Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Корецька фарфоро-фаянсова мануфактура
Етнографія Волині
Корецька фарфоро-фаянсова мануфа...

Інше





Климчук А. М. Єврейське релігійне книгодрукування друкарні Шапіро | Друк |
Читальний зал - Книгодрукування
Як відомо, перша єврейська друкована книжка з’явилася в Італії 1474 року і швидко по тому єврейське друкування поширилося майже на всій території Європи. Але в Україні єврейське друкарство виникло досить пізно, лише в другій половині ХVІІІ століття. Єврейські книги у великій кількості ввозилися мандрівними книгарями з друкарень Амстердама, Праги, Любліна, Кракова, міст Німеччини та мали доволі великий збут. Єврейське книговидання, на відміну від польського, німецького і російськомовного, орієнтувалося винятково на єврейське населення, оскільки тільки воно могло читати книги гебрайською (іврит) мовою та мовою ідиш. Єврейська друкарська справа в Україні тісно пов’язана з релігійно-громадською боротьбою між хасидами (об’єднання найбільш ортодоксальних і радикальних євреїв) та їх опонентами [3, 28].
Наприкінці XVIII століття виникла низка невеликих видавничих підприємств на Волині й Поділлі – у містечках Олексинець (1760, 1767-1778), Судилків (1775-1828), Корець (1776-1824), Меджибіж (1780, 1810 - 1823), Полонне (з 1783, 1789-1834?),  Порицьк (1786-1860), Миньківці (1790-1832), Славута (1720-1733?-1852), Дубно (1794-1834,1853), Бердичів (1795-1836), Остріг (1798-1851). Базуючись на матеріалах інвентарних описів м. Славути початку – середини XVIII ст., що зберігаються тепер у фондах воєводського архіву м. Кракова (Польща) (AS. – Sygn.7, 261, XXVII) ми можемо відзначити, що сталася ця подія набагато раніше. Якщо ж узяти до уваги той факт, що король Август ІІ знаходився на польському престолі двічі – у 1697-1706 та 1709-1733 роках, – а містечко Славута перейшло до князів Сангушків у 1720 р., то виходить, що славутська друкарня була заснована у період між 1720 -1733 роках.  А у 1792 році друкарню, з князівського розпорядження, було продано вже рабе Моше Шапіро і далі ця друкарня увійшла в історію як друкарня братів Шапіро [2, 29].
Родоначальником династії був рабе Пінхас Шапіро з Корця (1726-91), учень Бешта і Дов Бера з Межиріча. Пінхас Шапіро був цадиком в містечку Корець на Волині. Йому приписують авторство невеликого твору «Мідраш Пінхас», а вислови рабе Пінхас наводяться в різних хасидських збірниках [1, 188].
Його син Моше Шапіро (народився, мабуть, в 1758 році – помер у 1838 році) був власником згаданої друкарні в Славуті. Належність сім’ї Шапіро до ревних прихильників хасидизму визначала характер книжок, що видавалися. У славутській (до 1837 року) і житомирській (до 1867 року) єврейських друкарнях Шапіро друкувалася велика кількість містичних творів і хасидських творів. Для хасидського руху потрібні були хасидські і кабалістичні твори. У єврейських друкарнях, що належали мітнагдім, відмовлялися друкувати подібні твори, що спонукало хасидів засновувати власні друкарні.  У друкарнях братів Шапіро друкувалися виключно єврейські релігійні книги, і вони користувалися попитом  в хасидів [5, 32]. Книги, видані в друкарнях Шапіро, як зазначав у донесенні цензор єврейських книг Київського цензурного комітету В. Федоров (Грінбаум), купувалися «краще в порівнянні з творами інших друкарень побожними євреями». Кілька видань, випущені цими друкарнями, були виконані на високому поліграфічному рівні, також  визнавали особливу вартість цієї друкарні: «З дня заснування цієї друкарні кожний, хто є близький до друкарського жертівника повинен визнати, що шрифт цієї друкарні дуже гарний та підготовлений досвідченими майстрами, складання цілком задовільняючим; фарба чорна та гарна; папір дуже гарної якості; покупці  також посвідчують, що книги продаються по приступній ціні. Через це ми наказуємо, ґрунтуючись на святім законі, щоб ніхто не дозволив собі надрукувати цієї книги ні сам, ні за допомогою яких-небудь хитрощів; ні під час друкування її, ні після, на протязі часу (15 років) які означені великими рабинами» [3, 54-55]. Хоча, слід визнати, славутські коректори не відзначалися любов’ю до незначних орфографічних тонкощів (в деяких випадках опускали «догми» – наголоси) [3, 38].
Друкарі Славути, приступаючи в 1815 році до видання «Аін лакоб» запоручилися від рабинських міст України, де були друкарні (Меджибіж, Корець, Дубно та Порицьк) визнання за ними 15-літньої монополії на видання цієї книги [3, 54].
Порушення заборони друкувати книг через надану монополію траплялося рідко. Тим не менше попри цю заборону рабини в Білорусії наважилися 1816  році  надати право на друк Талмуду друкареві з Копися. Цим самим вони порушили 25-літню монополію друкарів із Славути. Цю свою постановку вони мотивували так: раз видання цілком розпродане, тим самим анулюється виключне право на нього [3, 55].
У славутській і житомирській друкарнях поряд з кабалістичними творами видавалися твори цадиків і різні молитовники. Для тих, хто не міг добре читати на івриті (переважно для жінок), друкувалися уривки кабалістичних творів і молитовники на ідиш. Власники славутської і житомирської єврейських друкарень Шапіро не друкували наукових і світських книг, що створило їм репутацію «закоренілих фанатиків» у маскілім і у влади.  Видання славутської друкарні, особливо Талмуд, здобули загальне визнання навіть за кордоном. «Хто не чув в Німеччині про чудову славутську друкарню, тому не довелося бачити її розкішного видання Талмуду, що не має рівного собі серед видань цілого століття» [3, 36-37].
1834 року почалася боротьба між славутською і віленською єврейськими друкарнями за право дохідного видання Талмуду (раніше Талмуд вже тричі друкувався в славутській друкарні: в 1801-1806 роках, 1808-1812 роках та 1817-1822 роках). Власники друкарень звернулися для вирішення цього конфлікту в релігійний суд, що складався з компетентних рабинів: рабі А. А. Посвелера  і рабі Д. Б. Ашкеназі. Однак судді не змогли прийти до згоди, в обговорення було втягнено більше 100 рабинів Польщі, Німеччини та Австрії, у тому числі: А. Егер, М. Софер, Я. Орнштейна  та інші. У результаті право видання отримала Віленська друкарня [1, 188].
Окрім того в друкарні з’являються інші недоброзичливці [4, 112]. Пакет, адресований у Третій відділ Імперської канцелярії жандармському офіцеру О. Васильєву містив лист заславського греко-католицького священника М. Бендеровського. Останній писав: «В одній книзі, виданій на польській мові, я прочитав, що в томі Талмуду «Йоре деа», розділ 158, міститься жахливе послання відносно «акум» та «єретиків», який дозволяв їхнє вбивство. «Акум» буквально означає «ідолопоклонник», що поклоняється зіркам та планетам… Але євреї включають в це поняття також християн. Це послання надруковане слово в слово в старих єврейських виданнях. А в нових воно змінене і не має такого змісту. Проте в останньому виданні, що друкується нині в славутській друкарні, це послання, будучи змінене в основному тексті,  приводиться в коментарі на тій же сторінці в своєму первинному вигляді. Книги подібного злоякісного змісту не потрібно дозволяти друкувати. В якості доказу я додаю до цього сторінку з друкованого в Славуті видання, таємно була доставлена мені повітовим лікарем Заслава євреєм Грінбергом» [5, 45-46].
З липня 1835 року сталася подія, яка врешті призвела до арешту братів Шапіро й до тріумфу М. Бендеровського. Того дня служитель Славутської синагоги Лейб Ценгер, відкривши двері синагоги для вечірньої служби, побачив повішеним на балці синагоги палітурника славутської друкарні Лазара Протегеїна. На той час Славута підпорядковувалася поліції м. Заслава, де було створено комісію для розслідування справи в складі трьох представників: заславського начальника поліції Грабовського, місцевого помічника прокурора Яніцького та лікаря зі Старокостянтинова Казанського. Допитавши свідків, дружину Лазаря  –  Хаю, оглянувши труп і не знайшовши слідів насилля, комісія постановила, що Лазар повісився сам. Палітурник здійснив самогубство тому, що за жорстоку образу дружини його було вилучено із синагоги, побито і з соромом проведено містом. Це сталося за 3-4 тижні до самогубства. На слуханні було висловлено припущення, що з огляду на це він впав у депресію та здійснив самогубство [1, 189].
Справа була б закрита, якби не втручання М. Бендеровського, який з’єднав тлумачення розділу «Йоре деа» і смерть Лазаря Протегеїна в Славуті як вбивство на релігійному підґрунті. 29 серпня жандармський офіцер О. Васильєв, який фігурував у справі з обрізанням християнської дитини в Старокостянтинові, показав доповідну М. Бендеровського генералу О. Бенкендорфу, Від себе Васильєв додав, що Лазар хотів прийняти християнство, за це й був убитий.
Третій відділ наказав начальнику жандармерії четвертого регіону Беку, якому належала судова влада Волинської губернії, розслідувати цю справу. У жовтні 1835 року Бек таємно приїхав у Славуту й наказав Грабовському надати детальну доповідь у справі. Розпочалося друге розслідування, допити різних свідків [5, 49-51].
В грудні 1835 року доповідні полковника жандармерії Бека поступили в Петербург. В них повідомлялося: «Згідно із зібраними матеріалами Лазаря справді повісили. Перше розслідування було проведено неправильно». О. Бенкендорф представив детальний рапорт царю стосовно славутської справи, в якому наводилися обидва листи М. Бендеровського й історія про сторінку з «Йоре деа», а також доповідні полковника Бека.
16 лютого 1836 року Микола І власноруч написав на рапорті наступну резолюцію: «Для того, щоб розслідувати цю справу знову, точно, на місці, відправити туди лейтенант-ад’ютанта графа Васильчикова. Йому надається право арештувати винних офіційних осіб і відіслати їх в Київ під суворим наглядом. Всі винні в справі повинні постати перед військовим судом». Вже на наступний день О. Бенкендорф доповів про імператорську резолюцію у військове міністерство для графа О. Чернишова. Одночасно про імператорський наказ був проінформований генерал-губернатор Києва граф Гур’єв. І вже через декілька днів лейтенант-ад’ютант  І. Васильчиков виїхав з Петербурга у Славуту [4, 113].
Правою рукою І. Васильчикова в розслідуванні справи став єврейський лікар Якоб Ліпс, його рекомендували як вчену досвідчену особу, котра може допомогти викрити єврейські релігійні секрети і прояснити злочин, здійснений проти Лазаря Протегеїна. В грудні 1835 року губернатор розпорядився, щоб доктор Ліпс брав участь у другому розслідуванні, яке проводилося Осіповим та Малевичем [5, 49].
Для І. Васильчикова докази, представленні Я. Ліпсом, були достатніми, щоб визнати, що славутські євреї вбили Лазаря. І. Васильчиков арештував власників друкарні братів Шмуля Аббу, Пінхаса Шапіро та багатьох інших славутських євреїв. Розслідування тривало 6 тижнів. Разом з іншими євреями був ув’язнений омбудсмен (градоначальник) Славути Яше Крімер [5, 71].
Був допитаний служитель синагоги Лейб Ценгер, який виявив Лазаря повішеним. Він дав свідчення, що Пінхас Шапіро з помічниками попросили його затримати відкриття синагоги для вечірньої молитви. За цей час вони повісили Лазаря і втекли. Звільнений з-під арешту свідок Меєр Корчмар, який у 1836 році втік до Німеччини, писав Київському, Волинському та Подільському генерал-губернатору Гур’єву: «Під загрозою смерті Васильчиков примусив мене звернутися до заарештованого свідка Л. Ценгера з проханням дати неправдиві свідчення проти братів Шапіро..., і я, і Ценгер змушені були дати фальшиві свідчення проти невинних, так як у нас не було іншого виходу». Неправдивість звинувачення Л. Ценгера була також підтверджена великою кількістю свідків робітників друкарні Шапіро підтвердили під присягою, що 3 червня Пінхас Шапіро та робітник Яков Ціпрін провели цілий день на паперовій фабриці, сортуючи сировину, а Яков Барабаш не покидав складу друкарні [4, 114].
У московській в’язниці помер рабі Моше Шапіро, а його сини Шмуель Абба і Пінхас були засуджені до покарання  і відправлені в багаторічне заслання до Сибіру [2, 47].
У відповідності з положенням Комітету міністрів від 27 жовтня 1836 року, затвердженим Миколою I, в Росії «для полегшення нагляду за єврейськими друкарнями» були закриті всі єврейські друкарні, за винятком віленської  і київської. Через заборони євреям постійного проживання в Києві за указом Миколи I (1827) і виселення звідти всіх євреїв (1835) було вирішено  єврейську друкарню відкрити замість Києва в Житомирі. У 1837 році у відповідності з урядовою постановою в Житомир було перевезено обладнання славутської єврейської друкарні, яким продовжували володіти члени сім’ї Шапіро, що лишилися на волі. З 1847 року справами цієї друкарні займалися онуки Моше Шапіро  – брати Ханіна Ліпа, Ієхошуа Хешел і Ар’є Лейб Шапіро.
У 1845 році було видано положення, яке підтвердило існування двох єврейських друкарень в Росії, –  віленської і житомирської. Єврейські друкарні, згідно з цим положенням, «по цензурної частини» підлягали нагляду з боку міністерства народної освіти. Безпосередній контроль за їх діяльністю був доручений директорам віленського і житомирського рабинський училищ, а самі друкарні виставлялися в оренду на аукціон. Гроші, одержувані за здачу цих друкарень в оренду, призначалися для казенних єврейські навчальних закладів.
Орендарями житомирської друкарні і раніше були брати Шапіро. На початку 1850-х років до цієї друкарні знову було прикуто увагу місцевої влади через доноси, що надійшли на братів Шапіро від їх компаньйона і родича Йосипа Боруха Сфарда, з яким вони не поділили прибуток, і він вирішив помститися. У доносах він стверджував, що брати Шапіро друкували у друкарні матеріали без дозволу цензури, а також давали хабарі цензору єврейських книг Київського цензурного комітету І. Зейберлінгу, щоб дворазово друкувати книги по одному дозволу. Розслідування показало, що факти, викладені в доносах, були помилковими, і брати Шапіро не постраждали. Ар’є Лейб Шапіро пізніше відокремився від братів і відкрив власну друкарню в Житомирі.
У 1860-х роках діяльність житомирської друкарні братів Ханін Ліпи та Ієхошуа Хешела Шапіро була визнана владою шкідливою, оскільки в ній друкувалися виключно єврейські релігійні книги (хоча всі ці видання були дозволені цензурою). Такому рішенню чимало сприяли численні доноси маскілім про «фанатизм» братів Шапіро. Свої висновки про шкідливий вплив видаваних ними книг на єврейське населення представили владі чиновник для особливих доручень при волинському губернаторі Сварчевської і вчений єврей при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові Г. Барац. Вони також звинувачували братів Шапіро в штучному завищенні цін на книги. Дане обвинувачення, як показано в доповідній записці цензора єврейських книг Київського цензурного комітету В. Федорова, було позбавлено всяких підстав, так як книги, що видавалися цією друкарнею, продавалися набагато дешевше, ніж видання інших друкарень. Але місцеві і вищі влади вже мали уявлення про «шкідливу» діяльності братів Шапіро (шкідливим вважалося все, що не сприяло зусиллям, спрямованим на асиміляцію єврейського населення), і за розпорядженням Олександра II у 1867 році житомирська єврейська друкарня була закрита. За цим розпорядженням підлягала закриттю також друкарня Ар’є Лейба Шапіро, але в ній роботи припинилися «самі собою за рік до отримання [цього] розпорядження». Можливо, Ар’є Лейб Шапіро закрив свою друкарню, не витримавши конкуренції з братами.
Ханіна Ліпа, Ієхошуа Хешел Шапіро та члени їх сімей неодноразово зверталися до влади з проханнями дозволити їм знову відкрити друкарню в Житомирі, продовжити термін її роботи хоча б на п’ять років для завершення вже розпочатих видань або дозволити їм здати її в оренду. На всі прохання слідували відмови. Із закриттям житомирської друкарні, її власники опинилися перед загрозою банкрутства, а 150 друкарських робітників втратили роботу. Постраждали і власники єврейських книгарень в Житомирі, Славуті та інших містах і містечках смуги осілості. Єврейське населення втратило  можливості купувати  необхідну йому релігійну літературу [5, 136-138].
Переконавшись у неможливості отримання дозволу на відкриття знову єврейської друкарні в Житомирі, брати Шапіро продали в 1868 р. вчителю житомирського рабинського училища І. Баксту друкарське обладнання (за твердженням волинського губернатора, І. Бакст був тільки підставною особою, прикриваючись ім’ям якого брати Шапіро продовжували свою діяльність). Дата остаточної ліквідації друкарні невідома [2, 48].
Література
1. Андрощук С. О. Славутська драма: справа Шапіро ХІХ ст.  // Хмельниччина в контексті історії України : матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції «Хмельниччина в контексті історії України». – Хмельницький. 2012. – С. 187-191.
2. Берковський В. Г. Місто Славута як центр магнатської латифундії князів Сангушків на Волині // Українська полоністика.  – Житомир, 2006. – Вип.2 (2005). –  С.27-39.
3. Боровий С. Я. Нариси з iсторiї eврeйської книги на Українi. // Бiблioгiчнi вicтi. – 1925. – № 1/2 (8/9). – С. 47-58; 1926. – № 1 (10). – С. 36-48.
4. Несис А. Неоконченное издание братьев Шапиро // Восточная коллекция. – 2001.  – № 1(14). – С. 10-15.
5. Ginsburg S.M. The Drama of Slavuta . – Lanham – N. Y. – L., 1991. – 155 p.
Стаття надіслана автором