Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Українці Правобережного Полісся та Волині (узагальнюючі портрети)
Етнографія Волині
Українці Правобережного Полісся ...

Інше





Климчук А. М. Дзвонарство на Русі | Друк |
Читальний зал - Господарство Волинського краю
УДК 745.55 (477.81)
Анотація. Цивілізація давньої Русі відзначалася високим рівнем всестороннього розвитку. Добре були розвинуті і різноманітні ремесла. Для потреб тутешніх храмів відливалися дзвони. Мистецтво ливарництва дзвонів прийшло з Європи, найімовірніше, з Німеччини. В статті подано відомості про згадки найдавніших дзвонів на Русі, знаменитий Юріївський дзвін та, власне, про технологію виготовлення дзвонів.
Ключові слова: ливарництво на Русі, відливання дзвонів, дзвони, людвисари.
На розвиток культури Русі великий вплив мала стародавня Візантія, саме звідти на наші землі прийшло багато нових віянь. Інша справа з дзвонами і людвисарським мистецтвом, які прийшли із Західної Європи, наймовірніше, з Європи.
Відсутність дзвонів в давньохристиянській Русі аж ніяк не свілчить про відсутність праобразів, які давали відповідний звук. На перших порах використовувалися било і клепало. Це були дещо вигнуті, досить тонкі металеві (мідні або залізні) дошки, в які вдаряли дерев’яним молотком (било). Клепало підвішували побіля храму на ланцюгах.
Про певний рівень поширення дзвонів на українських землях можна говорити приблизно від другої половини ХІ ст., їх походження на думку істориків – Західна Європа. В Києві дзвони були при Десятинній та Іринінській церквах. Перша згадка датується 988 р.[1, с.722]. Хоча це лише згадка, дзвони могли бути тут або деінде й раніше.Зокрема мова йде про терени Волині, Галичини і Червенщини. Вслід за анонімним автором цього поважного енциклопедичного видання такі дані почали повторювати мало не всі науковці, так триває і до цих пір.  У руїнах київської Десятинної церкви, сплюндрованої татарами у 1240 р., були знайдені два півметрових дзвони, що датуються початком ХІ ст. [5, с. 378-379; 8, с. 76-77]. Скоріше всього, це були трофеї, вивезені після здобуття Херсонеса. Певна затримка із запровадженням дзвонів у церковну практику православ´я на перших порах була пов´язана як з відсутністю технічного досвіду, так і з критичним ставленням до традицій католицького Заходу.
Слідуючі згадки про дзвони є вже під 1146 роком, коли війська кн. Андрія Боголюбського пограбували київські церкви і монастиря та забрали поміж іншого церковного начиння і дзвони: «І церкву святого Вознесіння вони всю облупили – начиння срібне, і індитії, і покрови служебні,  – а все шито золотом, – і кадильниці дві, і кації, і Євангеліє оковане, і книги, і дзвони». Цього ж року князь Ізяслав Мстиславович захопивши Путивль разом із срібним начинням, шитими золотом напрестольними шатами й служебними покровами, кадильницями, забрав «книгы и колоколы» [7, c.  334].
Вже під 1185 р. є згадки про дзвони в  літературних пам’ятках, їх фіксує «Слово про Ігорів похід». Знову ж таки ряд дослідників чомусь хапаються за цю дату як за відправну для побутування дзвонів на Русі.
Також згадуються дзвони у храмах Новгорода (XI століття), Полоцька, Новгород-Сіверського і Володимира-Волинського (кінець XII століття). В літописах згадуються також майстри дзвонової справи Суздаля та Києва.
Знахідки дзвонів під час археологічних розкопів не надто численні, проте й вони заслуговують на окрему увагу.  Так, у 1917 р. виявлено в Богоревиціна Закарпатті срібний дзвін із часів Ярослава Мудрого (1034) з руським написом. Мадяри  цей дзвін забрали і розбили [6, c. 3, 24]. Знаходилися й інші дзвони, мідний – у літописному Вщижі Чернігівського князівства, бронзовий ХІ–ХІІ ст. із Саксонії знайдено на Житомирщині.
З Києва Данило Галицький привіз дзвони для собору святого Івана Златоуста  в Холмі. Для церкви Св. Георгія в Любомлі князь Володимир Василькович відлив дзвони «дивного  звуку» [1, c. 65].
Після захоплення татаро-монголами Києва ливарництво тут занепадає. Традиція виробництва дзвонів була продовжена в Галицько-Волинському князівстві. В літописі, що вийшов із цього ареалу, вперше зафіксована 1259 р. письмова згадка про виливання дзвонів у Русі-Україні. Після смерті волинського князя Володимира Васильковича († 1288) серед його добрих справ згадується, що він «поліажє и колоколы дивны слышаніємь, такыхъ жє нє бысть въ всєй зємли» [3, с. 153]. Тобто на теренах середньовічної України дзвони відливали безперервно.
У Львові в 1341 р. Яків Скора відлив донині повністю збережений в Україні найдавніший дзвін. Дзвін Якова Скори мав напис: «Въ ЛѣSωмθ [6849 року] сольянъ бы колоколъ сиї Стому Юрью при князи Димитріи игумєномъ Євьфимьємъ. А писалъ Скора Яковъ (6849-5508=1341 рік)»
Український кириличний напис на дзвоні для членів магістратської комісії переклав польською мовою та пояснив 1765 року монах-тринітар Яків від святого Фелікса[11, s. 132]. Але він не зумів прочитати автора напису «а писалъ Скора Яковъ», оскільки його виконано у зворотному порядку.
Український мистецтвознавець Павло Жолтовський логічно довів, що Яків Скора є не лише автором напису, як до того вважалося, а й майстром-відливником, опонуючи таким чином польському дослідникові К. Бадецькому, котрий автором дзвону вважав німця, а сам дзвін чисто німецьким[4, c. 7]. Для підкріплення своєї тези про відливника Скору П. Жолтовський наводить конкретні приклади[4, c. 8]. Юрський дзвін має дуже скромні та спокійні форми, укладені в добрих пропорціях. Корпус дзвона завершує  згаданий напис, який відзначається чіткою графічністю [4, s. 7].
Історичну цінність найстарішого святоюрського дзвону добре розумів єпископ Йосиф Шумлянський. Третього липня 1685 р. він видав відповідне розпорядження, яким зобов’язував своїх наступників шанобливо ставитися до цієї пам’ятки. Єпископ пише:
«А же дзвін на дзвіниці тутешній старожитний під титулом князя руського Дмитра за ігумена Євтимія року від сотворения згідно з руським календарем 6849 відлитий, а тепер у цьому році літ у собі триста сорок і чотири має, старинність цього місця показує, тоді щоб в особливій зоставав охороні і дзвонити у той дзвін не буде годилося, хіба на урочисті свята, також потреби якоїсь, зокрема погребової, однак за дозволом моїм і по мені наступних єпископів».
У 1383 р. у Львові діяв ливар дзвонів Миколай, а 1390 р. в ньому виготовили дзвін, що пізніше знаходився на дзвіниці с. Бистриця (Словаччина) [10, s. 69]. З XV ст. у Львові поступово збільшується кількість іноземних ливарників-дзвонарів, особливо німців. Від кінця XV ст. дзвони тут відливали в спеціальних майстернях – людвисарнях, що належали магістрату [4, с. 14].
Насамкінець розмова про дзвони Русі не буде вичерпною, коли не згадати про, власне, про процес виробництва дзвонів. Для означення професії ливаря в Давній Русі використовувалося слово «котельник». Пізніше котельники розділяються на дві окремі професії – «дзвонар» і «пушкар». Хоча подеколи і подекуди ці професії змішувалися[9, c. 601].
Відливання дзвонів потребувало складного обладнання і чималих знань, навичок. Ливарний процес складався з кількох етапів: виготовлення моделі; формування сплаву; виготовлення форми; відливання; остаточно обробка.
Очевидно, що для виготовлення дзвонів використовувалися тимчасові і постійні моделі. При першому способі відливання виготовлялася воскова модель, після цього модель заливалася глиною, віск виплавлявся, а на його місце заливався метал.
Для виготовлення постійних форм використовувалися моделі з твердих матеріалів: дерево, метал, глина або ж готовий виріб. Модель відтискувалася в опоках, заповнених спеціальною землею. В утворені таким чином пустоти заливався метал. В деяких давніх рукописах збереглися малюнки відливання дзвонів [9, c. 605].
Для виготовлення дзвонів використовував спеціальний сплав, так звана «дзвонарська мідь», до складу якого входили такі метали: мідь, олово і досить часто срібло. Інші метали не додавалися, позаяк вони впливали негативно на дзвін. З цих зображень в рукописах маємо також зображення плавилень. Подеколи для виплавки дзвони використовувалися дві плавильні, що фіксують також малюнки. Дзвони відливання у стоячому положенні. Рукописи донесли особливості обробки дзвонів після виплавки. На мініатюрах зображені з молотками в руках. Окрім особливостей технології відливання виробництво дзвонів супроводжувалося деякими віруваннями [9, c. 609].
Література
  1. Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави. – Львів, 1999. – 132 с.
  2. Б-въ Н. Колокола // Брокгауз Ф. и Ефрон И. Энциклопедический словарь. В 41 т. + 2 допол. – Санкт-Петербург, 1895. – Т. XV. – С. 722-723.
  3. Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар. – Київ, 2002.
  4. Жолтовський П. Художнє лиття на Україні в ХІV–XVIII ст. – К., 1973
  5. Каргер М. Древний Киев.У2-
  6. Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). Т. 2. Ипатьевская летопись. – СПб: Типография М. Александрова, 1908. – 938 стб.+ 87 с.
  7. Пачовський В. Срібна земля. Тисячоліття Карпатської Україн. Ню Йорк, 1959, с. 24.
  8. Пухначев Ю.В. Загадки звучащегометалла. – М., 1974
  9. Рыбаков, Б.А. Ремесло древнейРуси / Б.А. Рыбаков. – М. : Издательство АН СССР, 1948. – 802 с
  10. Mańkowski T. Dawny Lwów, jego sztuka i kultura artystyczna. – London, 1974
  11. Zieliñski L. Pamiatki history czne krajowe