Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Писанка. Поділля
Етнографія Волині
Писанка. Поділля





Сергій Панишко "Екомічні чинники у процесі формування території Волинської землі" | Друк |
Читальний зал - Суспільно-політичне життя

Екомічні чинники у процесі формування території Волинської землі

Сергій Панишко, 

кандидат історичних наук

 

Археологічні джерела дозволяють пов'язати процес формування Волинської землі із соціально-економічним розвитком регіону. Становлення місцевих князівських адміністрацій потребувало достатнього розміру додаткового продукту, що вироблявся на підвладних їм територіях, передусім, у сільськогосподарській сфері виробництва. Водночас сільськогосподарське виробництво залежало від розвитку ремесла та торгівлі. Отже, утворення адміністративно-територіальних структур на Волині було можливим при функціонуванні на їх території не тільки високорозвинутого сільськогосподарського виробництва, а й феодальних міст - ремісничих та торгових центрів. Силою, що була зацікавлена у взаємодії цих основних галузей економіки, була князівська адміністрація, яка прагнула збільшити розмір додаткового продукту.


З іншого боку, виділення Волинської землі (і князівств у її межах) та становлення місцевих князівських адміністрацій повинні були стимулювати подальший розвиток економіки у двох напрямках - структурного вдосконалення місцевого економічного організму, зокрема розвитку регіональних центрів ремесла і торгівлі - феодальних міст - та окняжіння нових регіонів. Ці заходи волинських князів укріплювали їх соціально-економічну базу, а в кінцевому рахунку - політичну могутність.

Аналіз писемних джерел показав, що Волинська земля виділилась в окрему адміністративно-територіальну одиницю у XII ст. Розглянемо, які зміни в цей час відбулись у розвитку сільського господарства, ремесла й обміну (торгівлі). При цьому центральними проблемами є взаємовідносини міста і села, формування економічних комплексів міських волостей (місто + його сільськогосподарська округа) та окремих князівств.

Автор розглянув формування сільськогосподарської округи Луцька. Очевидно, що вже в XI ст. цей регіон був добре освоєним у сільськогосподарському відношенні, на що вказує висока густота розміщених тут сільських поселень (149 на 1,5 тис. км2). Тогочасний рівень сільськогосподарського виробництва забезпечував зростання тут що­найменше трьох центрів, що йшли по шляху становлення як феодальні міста (Луцьк, Шеполь, Коршів). Напевно, така ситуація характерна для всього Волинського Опілля того часу, на що вказує висока густота розмішених тут в XI ст. городищ, частина з яких також були протоміськими центрами (наприклад, Жорнівське, Листвинське, Дорогобуж, Пересопниця).

У XII - XIII ст. тільки деякі з цих центрів стали повноцінними містами. До них належать ті, що сформували навколо себе повноцінну сільськогосподарську округу і стали її ремісничими осередками. Процес формування такої округи простежується на прикладі Луцька. Він проходив у двох основних напрямках. Перший - це зміна поселенської структури, що виразилась у затуханні життя в менших центрах і висуненні на передній план Луцька. Другий - збільшення загальної кількості відкритих селищ на 25 %, що свідчить про подальше сільськогосподарське освоєння регіону.

Можливість такого збільшення кількості відкритих поселень автор вбачає у наявності родючих грунтів, здатних до тривалого орного обробітку. Це добре видно на прикладі Луцького регіону, де у лісостеповій його частині кількість селищ збільшилась (у басейні Чорногузки на 37 %, Серни - на 70 %), а у поліській, навпаки, зменшилась (у басейні Конопельки - на 32 %). При цьому у лісостеповій частині при загальному збільшенні кількості поселень і появі великих за площею селищ у XII - XIII ст. більшість з них існувала з XI XII ст. У басейні Чорногузки вони становили 69 %, а Серни - 44 % всіх існуючих у XII - XIII ст. селищ. Це вказує на залежність тривалості існування селищ від якості грунтів. У районах поширення більш родючих грунтів (басейн Чорногузки) більшість селищ існували безперервно фактично протягом усього давньоруського періоду - з XI по XIII ст.

Натомість, у басейні Конопельки у XII - XIII ст. відсоток поселень, що існували з XI - XII ст., становить тільки 24 (4 пам'ятки з 17). Тут масово з'являються нові селища, причому їх середня величина порівняно з попереднім періодом зростає наполовину. Незначне зменшення загальної площі врахованих селищ (з 24 до 18 га) вказує на відносну стабільність кількості населення у басейні Конопельки впродовж усього давньоруського періоду. Очевидно, переміщення поселень на нові місця пов'язане з вичерпанням ресурсів ландшафтів у місцях їх попереднього розміщення.

Автор встановив прискорення процесів містоутворення на Поліссі у XII XIII ст. Очевидно, поява там нових міст супроводжувалась і змінами у системі сільських поселень. При цьому кількість селищ та сільського населення могла і не змінюватись суттєво (як у басейні Конопельки). В усякому разі активізація процесів містоутворення у Волинському Поліссі не дозволяє говорити про значне зменшення тут кількості сільського населення.

Відносно невелике зростання кількості сільських поселень у районі Луцька (на 25 %), у порівнянні з сусідніми територіями (наприклад, у басейні верхньої Случі та Хомори, на 400 % вказує на специфічність соціально-економічного розвитку цього регіону. Активне зростання кількості сільських поселень у верхів'ях Случі та по Хоморі у XII -ХІІІ ст., окрім характеру місцевих ґрунтів, визначалось і зовнішніми умовами - ліквідацією загрози для цього регіону з боку кочівників. Фактично можна говорити про просування тут державного кордону на південь, включення цього регіону до складу Давньоруської держави. Тому цілком зрозуміле прагнення київських князів до якнайшвидшого окняжіння цієї новоприєднаної території, що було однією з причин зростання тут кількості поселень.

Так, у Городищі біля Шепетівки знайдено 34 наральники, 32 чересла, 405 серпів, 219 кіс, 47 оков лопат. Показово, що тут знайдено лемехи трьох типів: а) симетричні, що належать до найбільш ранніх орних знарядь; б) з ознаками асиметрії, для обробки частково освоєних грунтів; в) асиметричні, для обробки окультурених ґрунтів. Для нашого дослідження ця обставина дуже важлива, оскільки добре ілюструє ступінь освоєності сільськогосподарської округи Городища. Очевидно, що на момент загибелі міста вона знаходилась у процесі інтенсивного освоєння. Частина ґрунтів вже була окультурена, а частина тільки вводилась у землекористування. Зазначимо, що місто виникло недавно, у XII ст. Отже, можна говорити про швидке зростання економічного потенціалу його округи напередодні монголо-татарського розгрому. Городище розміщується у Шепетівському природному районі, що за агрогрунтовими умовами фактично є поліським. Отже, у ХІІ-ХПІ ст. активно освоювалась територія не тільки Волинського Полісся, а й інших поліських регіонів.

На території Волинського Опілля ці процеси розпочались раніше, а тому зростання кількості поселень у ХІІ-ХПІ ст. тут не було таким значним. Однак розвиток землі потребував подальшого окняжіння "нових" територій. Оскільки Волинська земля не мала виходу до Степу, як Київська, увага місцевих феодалів у ХІІ-ХПІ ст. була звернута на менш родючі поліські регіони.

Проблема взаємовідносин давньоруського феодального міста із селом не обмежується його зв'язками із сільськогосподарською округою у широкому значенні цього слова. Значний відсоток власне міських жителів займався сільським господарством. Це можна простежити на матеріалах Дорогобужа, що досліджувався широкою плошею. Знайдені тут знаряддя добре ілюструють зростання сільськогосподарського виробництва у XII ст. Якщо X - XI ст. датуються тільки 3 серпи, то до XII - ХІІІ ст. належать 3 чересла, 2 наральники, 14 серпів, 7 кіс.

Аналізуючи склад сільськогосподарського інвентарю Городища біля Шепетівки, А.В. Куза прийшов до висновку, що тільки 15 % його жителів займалися сільським господарством, отже, воно не було визначальним в економіці міста. При цьому він виходив з того, що одній сім'ї належав один комплект орних знарядь.

При кількості загиблих тут близько 1,5 тис. і його площі в 3,6 га густота міського населення повинна була б становити 410-420 осіб/га. Гадаємо, це - малореальна величина, адже в Києві на той час вона становила 130-140 чол./га. Очевидно, що 1,5 тис. мешканців не могло проживати в самому місті. Напевно, тут ми маємо справу з населенням округи, яке зібралось під захист міських укріплень. Ці біженці і принесли з собою знаряддя збирання урожаю, кількість яких на порядок переважає кількість лемехів і чересел. Цілком природно, що коси, серпи через свої менші габарити населення округи взяло з собою. На близько 250 сімей, що загинули у місті, припадає 219 кіс і 405 серпів. Останніх приблизно в два рази більше, можливо, в кожному господарстві їх було по два (у Дорогобужі співвідношення таке саме). Якщо виходити з густоти населення у 130-140 осіб/га, можна стверджувати, що в Городищі проживало близько 500 мешканців (80 сімей). У цьому випадку відсоток господарств, що мали плуги (як мінімум 34), сягає більше 40 %, а якщо врахувати і рала, то значно більше.

Давньоруське феодальне місто як колективний замок феодалів концентрувало додатковий продукт, що вироблявся у сільськогосподарській сфері виробництва. Це створювало сприятливі умови для розвитку тут ремесла. Однак, не всі види ремісничого виробництва однаковою мірою були пов'язані з міськими центрами. Так, виплавка металу проводилась переважно в сільській місцевості, а його подальша обробка (ковальство) була зосереджена у містах. Це робило відносини міста з його сільськогосподарською округою (у широко розумінні) більш різносторонніми, сприяло їх зв'язку в єдині економічний комплекс. До цього ж приводило і поширення виробів масових міських ремісничих професій у навколишніх селах.

Досліджуючи давньоруське ремесло, Б.О. Рибаков виділив розмір двох основних районів, де поширювались вироби ремісничі майстерень. Перший охоплював територію в радіусі близько 20-30 км і був, на думку дослідника, районом споживання ювелірних ковальських виробів. Окреслена вченим територія близька до розмірів сільськогосподарської округи давньоруських міст. Вироби міжобласної торгівлі збувались у радіусі 120-450 км. У нашому випадку поширення таких виробів сприяло формуванню економічних комплексів окремих князівств і Волинської землі в цілому.

Спочатку розглянемо вплив ремесла на формування економічних комплексів міських волостей. Не викликає сумнівів існування металургійного виробництва в ряді селищ поліської зони, багатої на болотні руди. Про це свідчать знайдені там сопла від залізоплавильних горнів: Прикладом такого пункту є селище у Гораймівці, розміщене неподалік від літописного Чорторийська. Очевидно, металурги селища поставляли сировину для подальшого обробітку ремісникам цього міста.

Сліди металургійного виробництва у сільській місцевості виявлені у районі літописного Дорогобужа. Тут на невеликій глибині залягають болотні руди з високим (до 40 %) вмістом заліза (Залізниця, Харалуг, Морозівка, Користь). Хоча частина цих пунктів розміщена біля Корця (літописного Корчеська), все ж не слід виключати використання виробленого там металу дорогобузькими ремісниками. У Дорогобужі досліджено ряд об'єктів, які можуть бути пов'язані з обробкою металу За ступенем насиченості залізними виробами культурний шар Дорогобужа можна порівняти з відомими городищами поблизу Шепетівки та Райковецьким. Тут тільки під час досліджень 1982-1993 pp. виявлено 1550 залізних речей, переважну більшість з яких було виготовлено на місці. І знову ж у наборі залізних речей другої половини X - початку XII ст. та другої половини XII - першої половини XIII ст. помітно кардинальні відмінності. Якщо до першого періоду належать приблизно 110 виробів 24 найменувань, то до другого - 1140 речей 71 найменування Багато залізних виробів XII – першої половини XIII ст. опинилися в культурному шарі внаслідок розгрому міста монголо-татарами, але все ж розширення асортименту виробів місцевих ковалів у XII ст. очевидне. При цьому слід враховувати, що окремі типи речей у Дорогобужі були привізними (мечі, шолом, панцир).

Високого рівня розвитку у досліджуваний період досягло і гончарне ремесло. Його прогрес виразився як у зміні самих форм посуду, так і у вдосконаленні процесу виробництва. Яскравим свідченням останнього було поширення технологічно передових (двоярусних гончарних горнів, що з'являються на Волині вже в XI ст. В XІ - першій половині XII ст. на Волині існувала традиція виготовлення посуду з так званої "білої" коалінової глини. У першій половині XIII ст. тут поширилась кераміка сірого та темно-коричневого кольорів із значною кількістю домішок. У Дорогобужі найчастіше така кераміка трапляється у спорудах, що загинули під час монголо-татарської навали. Ці зміни вказують на розширення масового виробництва посуду протягом XII ст. Важливою галуззю керамічного виробництва було виготовлення будівельної кераміки - плінфи, брущатої цегли, плиток, що існувало у великих містах. Традиційно тісні зв'язки Волинської землі з Києвом у XI - XII ст. виразились у поширенні тут традиції монументального будівництва з плінфи. Однак у кінці XII - на початку XIII ст. ця техніка витісняється муруванням з брускової цегли ("пальцівки"). Порівняно з плінфою, цей тип будівельного матеріалу мав безперечні переваги, які полягали передусім у швидкості її виготовлення та укладання в мури. Вже у XIII ст. стрихарство (виробництво цегли) стає окремою галуззю ремесла і навіть самостійною професією. У цей же період на Волині поширюється специфічна "вендинська" техніка кладки брущатої цегли. Її суть полягає у переважанні цеглин, що укладені ложком, над укладеними тичком в одному ряду. Паралельно зі зміною самого будівельного матеріалу та технікою кладки змінився і скріплюючий розчин. Замість цем'янкового почали застосовувати вапняно-піщаний.

 У кінці XII - на початку XIII ст. брущата цегла як будівельний матеріал швидко поширилась на території Волинської землі. З неї були збудовані Михайлівська та Василівська церкви у Володимирі, каплиця на вежі у Стовп'ї. Одна ціла цеглина та кілька фрагментів цього періоду виявлені автором на городищі літописного Угровська. Поширення брущатої цегли як основного матеріалу для зведення монументальних споруд у кінці XII - на початку XIII ст. вказує на значний прогрес як керамічного, так і будівельного ремесла на Волині. Артіль, що займалась будівництвом монументальних споруд із цегли, задовольняла потреби всієї Волинської землі. Використання плінфи в цей період припиняється.

Раннє поширення брущатої цегли та прогресивних нововведень у техніці мурування на Волині не можна розглядати як припинення єдиної давньоруської будівельної традиції у цьому регіоні. З території Волині брущата цегла швидко поширилась на інші південноруські землі - Галицьку, Переяславську та Київську. На території останньої вона використовувалась не тільки у столиці, що цілком закономірно, а й у провінційних Юр'єві та Івані. Правильнішим буде розгляд цього процесу як запозичення найбільш прогресивних прийомів будівництва із Західної Європи, збагачення ними давньоруської архітектурної школи. Водночас на цьому шляху Волинська земля була першою, що вказує на високий рівень її економічного розвитку у кінці XII ст.

Про розвиток місцевого каменерізного ремесла говорять знахідки відходів виробництва шиферних прясел у Сутійську. У Червені знайдена кам'яна іконка першої половини XIII ст. із зображенням Христа. Ця знахідка підтверджує існування західноруської групи дрібної пластики з каменю і місцевих центрів художнього ремесла .

Для періоду XII - XIII ст. на Волині достовірно засвідчене існування місцевого косторізного ремесла. Майстерня косторіза, розміром 2,7x1,8 м, досліджена у Пересопниці. Подібні пам'ятки відомі і на суміжних територіях, зокрема у Звенигороді. На заняття мешканців Дорогобужа обробкою кістки та рогу вказують знахідки, окрім готових виробів, 48 заготовок для їх виготовлення. [

Яскравою галуззю давньоруського ремесла було ювелірне виробництво. Одним із ранніх свідчень його розвитку на Волині є поховання ювеліра в одному із курганів біля Пересопниці. До складу поховального інвентарю входило 9 предметів: великі і мали ваги, ковадло, молоточок, бронзові матриці для виготовлення прикрас. Особливістю волинських ювелірних виробів до XI ст. був набір стилістично єдиних прикрас, у тому числі і скроневих кілець волинського типу. Дослідження останнього часу встановили наявність впливу Великої Моравії на тогочасну волинську школу ювелірного виробництва. Типові волинські вироби того періоду трапляються в скарбах не тільки на Волині (Боршівський), а й у верхів'ях Південного Бугу (Коліївський, Юрковицький) і навіть у Гніздівському скарбі 1868 р., Гущинському біля Чернігова.

Р.Д. Михайлова встановила, що у X - на початку XII ст. на Волині існувала давня художня традиція у виготовленні ювелірних виробів, одним із центрів виробництва яких названа Пересопниця. До таких центрів можна віднести і Луцьк, де С.В. Терський знайшов сліди ювелірної майстерні X ст. За Р.Д. Михайловою, на зміну цій традиції у другій половині XII - першій половині XIII ст. приходить інша, характерними рисами якої були використання черні у контурному варіанті, застосування позолоти, схематична орнаментація. Центрами виробництва таких речей були великі княжі міста Волинської землі -Володимир, Луцьк, Холм. Белз, Пересопниця, Дорогобуж. На Дорогобузькому городищі зібрано надійні свідчення існування тут ювелірного виробництва. І знову ж більшість таких знахідок походять із шару ХІІ-ХПІ ст. Це бронзові та свинцеві зливки (сировина), два тиглі для плавлення металу та виготовлення поливи зеленого кольору, два ювелірні пінцети.

Розвиток сільськогосподарського й, особливо, ремісничого виробництва, сприяв інтенсифікації внутрішнього обміну та торгівлі. Основну роль у внутрішньому обміні відігравали зв'язки між сільськогосподарським виробництвом давньоруського села і ремісничим - міста. У той же час помітною була роль села у ремісничому виробництві (металургія, гончарство) і міста - у сільськогосподарському (заняття міських жителів сільським господарством). Ці складні взаємозв'язки міста з його сільськогосподарською округою формували економічну і, як наслідок, адміністративно-територіальну спільність міської волості.

Паралельно з цим проходила консолідація більших територіальних структур (князівств) навколо найбільш розвинутих у економічному відношенні центрів - князівських столиць. Позитивну роль у цьому відігравали відмінності в економічному потенціалі складових частин Волині - Полісся та Опілля. Навіть у періоди роздроблення Волинської землі на окремі князівства кожне з них включало як лісостепові, так і поліські райони. Вже у другій половині XII - першій половині XIII ст. стольні міста на території підвладних князівств знаходились не в Центрі, а на їх окраїнах. У цьому відношенні Волинська земля повторювала давньоруську схему окняжіння, коли великокнязівська влада з центру поширювалась на окраїни. На території Волині такий рух, очевидно, йшов у напрямку від родючих лісостепових регіонів до менш родючих поліських.

Зростання сільськогосподарського та ремісничого виробництв, їх зв'язок у єдиний економічний організм шляхом внутрішнього обміну не може розглядатись як свідчення виділення Волині із загальноруської економіки. Волинська земля і надалі зберігала тісні зв'язки не тільки з Південно-Західною Руссю, а й з іншими землями. Чи не наймасовішим свідченням цього є поширення виготовлених із овруцького шиферу прясел на всій території Волинської землі. Ковальські вироби, що виготовлялись у волинських містах, зокрема, у Дорогобужі, належать до тих же шести груп, на які поділяються такі вироби у всій Русі. Незважаючи на певну специфіку волинських ювелірних виробів ХІІ - ХІІІ ст., місцева школа ювелірного ремесла розвивалась у руслі загальноруських процесів. Про входження Волині до внутрішнього ринку Давньоруської держави говорять знайдені тут вироби, що мають аналоги в інших регіонах. Вірогідно, з одної майстерні походять брон-зові писала з хрестоподібною проріззю на лопатці із Звенигорода, Витичева, Волковиська, Львова, Новогрудка, Белза, Городниці. Всі вони мають на лопатці рельєфне зображення.

У ході дослідження Дорогобужа була знайдена вагова гиря (410 г); позначками, що дозволяли зіставляти північну і південну системи ліку. Там же, вперше на Волині, знайдено дві платіжні гривні так званого чернігівського типу. Характерною ознакою цих гривен їх проміжна схожість між київськими (за формою) і новгородськими (за вагою). Дослідники Дорогобужа схильні підтримати висловлене І.Г. Спаським припущення про можливе виготовлення гривен чернігівського типу на Волині за часів Данила та Василька Романовичів. Якщо це припущення правильне, то факт тісного входження волинської економіки у загальноруську отримає додаткове підтвердження.

Поширення специфічних типів ремісничих виробів на Волині можна розглядати не як свідчення якісних відмінностей у розвитку волинського ремесла, а як прояв місцевої специфіки. Волинська економіка розвивалась у загальноруському напрямку, а XII ст. було періодом досягнення нею оптимального для того часу рівня розвитку, що відповідав тогочасній адміністративно-територіальній структурі Давньоруської держави.

Помітну роль у розвитку економіки, зростанні міст та консолідації Волинської землі відіграло проходження потужного торгового шляху з Києва через Дорогобуж, Пересопницю, Луцьк і Володимир у Західну Європу. До хрестових походів цей шлях був однією з найважливіших артерій, що пов'язували Схід і Захід. Уже у Х-ХІ ст. по ньому здійснювалась активна торгівля, на що вказує склад скарбів у Киковому, Борщівці, Козлині, Бегені. У кожному з них знаходились зливки срібла, що свідчить про значну роль торгівлі в процесі їх накопичення. Волинські міста, що знаходились на цьому трансєвропейському шляху, окрім виконання функцій перевалочних пунктів, з XII ст. стають самостійними центрами міжнародної торгівлі. Так, єврейська хроніка другої половини XII ст. повідомляє про купця Веніаміна ха-Надіба (Щедрого) з Володимира, що торгував у Кельні.

Другий торговий шлях на Волині проходив по Західному Бугу і далі на південь по Дністру. На північних рубежах Волині від нього відгалужувався шлях на схід (у Київ), який пролягав по Прип'яті. Інтенсивне функціонування шляху Західний Буг - Прип'ять припадає на X - XI ст., що ілюструють знахідки матеріалів скандинавського походження цього часу у Городищі, яке знаходилось на трасі торгового шляху у місці впадіння Ясельди у Прип'ять і було торгово-ремісничим центром типу Гніздова і Тимерова. У ХІІІ ст. поступово активізуються зв'язки Волині з Прибалтикою по Західному Бугу. Очевидно, не випадково найдавніші центри Волині (Зимно, Волинь, Володимир, Червен, Белз) розміщувались на невеликій території, де перетинались ці два торгові шляхи. Сказане ілюструє велику роль торгівлі у становленні давньоруських місту цьому регіоні.

У давньоруський час на Волині торгівля досягла високого ступеня розвитку. Причиною цього був як високий економічний потенціал самого регіону, так і його вигідне географічне розташування. Торгові шляхи, що проходили через Волинь зі сходу на захід і з півночі на південь, консолідували, зв'язували землю в одне ціле. Територія землі розширювалась спочатку у східному напрямку, а пізніше - у північному. Ці напрямки чітко пов'язуються зі зміною значення основних торгових шляхів, поступовим зростанням значення балтійської торгівлі, що стала головною пізніше. В той же час торгові шляхи, особливо із Західної Європи на Київ, міцно зв'язували Волинь з давньоруською столицею. Через Волинь проходило багато життєво важливих для Русі товарів. Для Південної Русі, особливо в моменти погіршення стосунків між Києвом і Галичем, що траплялися досить часто, Волинь була своєрідним "вікном у Європу".

У XII - XIII ст.. порівняно з попереднім періодом, спостерігається значний прогрес в економічному розвитку Волині, який проходив паралельно з демографічним вибухом. Все це зміцнювало базу феодального господарства, позначалось на суспільному та політичному розвитку регіону - формуванні території Волинської землі.

 

Панишко С. Економічні чинники у процесі формування території Волинської землі // Літопис Волині Ч. 2 – Луцьк: Ред.-вид. відділ «Вежа» Волинського держ. ун-ту ім. Л. Українки, 2003. – С.30. – 39.