Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Кашуба Серафим (1910–1977)
Видатні діячі
Кашуба Серафим (1910–1977)...





19 червня 2015 року – 810 років з часу смерті Романа Мстиславовича (1150?-1205) – засновника Галицько-Волинської держави | Друк |
Новини - Пам'ятні дати
19 червня 1205 року з життя пішла яскрава постать нашої історії, діяльність якої, протягом багатьох років впливала не тільки на розвиток руських земель, а й інших країн і народів Східної та Центральної Європи.
Волинь за часів Володимира Мономаха не виходила з рук його потомків. При Романі Мстиславичі, правнукові Мономаха, Волинське князівство досягло великої могутності. Роман став князем у той час, коли Київ уже втратив значення економічного і політичного центру, спираючись на свою дружину і співчуття та допомогу міст, він вступив у боротьбу з Галицьким та боярством і конфіскував землі найбільш ворожих йому бояр.
Перед нами – сильний, могутній князь, що подолав багато країн, переміг багато народів. Це він примусив з повагою ставитись до волелюбних русичів, це він заставив тремтіти підлих, підступних, ненависних ворогів Русі.
Він був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим, і волинського, а потім київського великого князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха. Характерно, що Мстислав мав статус київського правителя недовгий час (з 1167 по 1169 pp.), але сповна використав високий престол для успішної політичної кар’єри юного сина, про що літописець висловлюється таким чином: “Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього, і той дав їм Романа”. Невдовзі Роман втрачає владу внаслідок змови новгородського боярства. Якраз у цей час його ранить ще одна звістка – про смерть батька. Згорьований юний князь прямує на Волинь і надовго осідає тут.
З 1170 р. починається тривале князювання Романа Мстиславовича на Волині. Про цей період князювання збереглося мало згадок, бо Володимирське князівство було невеликим, удільним і про нього ніхто з літописців не згадував. В цей період Роман Мстиславович дуже багато роздумує над долею княжої влади, виробляє власні плани правління державою. Насамперед Роман вирішив дати рішучий бій боярству і духовенству, які нещадно грабували населення, займалися інтригами, пихато дивилися на князя. У своїй боротьбі з внутрішніми ворогами Роман Мстиславович спирався на військову дружину, на «градських мужів».
Зміцнивши Волинське князівство, приборкавши розгнузданість бояр і духовенства, спираючись на військову дружину і населення міст із всього князівства, Роман Мстиславович високо підніс авторитет князівської влади на Волині. Тепер про сильного, наполегливого, розсудливого і розумного князя заговорили не тільки друзі, але й вороги. Першим завданням Романа Мстиславича було добитися об’єднання Волині і Галичини, які були сусідами близькими в економічному, політичному і культурному відношеннях. Ця наполеглива і тяжка боротьба тривала 12 років. На цьому шляху були і вдачі, і невдачі.
В 1187 році Роман Мстиславович стає відомим князем, патріотом своєї держави, оборонцем народу. Недаремно автор «Слова про Ігорів похід» співає йому славу від імені всієї Київської Русі, возвеличуючи його подвиги.
Більш помітною на політичній арені роль волинського правителя стає після того, як він одружився з дочкою великого київського князя Рюрика Ростиславовича. Спочатку впливовий тесть усіляко підтримував перспективного зятя. Наділив його багатьма землями довкола Києва. Звідси князь здійснив свій перший похід проти половців, який завершився перемогою.
Розум Романа Мстиславовича сягає далі Волинського князівства. Він прагне утвердитись в Галицькій землі, щоб зміцнити всю південно-західну частину Київської Русі.
Та недовго утримався у Галичі Роман Мстиславович. Угорський король і його оточення самі поглядали на квітучу Галицьку землю. Угорський король Бепа III підтримав Володимира Ярославича і з усіма полками пішов на Галич. Роман не мав сили боронитися проти могутнього угорського короля і втікає до Польщі, бо у Володимирі-Волинському уже княжив його брат Всеволод. Роман з власної волі віддав йому Волинське князівство після переходу до Галича.
У Польщі Роман Мстиславович не дістав сподіваної допомоги і тому повернувся на Русь до свого тестя, великого князя київського Рюрика Ростиславича разом з вірною військовою дружиною. Він оселився в Білгороді, потім у Торчеську, на південній околиці Київської Русі. Рюрик вирішив використати військову дружину зятя для захисту Руської землі з півдня від кочовиків-половців. Лише через рік під тиском Рюрика Всеволод повернув Романові Володимир-Волинський, а сам поїхав княжити до Белза, центру невеликого удільного князівства на Волині.
Міська біднота, ремісники запросили на престол у Галич Ростислава, сина славнозвісного воїна Івана Берладника. Він загинув під стінами Галича.
Роман Мстиславович не занепав духом і нагромаджував сили для вирішальної боротьби за об’єднання феодально-роздрібленої Русі. Він забезпечує собі нейтралітет з боку Рюрика Київського, і той наділяє волинського князя Тореньком, Трипіллям, Корсунем, Богуславом і Каневом. Всі ці міста піддавалися набігам половців, які все спустошували, грабували, палили.
Ось тут Роман вирішив розгромити або бодай приборкати кочівників, щоб об’єднати давньоруські землі. Роман здійснив кілька великих походів у степ і «зупинив половецькі нашестя».
Роман врятовує Візантію від половецьких ханів. Таких походів на половців було три.
Галицький літописець сказав про Романа: «Кинувся на поганих, мов пес, був сердитий, як рись, і нищив їх, мов крокодил, і переходив на їх землю, мов орел, був хоробрий, мов тур».
Роман готується до вирішального бою за Галич. Він 1198 р. укладає мир з Угорщиною, Польщею, розгромлює ятвягів. Закладає три фортеці: Кам’янець (у сучасній Білорусії), Камінь (на Волині), Кам’янку-Бузьку (тепер Львівська обл.).
Роман Мстиславович, уклавши мирний договір з Угорщиною і Польщею, вирішив приборкати дикі племена ятвягів, які спустошували волинські землі в північно-західній частині. Київський літопис від 1196 р. повідомляє, що волинський князь «ходив на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость». Пам’ять про цю славну і величну перемогу Романа над ятвягами збереглася в наступних поколіннях.
Польський хроніст XVI століття Стрийковський записав одну народну розповідь про те, що волинський володар запрягав «литовських» полонених у плуги. А досить пізній російський «докладний літопис» додає: «Один литвин, що в плузі тягнув, навчившись руської мови, сказав: «Романе, Романе, худим живеш, литвою ореш».
Легенда є легендою. Напевно, Роман не орав полоненими. А що він приборкав агресивні північні племена – це факт.
Так мечем і дипломатичними угодами Роман Мстиславович створив сприятливу міжнародну обстановку для свого походу на Галич. Справу його утвердження на галицькому столі полегшила смерть Володимира Ярославича. 1199 року Роман стає галицьким князем і об’єднує Галичину і Волинь у могутнє Галицько-Волинське князівство.
Невдовзі з Володимира до Галича перевезли весь княжий посаг, і став Галич центром нового великого володіння.
Роман князював недовго – всього шість років. Але це був непересічний період створення міцної держави. До цієї держави прилучили навіть Київ. Правда, там княжив Ростислав, але він присягнув на вірність Романові й в усьому був від нього залежний. Також чернігівських князів примусив Роман Мстиславич, щоб покорилися його короні. По суті, починаючи із 1201 року він висунувся на перше місце між українськими князями.
До загального престижу додалися й походи на половців. У їх результаті, як стверджує тогочасний візантійський письменник Никита Хоніат, «визволено з неволі богато русинів, взято богато невільників і здобичи, а Половецьку землю без перешкод зруйновано та знищено”. Ще виразніше похвалу Романові за згадані походи подано у Галицькому літописі, де стверджується, що він «ідучи слідом діда свого Мономаха, кинувся на поган, як лев; сердитий був, як рись; нищив їх, як крокодил; переходив їх землю, як орел; був хоробрий, як тур».
Водночас у біографії фундатора Галицько-Волинської держави залишилося чимало непрояснених епізодів. Приміром, один із хроністів натякає на його намір іти походом на Саксонію. Туманом покриті й Романові відносини з Візантією, із тогочасним папою Інокентієм III, котрий нібито почувши, що Роман переміг угрів і ляхів і підбив собі Русь, присилав послів у Галич, намовляючи князя на латинство та обіцяючи йому королівський вінець і поміч меча св. Петра для дальших завоювань. Але великий русин заявив, що має свого меча і «не хоче купувати володінь иньшою ціною».
Зрештою, на увагу заслуговують не так зовнішньополітичні поривання руського князя, як його намагання внутрішньо впорядкувати ієрархію Русі. Отож, прагнучи до об’єднання Південної Русі, він спочатку заявляє свої права на Київ, а у 1202 році відбирає місто у колишнього тестя Рюрика Ростиславовича.
Аби остаточно припинити міжкнязівські чвари та належним чином організувати центральну владу у федеративній давньоруській державі, Роман Мстиславич пише цікавий проект указу, названий «добрим порядком». Цей «добрий порядок» зводився до головної умови у випадку смерті київського володаря – щоби нового правителя обирали шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, то великий князь київський разом із місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною підуть половці, угорці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонитися, тоді великому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави.
«Добрий порядок» новітньо відзначався ще й тим, що передбачав запровадження майорату. Тобто належало передавати владу й князівство старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як склалося на той час.
Однак «доброму порядку» не пощастило в усіх пунктах бути втіленим у реальність. Удільні князі, побоюючись новизни, просто не приїхали на віче, щоб підтримати цей проект, який, без сумніву, ще більше укріпив би могутність держави.
Далекосяжні погляди Романа Мстиславича, незважаючи на те що його часто за різкі дії називали немилосердним, а литовські невільники склали про нього приказку «Ой Романе, Романе, лихим живеш – литвином ореш», залишили після себе глибокий подвижницький слід у народній пам’яті. Недарма ж бо Михайло Грушевський в “Історії України-Руси” висловився про Романа Мстиславича так: «Його з сього погляду треба поставити на рівні з Володимиром Великим і Мономахом, з тим тільки, що індивідуальність сього князя в народній і книжній традиції зазначила ся далеко визначніше, ніж тих двох героїв».
Про останній похід Романа залишилося дуже мало подробиць. Не подає причин цього походу на ляхів і Суздальський літопис, але на його сторінках є декілька цікавих фактів. Зокрема, про те, що Роман Мстиславич взяв два лядські городи, але коли його військо стояло табором над Віслою, він «відлучився з малим окружением від табора і ляхи, наїхавши на нього несподівано, вбили його разом з тою малою дружиною; довідавшися про се, його військо забрало труп Романа та вернуло ся з ним у Галич, і його поховано у в Галичи в церкві Богородиці».
Старі польські річники зберегли дату князевої смерті – 19 червня 1205 року. А конкретним місцем загибелі вважається місто Завихостів. Ці факти, як засвідчує Михайло Грушевський, не викликають сумнівів, хоча стрічалися непоодинокі спроби різних домислів щодо битви над Віслою – нібито вона була «так страшна, аж Висла почервоніла від крови русинів; що багато їх потонуло в ріці; що останки Романового війська поляки гнали аж до Володимира; що Романа поховали поляки в Сендомирі і потім видали його тіло русинам в заміну на невільників...». Загалом про Романа Мстиславича ходило чимало легенд і вищезгадана – одна з них.
Образ Романа хвилював народну уяву ще довго по його смерті як на Русі, так і у Польщі та Литві.
Ян Длугош свідчить, що в Польщі XV ст. ще співали пісні про Романа. А польський хроніст XVI століття Бєльський переказує староруську легенду, згідно з якою галицько-волинському князеві відводилось почесне місце серед київських богатирів домонгольського часу, його могилу шукали поряд з гробницею самого Іллі Муромця.
Життя Романа Мстиславовича знайшло широке відбиття у східнослов’янському фольклорі. Епічні пісні про нього відомі не лише на сході і півдні, а й на заході й півночі Русі.
Гучна слава Романа, захисника Русі, була для його сина Данила високим взірцем, що його той намагався наслідувати до останніх хвилин життя.
Кмецинський В. М. Роман Мстиславович – засновник м. Каменя-Каширського / В. М. Кмецинський // «Роде наш красний…». Волинь у долях краян і людських документах / М-во освіти України, Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, Волин. Академічний дім. – Луцьк : Вежа, 1999. – Т. III. – С. 500-505.
Цимбалюк Є. Редут / Є. Цимбалюк. – Рівне : Овід, 2006. – С. 68-73.