Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Микола Павлович Ковальський (1929-2006)
Видатні діячі
Микола Павлович Ковальський (192...

Інше





Дмитренко Т. Місто кравців, шевців, кушнірів, ткачів, мулярів… | Друк |
Читальний зал - Господарство Волинського краю
У Дубні об'єднання ремісників з'явились на початку XVI століття, після набуття містом Магдебурзького права. Тоді князь К. І. Острозький закликав до Дубна ремісничий люд, який повинен був виготовляти різноманітну продукцію для забезпечення князя і дружини (війська), а також для продажу надлишків. Вже тоді кожен цех – кравецький, шевський, кушнірський, ткацький, мулярський, різницький, бондарський та інші – мав свій статут, печатку і хоругву. Ремісники, як правило, оселялись у передмістях. У Дубні – це Луцьке передмістя з заходу, Сурмичі – з південного сходу, Знесення – з північного сходу і південного заходу.
Пункт 12 розпорядження княгині Любомирської 1699 року проголошує:
«Доручається війтові, бурмистрам і всім цехам, а також жителям передмість, щоб вони всі свої ділянки, здавна виділені на міському валу біля кам'яної брами (Луцька брама), а також шляхи на Луцькому передмісті, обставили добротно дубовим частоколом; мости, дороги полагодили під страхом штрафу 10 кіп грошей литовських з кожного цеху. У випадку, через недогляд війта чи бурмистрів, порушень, з війта належить штраф 20 кіп, аз бурмистра – 10 кіп і ув'язнення».
У першій половині XVIII століття переважною формою ремісничого виробництва також були цехи. Крім шевців, мулярів, столярів, бондарів, Дубно славилося ювелірами, які виготовляли з золота і срібла оклади для ікон. Записник ксьондза Луговського містив такий запис: «Року Господнього 1727 старанням і коштом вельможного пана Богуслава Скірмунта, стольника чернігівського, за попереднім дозволом ксьондза Стефана Богуслава Рупневського, біскупа луцького, в дім його ясновельможного пана стольника були привезені ювелірами з Дубна для переробки срібла на воти (пожертвувані предмети, які підвішувались до ікон як подяка за зцілення, наприклад – срібні руки, ноги, серця і т.п.) різних ясновельможних панів при образі Діви Марії. Пан Бережницький віддав як золото, так і срібло до рук пана стольника, від якого пізніше одержав срібну і позолочену ризу, срібні рами з позолотою і дві срібні бляхи, якими покривали цілий образ, де риза не заходить».
У другій половині XVIII століття, коли з Дубна були переведені знамениті контракти, місто вважалось одним із найбільших ремісничих центрів, де до провідних галузей належало металообробне, шевське і кравецьке ремесла. В місті налічувалось 10 кузень і 12 водяних млинів.
Магнатські маєтності князів Любомирських були тісно пов'язані з зовнішнім ринком. У Дубні будувалися склади, куди систематично підвозився хліб для експорту за кордон. Крім того, Дубно було відоме у ті часи як центр торгівлі худобою, в'яленою рибою. В річці Ікві було достатньо риби і раків, щоб забезпечувати ринок цими цінними продуктами. Сама ж Іква була сплавною.
За описом міста Дубна та його околиць, складеним у Житомирі при губернській креслярні 1798 року, в ньому знаходились:
провіантовий магазин – 1,
купецьких лавок при житлових будинках – 94,
дерев'яних лавок – 100,
шкіряний завод, дзеркальний, панчішний, шляпний,
винокурня, пивоварня.
У цьому документі підкреслюється також, що Дубно – місто ремісниче. У ньому: срібників – 22, мідників – 28, годинникарів – 3, кравців – 100, шевців – 228, столярів – 50, пічників – 30, каменярів – 42, мулярів – 3, пекарів – 27, кушнірів – 7, ковалів – 37, різників – 94, чинбарів – 2, мельників – 16.
У Дубні було 3 купці 1-ї гільдії і 6 – ІІІ-Ї. Вони торгували різноманітними товарами: сукном, шовком, шерстю; міщани-ремісники – ремісничими виробами і приватними приносами, євреї – хлібним вином та іншими напоями.
Ще один документ повідомляє про заняття мешканців Дубна у XVIII столітті: З міських земель Спасівському монастирю належали землі, які займали територію, починаючи від ставка, вздовж вулиці, яка звалась Жидівською, і від дзвіниці Іллінської церкви – до валу. Цей район міста звався «Юридикою на парканю». Тут проживали окремі власники і чиншовики (орендарі князівських земель). У 20 власницьких будинках проживали переважно ремісники: шевці, ткачі, столяри, кушнірі, слюсарі. Вони платили в рік по 12 польських злотих і відбували повинності: шарварок щомісяця (зажинки, обжинки, толоки). Ремісники також платили чинш з ремесла в цех за статутом. Ті, що мали коней, повинні були возити пошту в Дерманський монастир. Чинш платили 4 рази на рік по 3 злотих. Подимне платили згідно з розписом.
А
рхівні документи XVIII століття засвідчують появу назв вулиць Дубна, пов'язаних із ремісничими професіями: Різницька, Миловарна (в єврейському кварталі), Фулярська (Суконна) (в центрі, навпроти ратуші), Гарбарська (на Сурмичах), Ситарська, Цегельня (на Забрамі).
У письмових джерелах XIX століття замість терміну «цехи» частіше вживається слово гільдії, яке стосується не лише купців, а й ремісників. У Дубні зафіксовано ряд дрібних і більших підприємств, які давали роботу частині мешканців міста: пивоварні, винокурні, гільзові, шкіряні, хмілярні і т.п. Окремі підприємства з'явилися в результаті переселення чехів на наші землі – хмелярні і пивоварні, наприклад.
У XIX столітті Дубно заселили німецькі ткачі-сукнороби. Тут навіть заснувались дві прядильні компанії. Згодом, низькі закупівельні ціни на сукно змусили німецьких ремісників залишити Дубно, а засновані ними підприємства ще деякий час працювали і давали місту прибуток.
Деревообробна промисловість у Дубні і краї поширилась не без участі німецьких спеціалістів цієї галузі. Вони поселились тут на запрошення князя Любомирського. Свої тартаки (деревообробні підприємства) німці розташували безпосередньо в лісах і звідти транспортували сировину методом сплавляння по річці Ікві до найближчої залізничної колії. У давньому поселенні Смига вони заснували колонію Кенне-Берг і провели вузькоколійку до Мізоча, якою також транспортували ліс. Тартаки проіснували до 1939 року.
Ремісничі професії в Дубні поширилися і на XX століття. Цей розділ історії Дубна досліджений детально з участю старожилів. Достеменно відомі існуючі у ті часи гільдії, прізвища ремісників і місця їх проживання, а також цікаві бувальщини з їх життя і побуту.
У передмісті Сурмичі /вул. Садова, Гарбарська, Вишневського/ жили сім'ї мулярів/кушнірів, гарбарів, ковалів.
Мулярі зводили будівлі, клали печі і грубки. Коли хтось із них бажав отримати роботу, то наймався до підрядника Бакуна, а той уже розподіляв майстрів по замовниках. Мулярством займалися дві родини Міхневичів, Адамовичі, Сухолейстери, Шафранські, Мервіцькі, Озірні, Солошко, Ковальські, Чернишевські. Кожна мулярська сім'я працювала за власною спеціалізацією і зберігала в таємниці особливості свого ремесла. Іван Прибитковський, наприклад, майстерно клав печі для випічки хліба. Він умів класти печі різних конструкцій, в т. ч. і чеські, які відрізнялися від місцевих. Нерідко майстра запрошували ремонтувати чи класти печі в чеські села. Цим ремеслом займалися також Парфенюк, Качан, Гнатюк і Кравчук.
Йосип Прибитковський мешкав на вул. Церковній /Садова/ і тримав власну майстерню, в якій виправляв овечі шкури і шив кожухи. Іванов з вул. Церковної славився вмінням копати криниці. Це було рідкісне ремесло.
Василь Яцюк із двома синами мав на Сурмичах гарбарню, яка стояла на місці спаленої круподерні. У гарбарні Яцюки виготовляли підошви для взуття і виправляли шкури на халяви і передки. Виправленням шкур займалася ще одна родина Яцюків, яка мешкала на Сурмичах, ближче до Базарчика.
Українцям Адамцю і Бугайчуку належали кузні, які стояли на початку вул. Церковної. Поруч, на розі, гасили і продавали вапно теж українці. У «Літописі Юріївської церкви» збереглися нотатки про те, що дружини сурмицьких ремісників займалися випіканням і продажем пиріжків. Дехто з них працював у майстернях по виготовленню гільз до цигарок. Тютюн продавали і в пачках, але не всіх задовільняв такий спосіб, тому цигарки виготовляли з гільзами.
На передмістях Забрама і Чернеччина жили переважно шевці. Вулиця на Чернеччині, де мешкала родина Гржибовських /батько і четверо синів/ звалась Набережною. Один з синів Гржибовських, Йосип, шевцював і мав на Забрамі двоповерховий будинок та наділ землі, який простягався аж до православного кладовища. В сім'ї Шептинських, які жили на Чернеччині, були і бондарі, і столярі, і теслі. Михайло Шептинський керував столярними і теслярськими роботами на будівництві дзвіниці при Іллінському соборі в 1907 році. Хату для своєї сім'ї він побудував власноруч у 1912 році. Під час Першої світової війни у нього квартирував генерал 32-го Чугуївського драгунського полку, князь Гагарін. Двоє синів Шептинського, Олександр і Олексій, шевцювали – шили взуття на замовлення, закуповуючи шкіру у кушнірів. Ще дві сім'ї Шептинських з Чернеччини бондарювали. На вул. Ситарській жив поляк Ян Коперський з дружиною-українкою. Він виготовляв сита як для окремих замовників, так і для великих підприємств.
Німецька родина Баєрів, яка мешкала біля Мирогощанського кладовища, займалась валянням сукна на валянки.
Куток на Забрамі, де випалювали цеглу, звався Цегельнею. Глинища були поруч з трьома цегельнями. Глини було багато, і її брали люди для своїх потреб, вивозили биндюгами, по 100 цнт, на будівництво Дубенського форту в XIX ст. і реконструкції Замку на початку XX ст. Випалюванням цегли тут займався Лука Безкопильний, який обслуговував усі три печі. У 1925 році частину тієї площі, яку займали цегельні, віддали під забудови польським осадникам. На Цегельні жило більше сорока шевців: Калошкіни, Бойки, Корецькі, Безкопильні, Хажевські, Тарковські, Лебеді, Голобородьки, Полянські, Вознюки, Мазуркевич, Пилипенки, Кощуки, Доревичі, Кравчуки, Шаповал. Столярною справою займався Федір Голобородько, теслярською – Петрови і Чепель, мулярською – Федір Лебідь, Павло та Андрій Калошкіни. Найкращий спеціаліст-покрівельник, Жуковський, мешкав на Забрамі.
Ремісництво було одним із джерел основних доходів і єврейського населення Дубна. У чиншових книгах кінця ХІХ – поч. XX ст. існують записи про єврейські молитовні школи, які давали знання не лише з основ іудаїзму, а й із ремісничих професій. Так, скажімо, перелічуються молитовні будинки різників, золотників, шевців, кушнірів, столярів. Готували також купців (мішуресів). Всього чиншові книги подають 20 назв молитовних шкіл, але не вказують, яких саме ремісничих професій там набували.
Беззаперечним авторитетом у 30-х роках у справі вирощування хмелю і пивоваріння, але кілька родин дубенських чехів були неперевершеними у виробництві кондитерської та ковбасної продукції.
Пекарні й кондитерські в Дубні належали чехам Краціку, Шнайдеру, Клабану, Цінерту, Карлічеку, Овському. Особливим попитом славилася ковбасна продукція Странських, Главатих, Шкоди, Бенеша.
Оскільки Радянською владою, яка прийшла в 1939 році, приватне підприємництво було ліквідоване, то і ряд ремісничих професій у Дубні згасло, або набуло індивідуального характеру.
Дмитренко Т. Місто кравців, шевців, кушнірів, ткачів, мулярів… / Т. Дмитренко // Скриня. – 2012. – № 10 (8 берез.). – С. 6.