Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Гордасевич Галина Леонідівна (1935-2001)
Видатні діячі
Гордасевич Галина Леонідівна (19...





Михайло Кучинко "Місце Волинської землі в складі Волинсько-Галицької держави" | Друк |
Читальний зал - Суспільно-політичне життя

Місце Волинської землі в складі Волинсько-Галицької держави

Михайло Кучинко,

доктор Історичних наук 

Перш ніж приступити до викладу основного матеріалу стосовно місця Волині в складі Волинсько-Галицької держави, необхідно бодай коротко вказати на її роль та місце в Києворуській державі.

Волинська земля була північно-західною окраїною Русі. Ще до того, як наприкінці X ст. західні регіони, заселені східними слов'янами, увійшли до складу Давньоруської держави, племінний союз волинян згадується як у західноєвропейських, так і в арабських джерелах. Очевидно, цим і пояснюється повсюдне вживання територіально-адміністративної назви Волинь, Волинська земля. Можливо, епонімом її став племінний центр волинян - град Волинь над Західним Бугом (тепер с. Грудек Надбужний на території Польщі).

Через доволі швидкі темпи розвитку економіки тут рано виникла місцева феодальна знать. Звідси - й перенесення центру з родоплемінного града Волиня до ранньофеодального Червена, і поява нового принципу організації території - Червенських градів. Стрімке зростання Червена протягом X ст. яскраво ілюструє процес феодалізації волинського середньовічного суспільства і перехід від племінної до адміністративно-територіальної структури Волині. З причини вигідного географічного розташування цей регіон уже в другій половині X ст. опинився у центрі уваги європейських держав: Київської Русі, Чехії і Польщі, кожна з яких була не проти того, щоб приєднати його до своїх володінь. Про сам факт включення краю до Києворуської держави літописних даних обмаль. Одне з найраніших повідомлень свідчить про участь дулібів у поході Олега Віщого на Цареград у 907 році. Спираючись на цей запис, М. Карамзін вважав, що цей регіон був приєднаний до Київської Русі Олегом, однак десь у середині X ст., можливо, за князювання Ярополка Святославича, Волинь захопили поляки.

Проти такого твердження виступив І. Крип'якевич, який резонно зауважував, що Олег не міг приєднати волинян до Києва, бо між полянами і ними жили незалежні древляни. Отже, в спільному поході проти Візантії дуліби виступали лише як союзники. Першим безсумнівним свідченням включення Волині до Києворуської держави є запис, поміщений в "Повісті минулих літ" під 981 роком: "Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх - Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю". Отже, лише в останній чверті X ст. ці землі увійшли до складу Київської Русі, вже після того, як у 946 році княгиня Ольга підкорила древлян і кордони держави Рюриковичів впритул наблизились до Волині.

Наведений фрагмент літопису 981 року, здавалося б, прямо вказує на залежність приєднаних Володимиром міст від Польщі. Проте "Чеська хроніка" 1086 року, описуючи кордони Празького єпископства, говорить, що вони сягали рік Буг і Стир. З цього виходить, що Волинь нібито належала до Чеської держави. Звідси й різні думки щодо належності регіону. Так, І. Крип'якевич вважав, що Володимир відвоював Червенські гради від поляків, а Я. Ісаєвич пише, що - від чехів. Разом з тим, він зауважує, що якщо навіть великоморавський вплив на побузькі землі і мав місце, то був досить ефемерним. Зв'язки з Моравією навряд чи позбавляли регіон самостійності. Можливо, волинські князі й давали якісь політичні обіцянки одночасно і чехам, і Києву, зберігаючи в такий спосіб свою фактичну незалежність від обох центрів. Ймовірно, саме перехрещування цих впливів у прикордонних районах було причиною того, що давньоруський літописець не розібрався в політичній приналежності Червена та інших міст перед походом Володимира в 981 році і помилково назвав не здійснювану, скоріш за все, номінальну владу чехів, а більш близьких ляхів. Щоправда, навряд ранньофеодальна знать Червенських градів сприйняла свою підлеглість Києву радо. Мабуть, тому нова влада перенесла політико-адміністративний центр волості з Червена, що був твердинею місцевих феодалів, до новозбудованого Володимира. Тоді ж великому князю київському вдалося підірвати вплив місцевої племінної знаті й остаточно включити Волинь до свого домену. Вже в 988 році тут правили його сини: у Володимирі — Всеволод, а в Луцьку — Позвізд. Таким чином місце племінних князів тут зайняли ставленики київського князя.

З цього часу Волинська земля була міцно прив'язана до стольного Києва. Великі київські князі особливо пильнували, щоб вдержати цей багатий регіон під своєю рукою і не допустити до нього суперників з інших княжих династій. При цьому вони дивилися на Волинь як на свою вотчину. Зрозуміло, що така політика не могла знайти підтримку місцевої феодальної знаті, яка прагнула незалежності. Тому після досить тривалої боротьби в 40-х роках XII ст. розпочався процес відділення Волинської землі зі складу Київської Русі. Завершується відокремлення Волині і становлення її як самостійної адміністративно-політичної структури з остаточним відходом з Києва в 1170 р. Мстислава Ізяславича. Причому удільне Волинське князівство виникло не внаслідок розпаду Києворуської держави, а в результаті високого соціально-економічного розвитку краю. В той час, коли на ці землі поширилася влада Києва, тут уже існували численні міста, зміцнів клас феодалів.

Помітне піднесення Волинської землі відбулося з кінця XII ст., коли вона стала на чолі об'єднаної Волинсько-Галицької держави. На базі численних писемних і археологічних джерел можна без перебільшення стверджувати, що в її складі Волинська земля була одним із найрозвинутіших регіонів Русі як у суспільно-економічному й політичному, так і у військовому та культурному аспектах.

Чи не найяскравішим показником суспільно-економічного розвитку регіону є наявність міст. Слід зауважити, що Волинь у давньоруський час відзначалася їх значною концентрацією. За нашими підрахунками, на території Волинської землі серед 160 укріплених поселень нараховувалося понад 40 літописних міст, що становить 25 % загальної кількості городищ, у той час як по Україні цей показник становить 18 %. Отже, якщо в цілому по Україні містом було кожне п'яте-шосте руське городище, то на Волині — кожне четверте, а це є переконливим свідченням прогресуючого суспільного розвитку нашого краю. Варто зауважити, що на території Галицької землі городищ було майже втричі менше ніж на території землі Волинської. Становлення найдавніших міст у регіоні припадає на середину X — першу половину XI ст.

В кінці XII — середині XIV ст., крім подальшої розбудови вже існуючих міст, таких як Володимир, Луцьк, Дорогобуж, Пересопниця та цілий ряд інших, йде процес становлення нових міст: Угровськ, Холм, Більськ, Мельник, Любомль та ін. Показово, що коли в 40-х роках XII ст. літописні міста згадуються в основному в Погоринні, то між 1151 і 1289 роками — на Поліссі. Попри татаро-монгольський погром, поступальний розвиток Волинської землі продовжувався, що проявилося в активному процесі містоутворення в поліських районах. З кінця XIII до середини XIV ст. цей процес представлений виникненням нових або лише перебудуванням міст, таких як Кошер, Ратев, Влучим, Ветли, Городло. Окремі з них у 1366 році виступали у ролі центрів волостей. Загалом же з другої половини ХІП до середини XIV ст. густота міст у поліських регіонах досягла оптимальної для княжої доби кількості.

Міста Волинської землі були осередками монументального зодчества, що засвідчено відкриттям цивільних і культових пам'яток архітектури. Причому в другій половині XII ст. сформувалася своя волинська архітектурна школа, яка досягла розквіту в XIII — першій половині XIV ст. Пам'ятки волинської архітектури представлені Михайлівською та Василівською ротондами і чотиристовпною церквою у Володимир-Волинському, Георгіївською — у Любомлі, Успіння Богородиці, Івана Златоустого та Кузьми і Дем'яна — в Холмі. Місцевими пам'ятками є палаци ХІП-XIV ст. у Луцьку і Холмі, цегляні і кам'яні вежі в Белавіні і Стовп'ї на Холмщині, Кам'янці на Берестейщині, Угровську і Чорторийську на Волині.

Самобутність волинської школи зодчества проявилася у ранньому застосуванні брущатої цегли-пальчатки замість непрактичної плінфи і нової балтійської (вендської) кладки стін, наприклад, при спорудженні церкви-ротонди з підкупольною колонадою Михайлівського монастиря у Володимирі-Волинському. У другій половині XII — першій половині XIV ст. місцеві майстри спорудили Василівську ротонду у Володимирі, вежу в Кам'янці та нижній ярус Луцького замку в стилі ранньоготичної . архітектури, що яскраво виразилося у поєднанні цегляної кладки стін з білокам'яними деталями, різьбленими порталами, стрільчастою формою віконних прорізів, нерв'юрними склепіннями тощо.

Поява нового типу фортифікаційних споруд була зумовлена не лише технічними досягненнями волинських майстрів, а й принципово новими методами в зодчестві. Слід підкреслити, що Волинь стала першою руською землею, де почали застосовувати кам'яні вежі-донжони у системі оборони міст. Архітектура Волинської землі розвивалася в руслі загальноруських традицій, проте тут були свої особливості, що сформувалися в нових умовах активних зв'язків із західними сусідами. Як свідчить "Літопис руський", у ХІП ст. на Волині працювали такі видатні зодчі, як Авдій і Олекса.

Сільські поселення ілюструють високий рівень землеробства, ремесла, феодальних відносин, культури і побуту основної маси населення. Причому в період існування Волинсько-Галицької держави у зв'язку з необхідністю обживати нові райони, увага князівської, адміністрації зосередилася на Волинському Поліссі. В період існування| Волинсько-Галицької держави Волинська земля була досить розвинутим регіоном, навіть після татарського нашестя. Причиною цього було те, що Волинь не зазнала такого погрому, як інші руські землі, а залежність її від татар мала номінальний характер. Свідченням цього є те, що тут продовжувалося велике будівництво, в той час як в інших руських землях, що були під гнітом татаро-монголів, воно практично припинилося.

На Волині розвивалися сільське господарство, ремесло і торгівля. Як і в попередні часи, основою економіки тут було землеробство і тваринництво. Провідна роль орного землеробства засвідчується як розташуванням селищ на родючих грунтах, так і численними знахідками лемешів, чересел у Городищі біля Шепетівки, Грубешові, Дорогобужі, кіс, серпів, заступів, борошномельних жорен у Володимирі та перегорілих решток пшениці, жита, ячменю, проса, льону. Поширеною була дво- і трипільна система землеробства. Великий крок у порівнянні з попереднім часом зробило ремесло. Про це свідчать розкопки таких міст, як Дорогобуж, Городище, Володимир, Луцьк, Перемиль та ін. В них особливого розвитку набуло металургійно-ковальське ремесло. На прикладі добре дослідженого Дорогобужа бачимо динаміку розвитку ремесла у XІІ-XIV ст. порівняно з Х-ХІ ст. Так, якщо раніше тут було відомо близько 24 найменувань виробів, то вже в період існування Волинсько-Галицької держави їх кількість зросла до 71. А самих виробів нараховувалося сотні. Продукція відображає високий рівень майстерності волинських ковалів, які застосовували наварювання сталевих лез на залізну основу, термообробку, інкрустацію дорогих виробів, зокрема зброї - золотом і сріблом тощо.

Розвинутим було ювелірне ремесло, яке мало глибокі місцеві традиції. Вже в ХІ-ХІІ ст. в Пересопниці, Володимирі, Луцьку, Дорогобужі утвердилося виготовлення шийних гривен, браслетів, сережок, медальйонів та інших прикрас. Доведено, що це суто волинська традиція. В XII-XIV ст. подальшого розвитку набуває місцеве ювелірне ремесло, але вже у руслі загальноруських традицій. Розвинутими були також інші ремесла: деревообробне, гончарне, прядильно-ткацьке, шевське, які забезпечували волинян предметами повсякденного вжитку. Значний розвиток сільського господарства і ремесла сприяв налагодженню як внутрішньої та міжрегіональної, так і зовнішньої торгівлі. На внутрішній ринок надходили продукти землеробства і тваринництва та ремісничі вироби. Що ж до міжрегіональної торгівлі, то існування її засвідчене ювелірними і скляними прикрасами, а також предметами культу з Києва, шиферними пряслами з Овруча, окремих прикрас із Чернігова. Причому реалізація продуктів відбувалася як бартером, так і за гроші, що засвідчено знахідками грошових гривень київського, чернігівського і новгородського типів у Луцьку, Дорогобужі, Торговиці, Городку та ряді інших населених пунктів.

Важливу роль відігравала торгівля Волинської землі із зарубіжжям. Предметами експорту служили хутра, вовна, сало, мед, віск, а імпорту — шовк, парча, вино, олива, про що свідчать знахідки амфор у Володимирі, Луцьку, Холм , Пересопниці тощо. Активною була торгівля Волині з Прибалтикою, звідки ввозили різні прикраси з кольорових металів та бурштину. Важливим торговим пунктом на Західному Бузі був Дорогичин, де знайдено тисячі олов'яних пломб, якими опечатувалися товари, що надходили сюди з великих міст Русі і Західної Європи. Через Волинську землю пролягали міжнародні торговельні шляхи. Перший ішов з Києва через Дорогобуж, Пересопницю, Луцьк і Володимир у Центральну і Західну Європу. Другий проходив по Західному Бугу, а на півдні — по Дністру. На північних рубежах Волині від нього відгалужувався шлях, що йшов по Прип'яті до Дніпра. Нарешті, третій шлях тягнувся по Дніпру і Прип'яті, в околицях Берестя з'єднувався із Західним Бугом, а далі йшов по Віслі до Гданська, який у середні віки мав зв'язки з усіма портами північного узбережжя Європи.

В другій половині XIII - середині XIV ст. важливими центрами міжнародної торгівлі були Володимир, Луцьк і Холм. У зв'язку зі смертю волинського князя Володимира Васильковича в літописі перераховуються іноземні купці, які мешкали в 1289 році у Володимирі: німці, сурожці, новгородці. Цей перелік є непрямим свідченням напрямків волинської зовнішньої торгівлі того часу - Центральна Європа, Крим, Північно-Західна Русь. Слід зауважити, що зовнішня торгівля знаходилася під опікою волинських правителів. Про це, зокрема, свідчить протекціоністська політика волинського князя Андрія Юрійовича, який спеціальним указом у 1320 році зменшив митний збір з краків­ських і торуньських купців.

Географічне розташування Волинської землі на кордоні із західними і північними сусідами, які нерідко намагалися заволодіти нею, вимагало для збереження незалежності спорудження оборонних фортець та утримування добре озброєного війська. Так, сильну кінну дружину, оснащену за останнім досягненням тогочасного зброярства, мав Роман Мстиславич. Він же вперше запровадив і регулярну піхоту. Його знаменитий син Данило створює постійну армію, основу якої становили "пішці", набрані з городян і селян, які були на утриманні держави. Слід підкреслити, що озброєння і захисне спорядження воли-нян нічим не поступалося перед західноєвропейським. Це засвідчується численними знахідками зброї ближнього і дальнього бою: понад 30 мечів з Володимира, Дорогобужа, Белза, Луцька, 16 шабель з Городища і Луцька, а також бронзові і залізні булави, бойові сокири, численні списи, стріли. Добре представлене захисне обладнання воїнів, зокрема знахідками залізних кольчуг, виявлених у Володимирі, Зимному, Кременці, Перемилі та ін. До речі, за їхньою кількістю Волинь займає чи не найперше місце серед регіонів України.  В містах знайдено шоломи, шпори, стремена тощо. Про озброєння волинян свідчить і Галицько-Волинський літопис. Під 1251 роком у зв'язку з походом Данила Романовича на ятвягів у літопису пишеться, що: "щити їх як зоря були, а шоломи їх — як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися в руках, як безліч тростин. А стрільці обабіч ішли і держали в руках луки свої, наклавши на них стріли...". Тут же згадуються і сулиці. В 1248 році літописець зауважує, що в Данила "... і стріли, і шабля золотом були оздоблені''. Наявність виробництва зброї засвідчується повідомленням про те. що в Холмі були "...і лучники, і сагайдачники...". Це пояснюється передусім високим розвитком місцевого металообробного ремесла.

Рівневі розвитку ранньосередньовічного населення Волині відповідав його світогляд і духовна культура. В цьому аспекті важливим було становлення місцевої церкви. З християнством пов'язується запозичення надбань вищої візантійської культури та зміцнення зв'язків з Києвом. Це підтверджується археологічними розкопками в містах Волині, внаслідок яких було знайдено десятки бронзових і кам'яних хрестиків, іконок, предметів церковної атрибутики тощо.

З утвердженням християнства пов'язується розвиток писемності й освіти. Про значне поширення грамотності на Волині свідчать окремі літери, видряпані чи відбиті на денцях горщиків, знайдених у Луцьку, Перемилі, Коршеві, частини кириличного алфавіту на гребені з Берестя, написи на амфорі з Володимир-Волинського, на кістяному руків'ї ножа з Дорогичина, на хрестиках і печатках з Белза, Володимира і Дорогобужа та кам'яних стелах з Володимира і Холма. Міста Володимир-Волинський і Холм були центрами літописання. Саме в них і було складено Волинський літопис, який охоплює події з листопада 1259 до 1292 року і є неоціненним джерелом для вивчення чи не найбільш насиченого подіями середньовічного періоду історії Волинської землі.

Свідченням високої духовної культури місцевого населення є численні художні вироби прикладного мистецтва, дрібна пластика, багато жіночих прикрас тощо. Але чи не найяскравіше це відбилося в стилі культових споруд та декоративній різьбі по каменю, які засвідчують наявність у ХІП-XIV ст. волинської мистецької школи. Разом з тим, з огляду на порубіжне розташування регіону, в цей час спостерігається завершення києворуських традицій у волинському мистецтві і тяжіння місцевої культури до загальноєвропейської. Загалом же самобутня культура Волинської землі формувалася під впливом Києва, Візантії та європейських країн, але на базі власних, ще ранньослов'янських традицій, які у трансформованому вигляді дійшли до нашого часу і знайшли своє відображення в українському національному світорозумінні.

Торкаючись політичної історії, необхідно наголосити, що Волинська земля як складова Київської Русі, відіграла в ній велику роль. Не втратила вона значення і в складі Волинсько-Галицької держави. Новостворена держава з ініціативи і під проводом волинських князів зі старшої лінії Мономаховичів з часом стала спадкоємицею Києворуської держави, з якою її пов'язувала не лише генеалогія князів, а й національний склад населення та спільна історична традиція. Роман Волинський став засновником і могутнім володарем держави, що простягалася від Карпат до Дніпра й уподібнювалась "Священній Римській імперії" Фрідріха Барбаросси. Важливість створення Волинсько-Галицької держави полягала в тому, що вона протистояла узурпації традиції безперервності української державності з боку Ростово-Суздальського князівства, яке, без усяких на те підстав, висувало претензії на керівну роль у всій Русі.

Після загибелі Романа Мстиславича в 1205 році відбувся тимчасовий занепад Волинської землі. Стабілізація як економічна, так і політична, настала в часи Данила і Василька Романовичів. Безперечно, розвитку Волині сприяло й те, що новою столицею держави князь обрав місто Холм, яке зміцнив і прикрасив храмами. Досить значного руйнування земля зазнала в часи монголо-татарської навали. Проте розорена вона була значно менше ніж інші руські землі. Головні міста не мали великих втрат і це дозволило волинським князям зберегти певну незалежність від Золотої Орди. Більше того, вони - одні в тогочасній Європі - продовжували ще понад 25 років боротьбу з ординцями. Водночас проводилася активна зовнішня політика, спрямована на зміцнення Волинської землі та підвищення її іміджу на міжнародній арені. В 1252-1253 роках князь Данило взяв участь у війні європейських монархів за австрійську спадщину. Метою його було посадити на австрійський престол свого сина Романа, одруженого з герцогинею Гертрудою. І хоча князь не домігся цього, проте в Європі ставлення до Волинсько-Галицької держави змінилося: в ній всі побачили, і передусім Папа Римський, силу, з якою треба рахуватися. Стосунки із сусідами (Литвою і Польщею) змінювалися залежно від політичної кон'юнктури. В 1253 році відбулася знаменита в історії України подія: Данило Романович став королем Русі. Для сусідніх правителів назва "Королівство Русі" стосовно Волинсько-Галицької держави була загальноприйнятою. Данило мав усі атрибути королівської влади: корону, скипетр, герб, прапор і печатку. Під впливом зв'язків із західними державами ці ознаки влади набули особливого значення. Корона була політико-юридичним актом визнання Данила законним спадкоємцем влади великих київських князів. Це ще більше піднесло престиж Волинсько-Галицької держави. Підтвердженням цього було підписання рівноправних договорів з Литвою, Польщею, Угорщиною. В 1256 році руським королем остаточно приборкано ятвягів, які впродовж століть нападали на Волинь. Своєю діяльністю Данило забезпечив стабільність північно-західних кордонів держави, розширив її територію на півночі, а головне - не дав знищити її татарам, коли вони поневолили інші руські землі.

Після смерті Данила в 1264 році та його брата Василька в 1270 році настала тимчасова політична дестабілізація, яка призвела до поділу Волинської землі на кілька уділів: Володимирським і Берестейським правив Володимир Василькович, Луцьким - Мстислав Данилович, а Забузькою Волинню - Лев Данилович.

Єдність Волинсько-Галицької держави на початку XIV ст. відновив Юрій Львович (1301-1315 pp.). В зовнішній політиці він спирався на союз із Польщею і Тевтонським орденом, направленим проти Литви. Цю політику продовжували і його сини Андрій І та Лев II, які й загинули в 1323 році в боротьбі з литовцями. З їх смертю перервалася династична лінія Романовичів.

З 1325 по 1340 роки Волинською землею правив Болеслав-Юрій II. Він протегував німцям, полякам і чехам, надаючи їм адміністративні . посади. Це викликало невдоволення міського ремісничого і торгового люду та бояр і призвело до отруєння князя у Володимирі у квітні 1340 року. Смерть цього князя відкрила шлях до втручання у справи Волині з боку західних сусідів. У наступні десятиліття її окремі землі були поступово анексовані Польщею і Литвою. В другій половині XIV ст. давньоруський період політичної історії Волинської землі завершився. Попри все, традиційна культура тут не загинула. Більше того, на Волині руська (староукраїнська) мова була державною, а Луцьк якийсь час був навіть другою (після Вільно) столицею Литовської держави.

І насамкінець слід наголосити, що впродовж свого існування Волинська земля розвивалася в орбіті загальноруських процесів, а її історико-культурна спадщина як така є українською.

 

Кучинко М. Місце Волинської землі в складі Волинсько-Галицької держави // Літопис Волині. Ч. 2.- Луцьк: Ред.-вид. відділ «Вежа» Волинського держ. ун-ту ім. Л. Українки, 2003. – С. 6-15.