського Полісся, на кутю («яшну» кашу) з медом Мороза запрошували часом на Новий рік, а бувало, і на Водохреща (на другу та на третю куті). Були села, де Мороза гукали на кожну кутю: «Мороз, Мороз, іди кутю їсть, а влєтку нє прихожай, куті нє виморожай, бо будем пугою біти! (тричі)»   [40]. На кожну кутю заведено гукати Мороза в смт Клесів Сарненського р-ну Рівненської обл., пояснюючи звичай, «шоб не поморозив літа» [31]. Хазяїн виходить в рукавицях, в руках тримає кутю, на ній «паланица» зі свічкою, проказує молитву «Отче наш» і кличе: «Мороз, Мороз, ходи куті їсти! Ми цілий рік ждалі, шоб тибе позвали! Ходи зараз нашу кутю поїж, тільки літом нічого нам не морозь!» [31]. Дослідниця білоруської обрядової поезії Г.Барташевич теж згадує гукання Мороза на три куті, а також зазначає, що запрошування відбувалося перед самою вечерею біля вікна, біля дверей, а то й на вулиці. Мороза не лише запрошували, але й «годували» — викидали за вікно першу ложку куті й примовляли: «Мароз, мароз! Хадзі купцю есьць. Ня маразі маіх каровык, авечык, свіньїк, гульбічкі» [3, 29].

У якості сакральної їжі для Мороза, як міфічної істоти, спеціально готували кашу з медом, кутю — то була його вечеря. Принагідне згадаємо, що на покуті для померлих, окрім куті, залишали хліб, сіль і узвар. Це дає можливість зробити висновок, що кутя з ситою виступає у ролі особливої страви, найголовнішої під час всього циклу різдвяних свят. За нашими спостереженнями, найчастіше Мороза гукали на Багату кутю з кутею в руках [32]. Господар виходив на двір та гукав: «Мороз, Мороз, іді куті їсть! У Петровку нє йді, бо будем пугою бить» [39]. Про зв'язок звичаю запрошування Мороза із давніми віруваннями свідчать обрядові постріли: «Мороз, Мороз, іди кутю їсти! — І тоди вже з рушниці три рази вистрелює. На вулиці гукає, а двері відчинені, потом заходить в хату — двері зачиняє» [27]. Стріляли з метою створення шуму, для відлякування ворожої сили.

Архаїчний звичай був записаний нами у с. Балашівка Березнівського р-ну Рівненської обл. Вивернувши кожух, взявши під руку буханець хліба та в руки довгу качалку, знадвору підходили до місця, де знаходилася покуть, молилися Богу, а тоді тричі стукали в кут качалкою і кликали Мороза: «Мороз, Мороз, іди вечерять, не зморозь бульби, квасолі, гарбуза і всякої пашні!» Так робили тричі. На вечерю запрошували і померлу рідню [19]. Інший інформатор з с. Балашівки розказував, що кликати Мороз потрібно з їжею, яку наготували на вечерю: з хлібом, варениками слід було вийти на двір і гукати: «Морозе, Морозе, не морозь мине! Зара ни поморозиш, то й в Петрувку не морозь!». Тоді били по «штахетах» палицею й кричали: «Агув!» [18]. Ритуальне биття при гуканні Мороза згадують і в сусідніх селах, зокрема в с. Білка. На «Щодруху» тут також брали в руки кутю, хліб, ковбасу, обходили з : ними хліви, садки, стукали «довбешкою» й кликали: «Мороз, Мороз, іди кутю їсти!» [20]. При звертанні згадували господарські потреби: «Мороз, Мороз, ни зморозь мине, ни теляти, ни ягняти, ни корови, ни бичка..» З мискою обходили хату, підходили до кута, де покуть, стукали качалкою; тоді йшли в садок, до «товару», кругом обходили двір і сідали вечеряти [21]. На другу кутю було прийнято запрошувати Мороза на подвір'ї і в с. Вітковичі Березнівського р-ну Рівненської обл. [24]. Вивернувши кожух, одягнувши рукавиці, гукали: «Мороз, ходи, ходи до нас вечерать! Як сьогодні не прийшов, то не йди ніколи!». Обов'язково «лякали Мороза», тричі вдаряючи поліном. Часом стріляли з рушниці [25]. Головною метою магічного ритуалу биття пали­цею, товкачем по стінах будинку, воріт, парканів, що супроводжувало закликання Мороза, М.Толстой і І. Морозов вважають запобігання холоду влітку [9, 180].

У с. Павловичі Поліського р-ну Київської обл. побутувала низка інших реліктових звичаїв. Своєрідним було місцеве запрошення Мороза: «Мороз, Мороз, іди кутю їсти! А як не з'їси — Богу оддаси!» Так тричі гукали Мороза тоді, як йшли виносити сміття на город [33].

Наші експедиційні записи доводять, що в деяких місцевостях Полісся кликали Мороза на останню кутю — Голодну. «На послєдню кликалі, а на першу не гукають, це на послєдню. Тричі в хаті пуд вукно» [54]. «Виходили на двор, (ставали. — Т.П.) на порозі і кликали на посну кутю (Водохреща); як у кого стріляли: «Мороз, Мороз, іди до нас куті їсти!» [28]. Так запрошували Мороза на Голодну кутю і в с.Крива Гора Чорнобильського р-ну Київської обл. [37].

У вечір перед Водохрещами медову кутю проганяли: «Як послєдня кутя, кажуть: «Геть, кутя, з покутя, хватіт тебе стоять!» [36]. Подібна примовка побутувала і в с.Бобер Поліського р-ну Київської обл.: «Кутя, геть з покутя, а ти звар — на базар!» [47]. Примовку супроводжував ритуальний стукіт по столу [47]. Залишилися згадки і про розбиття горщика з кутею: «Уже трищі не трищі, Водохреща пришли, бири цю кутю да бий туди об коворот, да нехай рке сані кидають да беруть воза, телігу!» [49]. Разом з тим прагнули дочекатися майбутньої куті: «Дай, Боже, і куті дождати, і Нового году дождаті!» [36], або: «Іди собі з Богом, шоб на той год прішла!»(тричі). Розбивання горщика з кашею — ритуал, відомий в поховальній родинній обрядовості українців, а також в святковій обрядовості вечорниць. Найчастіше він символізує фінальну стадію ритуалу, у данному випадку — завершення дванадцятиденного циклу Святок.{mospagebreak}

Як час найтіснішого взаємопроникнення двох світів — «свого» та «чужого» - переддень різдвяно-новорічних свят використовували для пізнання майбутнього. За Л. Виноградовою, найбільш слушними періодами для ворожінь вважалися вечори напередодні Різдва та Нового року [4, 13]. З огляду на таку функцію різдвяних ворожінь, як розподіл долі, тобто встановлення тій частки, яка, за народними повір'ями, наперед визначена, розглянемо магічне використання куті з ситою.

Вибір страви для атрибуту ворожіння є не випадковим. Нагадаємо, що назва «кутя» поширюється не лише на поминальну страву, але й на саму вечерю напередодні трьох святкових днів, а також на пору дня, коли відбувалася вечеря [10, 191]. Серед різноманітних ворожінь типу «годування-умилостивлення» виділяється група з обов'язковим використанням куті. Одне з найпоширеніших - непомітно вкрасти за вечерею щіпку куті, заховати її в хустинку та покласти на ніч під подушку (Білоруське Полісся). Л.Виноградова зазначає важливість використання саме першої ложки куті. Аналогічна особливість підмічена й П.Шейном [4, 15]. Згідно із записами К.Кутельмаха, подібним способом ворожили на заміжжя на Житомирському Поліссі [8, 205]. Обов'язково дотримувалися такої вимоги: шіпку куті під час новорічної вечері потрібно було вкрасти, потайки заховати під голову, до самого ранку ні з ким не розмовляти. Таким чином сподівалися побачити уві сні майбутнього чоловіка. З точки зору концепції перерозподілу долі ритуальна крадіжка тлумачиться А.Байбуриним: ділячись їжею, яка була взята потайки, а тому й наділена сакральною силою, учасник ворожіння вступав у контакт зі сферою «чужого» [2, 126]. Як пожертва кутя відігравала роль частки благ, дарованих духам-предкам. Відбувався своєрідний перерозподіл долі: в обмін на страву учасник ворожіння очікував на вирішення життєво важливих для нього питань, звістки про свій талан.

Експедиційні записи, зроблені нами від переселенців з Київського Полісся, засвідчують збереженість традиції ритуального гукання міфічної Долі напередодні різдвяно-новорічних свят. Так, в с.Стара Рудня Поліського р-ну Київської обл. Долю гукали на кожну кутю: «Доле-Доле, іди куті їсти! (тричі)» [28]. Аналогічне запрошення було зафіксоване нами і в с.Новий Мир Поліського р-ну Київської обл. [26]. Гукали Долю на подвір'ї, біля воріт або на городі. На нашу думку, реліктом давнього звичаю запрошування міфічної Долі на кутю є ворожіння, що побутувало в с.Павловичі Поліського р-ну Київської обл.: «Напроти Нового году виїпла, смєття зібрала і виносить на город, висипає смєття. Каже: «Доля, гу!» [32]. Інший інформатор з цього ж села назвав обов'язковий атрибут подібного ворожіння — мисочку з кутею [33].

Записи, зроблені нами на території Рівненського Полісся, фіксують аналогічну традицію гукання Долі напередодні Нового року та свята Андрія. Зокрема, в с. Кисоричі Рокитнівського р-ну дівчата готували пшоняну кашу, додавали до неї меду, маку й виходили на двір гукати: «Доля, Доля, ходи кашу їсти!» Як віщий знак майбутнього слухали, звідки долине якийсь звук [30]. Ворожіння з кашею знайоме і в с. Немовичі Сарненського р-ну, де воно відбувалося на свято Варвари. Зваривши з проса кашу, дівчата брали дерев'яний горщик, тягали його по столу — виривали одна в одної, адже за місцевими віруваннями, котра першою колупне кашу, та першою вийде заміж. Тоді ж гукали свою Долю [44]. Привертає увагу домінуюча функція першості у ворожіннях - будь то перша ложка обрядової їжі чи перший стрічний, або перший почутий звук.

Ареал поширення подібних обрядодій досить широкий. Ще в кін. XIX ст. в Овруцькому повіті Волинської губернії було зафіксоване ворожіння з горщиком куті. Тримаючи в руках горщик, дівчина виходила надвір, ставала у воротах та закликала: «Доле, Доле, ходи до мене вечерати!» Гавкіт собаки вказував на напрямок, звідки слід очікувати нареченого [4, 15]. Подібні ворожіння з кутею зафіксовані й у росіян. Зокрема, в Костромському краї побутували три види ворожінь з використанням куті. Суть одного з них зводилася до зустрічі з першим зустрічним чоловіком; друга форма полягала в посіванні куті у воротах (ложку страви ховали на Різдво, а «посівали» на Новий рік). Третя форма ворожіння вирізнялася ще більшою складністю: опівночі, під Новий рік, дівчина приходила до клуні, де вже стояв накритий на двох стіл, а на землі лежали простелені рушники. Вона тричі зверталася до «судженого-рядженого», запитуючи, чи приходив він вечеряти. Сліди присутності Долі шукала на їжі та рушниках [4, 16].

Розглянемо різдвяно-новорічні ворожіння з кутею і з ложками, коли останні набували магічної дії в результаті дотику до обрядової страви. Слід виділи два суттєві моменти: перший — зв'язок ложки з актом «годування» померлих душ; другий — уособлення за допомогою ложки конкретного члена родини. Дослідження, проведені в Рівненській області, свідчать, що такого роду ворожіння є досить поширеним явищем. Відомості про ворожіння з ложками знаходимо в матеріалах В. Доманицького 90-х рр. XIX ст.: кутю, яка залишалася після вечері на «Вілію» (польська назва свята Різдва. — Т.П.), складали в миску, куди вкладали ложки, а поверх накривали «паляницею». Вважалося, що той, чия ложка впаде, цього року помре [15, 60]. Л. Виноградова наводить запис з с. Сварицевичі Дубровицького р-ну: напередодні першої Коляди всі члени родини встромляли ложки в кутю (горщик та хліб знаходилися на покуті). Чия ложка за ніч падала, тому вішувалася смерть [4, 30]. Подібні ворожіння записані нами в с.Немовичі Сарненського р-ну та в с. Кисоричі Рокитнівського р-ну Рівненської обл. В першому селі ложки притуляли до миски таким чином, щоб вони стояли «ниц» — опуклим боком повернуті назовні, а внутрішньою частиною торкалися країв миски [42], [43]. Як в Немовичах, так і в Кисоричах боялися, щоб ложка не перекинулася: «Каже, як переверница ложка за ноч, значить того року вмре» [44].

Наведені зразки ворожінь із кутею дозволяють згрупувати їх за тематикою. Перша група стосується вічного питання «життя — смерть». Вона є досить поширеною з огляду на коло її учасників, адже участь у ній бере вся родина. Друга група ворожінь передбачає зустріч із майбутнім нареченим, судженим-рядженим, а тому дійові особи - тільки дівчата. Третя група ворожінь пов'язана із достатком, врожаєм, приплодом і, як правило, участь в них беруть особи старшого віку. На Київському Поліссі нами був зафіксований звичай передбачати майбутній врожай та, відповідно, статки за допомогою покришки з горщика для куті. «Якщо покришка мокра — значить мокре літо; якщо покришки половина мокра — значить половина доща, половина суши; а якщо зовсім – значит доща не буде» [50]. Таке ворожіння побутувало і на Житомирському Поліссі, коли на Багату кутю господар відносив горщик на покуть [51].{mospagebreak}

Продукувати врожай мав і ритуальний діалог з кутею, зафіксований у кін. XIX ст. на Чернігівському Поліссі. Відбувався він на Голодну кутю (так могли називати вечір перед Водохрищами, рідше — перед Різдвом. — Т.П.) Господиня несла кутю на стіл, приказуючи: «Іде кутя на покутя. Чуєте, діти?» Діти відповідали: «Чуємо!» — а господиня продовжувала: «Дай, Боже, шоб усі чули!» Сівши на лаву, вона рухала горщик по столу, стогнучи. «Ох! Ох! Ох!» [11, 20]. На думку М.Толстого, такі вигуки мали на меті показати, якою важкою є кутя, тобто виконувані дії, вигуки мали забезпечити, щоб на наступний рік вона стала ще важчою.

З метою дізнатися про майбутній врожай зернових — буде збіжжя в полі густим чи рідким - першу ложку куті було прийнято підкидати до стелі над столом. Переважно такий обряд відбувався напередодні Різдва [5; 295, 332].

З приготуванням «яшної» або пшеничної куті з медом та маком пов'язували надії на плодовитість квочок. Із продукувальною метою дотримувалися звичаю квоктання: «Тулько на першу кутю квоктали. Несе матка кутю на покуть і квокче» [32]. В смт Поліське Київської обл. квоктали ще тоді, коли мішали кутю [46]. Як символ багатства при перенесенні куті використовували рукавиці: «Вариш кутю (кутя з медом, з маком), а тоді одіваєш рукавиці, несеш на покуть, а як нисеш — лак квоктаєш» [49]. Пояснення обрядового квоктання в с. Павловичі Поліського р-ну Київської обл. — «шоб кури садились» [32]; в сСтещин Поліського р-ну Київської обл. — «шоб кури квоктали» [46]. Часом під столом квоктали діти [50]. Невипадково курам віддавався й вершечок куті - «шоб нєсліся добре» [38], [49]. Існують згадки про те, що вершечок куті віддавали худобі: «на кожну кутю худобі потрошку, шоб недоросток, годов 10-12, (хлопчик. — Т.П.) ніс» [37]; «вершечок куті коровці треба давать» [37]; «корові, курам, поросяті» [29].

Низка ворожінь з кутею пов'язана із вшануванням культу тварин. При обході хліва кутя як основна «святочна» їжа відігравала роль головної пожертви. Про архаїчність звичаю відвідування «товару» з кутею свідчить традиція одягати вивернутий кожух, ховати руки в рукавиці тощо. За народними прикметами, таким чином віщувалася погода влітку та час отелення тільної корови. Наші експедиційні записи фіксують різний час навідування «товару». Згадується Перша кутя, Багата кутя, кутя перед Водохрещами, однак найчастіше подібне ворожіння відбувалося під Новий рік. В с.Федорівка Сарненського р-ну Рівненської обл., перш ніж іти у хлів, господар вивертав кожух, надягав рукавиці, брав до рук миску куті, пиріг та засвічував свічку. Він вітався з коровою: «Добрий вечір!», залишав їжу на «вишках» і вгадував, у яку пору дня вона буде телитися [53]. Те саме дійство перед вечерею відбувалося і в смт Клесів Сарненського р-ну. Інформатор зазначає, що заходили в хлів після того, як покликали Мороза. При ворожінні використовували ті самі атрибути: кожух, рукавиці, кутю, паляницю, свічку [31]. Звичай відвідувати «товар» під Новий рік зафіксований нами і в Березнівському р-ні Рівненської обл., де придивлялися, у який бік головою стоїть корова: «якшо на полноч — уночі отелиця, на захід — маєця сонце заходить буде телитьца, на сход — раненько, на пувдень — удень» [17], [18]. Подібне ворожіння відбувалось і в Рокитнівському р-ні Рівненської обл., однак «товар» (корову. — Т.П.) тут відвідували на третю кутю і вже після вечері. Брали свічку, «булку» хліба, сіль та йшли дивитися, у який бік стоїть тільна корова [23]. Такі ворожіння на приплід худоби відомі й на території Овруцького Полісся [5, 334]. Рідше згадується інформаторами віщування погоди на літо, одне з яких було записане нами в Сарненському р-ні Рівненської обл.: на Коляди («посну кутю») спостерігали: якщо худоба лежить — значить буде сухе літо, а якщо стоїть — буде дощове [31].

Окремо слід розглянути ще один ритуальний обхід господи. За народним повір'ям, на Коляди Бог відвідує оселю, подвір'я, всі господарські будівлі. Він обов'язково тримає в руках кутю або ситу. Часом функції Бога символічно перебирає на себе господар. В Рівненському повіті, поблизу Князь-села, був зафіксований звичай, коли напередодні Різдва господар брав миску сити, обходив з нею хату та стукав по стіні, а на запитання з хати: «Хто стукає?», - відповідав, що сам Бог [11, 24]. Подібний звичай, в 90-х pp. XIX ст. був зафіксований В.Доманицьким. Напередодні Різдва, після вечері, найстарший в родини брав кутю з горщиком, крейду та виходив надвір. З хати його запитували: «А хто там ходеняє?» (курсив наш. — Т.П.). На що отримували відповідь: «Сам Господь ступеняє. І хрестика писнув, і куті лизнув.» Тоді він малював на чотирьох стінах хати та на «хоромах» хрести, щоб відвести від оселі «домових і усяку нечість» [11, 25], [15, 24]...

Отже, підсумуємо сказане: кутя — архаїчна страва, відома в зимовій обрядовості різдвяно-новорічних свят. Її важливим компонентом був мед, а точніше сита (так називають мед, розведений водою). В якості обрядової їжі кутю споживали напередодні Різдва, перед Новим роком та перед Водохрещами. Споживання меду, куті пояснюється зв'язком різдвяно-новорічних звичаїв з поминальною обрядовістю. Вагому роль відіграє кутя в різноманітних обрядах, зокрема, при гуканні померлих та запрошуванні Мороза (звичаї, тісно пов'язані між собою). В залежності від місцевих традицій, час гукання Мороза на обрядову вечерю — кутю — міг змінюватися (Коляди, Багата кутя, Голодна кутя). Часом гукали на три куті, та згідно експедиційних записів, найчастіше гукали Мороза перед Новим роком, тоді ж лунали обрядові постріли. Численні звичаї стосуються використання куті з магічною метою — забезпечення родючості, статків, врожаю. Зокрема, дотримуються ритуального квоктання, підкидають ложки до стелі, обходять вулики та інш. Тобто вся обрядовість Коляд спрямована на розподіл сукупної долі учасників обряду. Будь-які звичаї цих днів, навіть ворожіння, дають можливість отримати свою долю, а вона, в залежності від запиту, буває різною. Доля у вигляді врожаю на полі, у кількості курей, корів; стану пасіки в «медяра»; довжини віку тощо. Кутя як поминальна страва відіграє далеко не останню роль у згаданому процесі розподілу долі. Її вага тим більша, що кутя з ситою є традиційною пожертвою духам предків.{mospagebreak}

І. Джерела:

1. Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія / Історико-етнографічне дослідження/ АН УРСР. Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. - К.: Наукова думка, 1977. - С.154.

2. Байбурин А. К. Ритуал в традиционной культуре: Структурно-семантический анализ восточнославянских обрядов / РАН. Музей антропологии и этнографии им. Петра Великого (Кунсткамера). - СПб.: Наука, 1993. - С.238.

3. Барташзвіч Г. А. Каляндарная абрадавая паззія Беларусау. Да проблемы міжэтнічных

і міжжанровых сувязей: Дис... д-ра філал.навук / АН Беларусі, Ін-т мастацтвазнауства, этнаграфії і фольклору. - Мінск, 1993. - Л.332.

4. Виноградова Л. Н. Девичьи гадания о замужестве в цикле славянской календарной обрядности (западно-восточнославянские параллели) // Славянский и балканский фольклор: обряд, текст. - М.: Наука, 1981. - С. 13-43.

5. Возняк М. Народний календар із Овруччини 50 pp. XIX ст. в записі Михаила Пйотровського // Древляни: збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю / Міністерство України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; Інститут народознавства  НАН України,- Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996. - Вип. 1. - С. 291-335.

6. Герасим Я. Нові записи з древньої Овруччини: огляд жанрів та сюжетів // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження / За ред. С. Павлюка, М. Глушка. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. - Вип. 2. Овруччина. 1995. – С. 225-236.

7. Київське Полісся: (Етнолінгвістичне дослідження) / Авт. кол.: С. С. Березанська та інш.: АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. - К.: Наук.думка, 1989. - С.268.

8. Кутельмах К. Аграрні мотиви в календарній обрядовості поліщуків // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження / За ред. С. Павлюка, М. Глушка. -Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. - Вип. 2. Овруччина. 1995. - С. 191-210.

9. Морозов И. А., Толстой Н. И. Бить // Славянские древности: этнолингвистический словарь в 5-ти томах. — Т.1: А-Г. — М.: Междунар. отношения, 1995. - С.177-180.

10. Толстая С. М. Полесский народный календарь. Материалы к этнодиалектическому словарю: К-П // Славянский и балканский фольклор: Духовная культура Полесья на общеславянском фоне. - М.: Наука, 1986. - С. 178-241.

11. Толстой Н. И. Фрагмент славянского язычества: архаический ритуал-диалог // Славянский и балканский фольклор: Этногенет. общность и типол. параллели. Сб. ст. - М.: Наука, 1984. - С.5-72.

12. Труды этнографичеасо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Императорским Русским Географическим обществом. Юго-западный отдел: Материалы и исследования, собранные П.П.Чубинским.- СПб., 1872-1878. —Т. 1-7.-Т. 3: Народный дневник.

13. Шульгина Л. Пасічництво: (Програми до збирання матеріалів)// Збірник Історично-філологічного відділу (Укр. акад. наук). - К., 1925. - С.70.

II. Фондові матеріали:

14. ІМФЕ. Відділ рукописів: Фонд 43-6. - Од. зб. 234. - 3 арк.

15. ЦНБ. Відділ рукописів: Фонд 1. - Од. зб. 33496. - 107 арк.

III. Географія обстежених поліських пунктів:

16. Зап. у 2000р. в смт Клесів Сарненського району Рівненської області від Смицької Анастасії Давидівни, 1931р.н.

17. Зап. у 1999р. в сБалашівка Березнівського району Рівненської області від Іванчук Ольги, 1926р.н.

18. Зап. у 1999р. в с.Балашівка Березнівського району Рівненської області від Прокопчук Євдокії Юріївни, 1934р.н.

19. Зап. у 1999р. в с.Балашівка Березнівського району Рівненської області від Усач Марії Кононівни, І935р.н.

20. Зап. у 1999р. в с.Білка Березнівського району Рівненської області від Євсенко Євгенії Юхимівни, 1930р.н.

21. Зап. у 1999р. в с.Білка Березнівського району Рівненської області від Євсенко Марії Іванівни, 1927р.н.

22. Зап. у 1999р. в с.Білка Березнівського району Рівненської області від Хіміної Віри Олександрівни, 1938р.н.

23. Зап. у 1999р. в с.Борове Рокитнівського району Рівненської області від Яремийчук Хівонії Терентіївни, 1926р.н.

24. Зап. у 1999р. е с.Вітковичі Березнівського району Рівненської області від Бойчук Ксенії Кузьмівни, 1936р.н.

25. Зап. у 1999р. в с.Вітковичі Березнівського району Рівненської області від Миронця Іллі Романовича, 1926р.н.

26. Зап. у 1999р. в с.Гланишів Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Новий Мир Поліського району Київської області Кириленко Анастасії Федорівни, 1910 р.н.

27. Зап. у 1999р. в с.Гланишів Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Кливин Поліського району Київської області (родом із с.Олександрівка Наровлянського району Мозирської області) Клецко Валентини Іванівни, 1923р.н.

28. Зап. у 1999р. в с.Гланишів Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Стара Рудня Поліського району Київської області Лісовської Антоніни Оникіївни, 1921 р.н.

29. Зап. у 1999р. в с.Єрківці Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Кливини Поліського району Київської області Стародуб Теофілії Сигизмундівни, 1930 р.н.

30. Зап. у 1998-1999рр. в с.Кисоричі Рокитнівського району Рівненської області від і Євпат Олександри Степанівни, 1918 р.н.

31. Зап. у 2000р. в смт Клесів Сарненського району Рівненської області від Смицької Анастасії Давидівни, 1931 р.н.

32. Зап. у 1999р. в с.Ковалин Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Павловичі Поліського району Київської області Доманчук Надії Нестерівни, 1926 р.н.

33. Зап. у 1999р. в с.Ковалин Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Павловичі (Новий Мир) Поліського району Київської області Мушанок Катерини Іванівни, 1912 р.н.

34. Зап. у 2000р. в с.Кураш Дубровицького району Рівненської області від Курачик Тамари Андріївни, 1951 р.н.

35. Зап. у 1999р. в сЛукаші Баришівського району Київської області від переселенки з с.Красне Чорнобильського району Київської області Омельченко Катерини Наумівни, 1938 р.н.

36. Зап. у 1999р. в сЛукаші Баришівського району Київської області від переселенки з с.Крива Гора Чорнобильського району Київської області Подубєд Тетяни Григорівни, 1926 р.н.

37.  Зап. у 1999р. в с.Лукаші Баришівського району Київської області від переселенки з с.Крива Гора Чорнобильського району Київської області Семеняк Анастасії Андріївни, 1920р.н.

38. Зап. у 1999р. в сЛукаші Баришівського району Київської області від переселенки з с.Машів Чорнобильського району Київської області Горбаченко Марії Данилівни, 1921 р.н.

39. Зап. у 1999р. в сЛукаші Баришівського району Київської області від переселенки з с. Машева Чорнобильського району Київської області Шульги Катерини Миронівни, 1913р.н.

40. Зап. у 1999р. в сЛук'янівка Баришівського району Київської області від переселенки з с.Паришів Чорнобильського району Київської області Урупи Марії Саківни, 1924 р.н.

41. Зап. у 1999р. в с.Мазінки Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з смт Поліське Київської області Кушніренко Любові Федотівни, 1938 р.н.

42. Зап. у 2000р. в с.Немовичі Сарненського району Рівненської області від Карпове! Олександри Василівни, 1931 р.н.

43.  Зап. у 2000р. в с.Немовичі Сарненського району Рівненської області від Мички Любові Кіндратівни, 1921р.н.

44.  Зап. у 2000р. в с.Немовичі Сарненського району Рівненської області від Лавренчук Віри Макарівни, 1946р.н.

45.  Зап. у 1999р. в с.Нетреба Рокитнівського району Рівненської області від Козла Антона Семеновича, 1928р.н. (родом із с.Чобель Сарненського району).

46.  Зап. у 1999р. в с.Пасічна Баришівського району Київської області від переселенки з с.Стещина Поліського району Київської області Солодар Тетяни Ярофіївни, 1917р.н.

4/. Зап. у 1999р. в с.Пологі Вергуни Переяслав-Хмельницького району Київської області

від переселенки з с.Бобер Поліського району Київської області Андрійченко Надії

Павлівни, 1920р.н. 48. Зап. у 1999р. в с.Пристроми Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Стечанка Чорнобильського району Київської області Бойко Марії Іванівни, 1938 р.н.

49. Зап. у 1999р. в с.Сезенків Баришівського району Київської області від переселенки з с.Королівка Поліського району Київської області (родом із с.Сидоровичі Іванківського району) Ющенко Антоніни Петрівни, 1935 р.н.

50. Зап. у 1999р. в с.Сезенків Баришівського району Київської області від переселенки з С.Тараси Поліського району Київської області Конюшок Надії Олександрівни, 1943р.н.

51. Зап. у 1999р. в с.Стовпечне Овруцького району Житомирської області від Гавриловського Івана Карповича, 1932р.н. Матеріали А.Мазура.

52. Зап. у 1999р. в с.Стовп'яги Переяслав-Хмельницького району Київської області від переселенки з с.Буда-Варовичка Поліського району Київської області Дубович Єви Іванівни, 1915 р.н.

53. Зап. у 2000р. в с.Федорівка Сарненського району Рівненської області від Жигули Єфросинії Кононівни, 1934 р.н.

54. Зап. у 1999р. в с.Ярешки Баришівського району Київської області від переселенки с.Чистогалівка Чорнобильського району Київської області Літвин Катерини Сидорівни, 1929 р.н.

55. Зап. у 1999р. в с.Яцьковичі Березнівського району Рівненської області від Шевчук Тамари Петрівни, 1922 р.н.

 

Пархоменко Т. Ритуальне використання обрядових страв з медом у різдвяно-новорічному циклі свят / Т. Пархоменко // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. Вип. II. – Рівне: Перспектива, 2002. – С. 9-21.