Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Свято-Троїцький чоловічий Межирічський монастир, с. Межиріч Острозький р-н Рівненська обл.
Пам'ятки
Свято-Троїцький чоловічий Межирі...

Інше





Тисячолітня спадщина... і майбутнє Український народ відзначає День Володимира і Хрещення Київської Русі-України | Друк |
Новини - Нове
Україна відзначає День Хрещення Київської Русі-України та вшановує пам’ять князя Володимира Великого, тисячоліття з дня смерті якого минає у цьому році, в умовах, коли історія проходить черговий оберт по своєму колу. Дійсно, як і тисячу років тому ми маємо і розбрат в середині країни, і зухвалу агресію того хто називає себе «братом». Багато разів переписана північною імперією історія з вирваними сторінками і штучно вмонтованими міфами, стала інструментом винищення нашої національної пам’яті. І саме цей інструмент в перспективному плані є найбільш руйнівним, адже дозволяє ворогу нівелювати нашу ідентичність, а отже з суб’єкта історії перетворити на об’єкт, епізод, випадковість.
Помпезні святкування канонізації князя Володимира в Росії (якого там  нарекли чомусь князем «російським») — це ще одна спроба перегорнути об’єктивну реальність до гори ногами. Доводити в цьому плані росіянам той факт, що Володимир Москву не хрестив, а тим більше розповідати про фінські болота на місті сучасної столиці Російської Федерації, означає вволікатись в безплідні диспути. Спочатку ми самі маємо глибино вивчити власну історію і позбутись власних пробілів в усвідомленні яка спадщина лежить на нашими плечима. Але зберегти цю нашу спадщину за собою ми можемо лише добре вивчивши уроки самого Володимира, який різні племена об’єднав в народ і ствердив державність своєї країни. Вирости з країни в державу — це чи не найголовніше завдання вже нашого сьогодення. А для цього треба розчинити больові точки розбрату (Схід і Захід, «бандерівці» і «ватиники», тощо); знайти спільні знаменники між українськими церквами, розбіжності між якими носять більше організаційний характер, ніж по суті; зробити все, щоб перемогти трьох головних ворогів, яких визначив Юрій Шевельов ще в 1954 році: Москву, кочубеївщину, провінціалізм.
У вівторок у Володимирському Соборі була проведена літургія на честь цієї події, де був присутній в тому числі і Президент України. Після літургії під зливою відбулась хода до Володимирської гірки до пам’ятника святому київському Князю. Святіший Патріарх УПЦ КП Філарет в своїй проповіді проголосив: «Російська агресія навчає нас тому, що перемога можлива лише у єдності зусиль, коли слова і справи надихаються жертовністю, любов’ю до рідного краю і народу. Ще одним доказом перемоги правди над лукавство і владолюбством є приклад святих Бориса і Гліба. Після смерті батька Святополк, який перебував у Києві, злякався, що брати можуть забрати у нього владу, хоч вони і не мали такого наміру. Сам будучи лицемірним, жорстоким і підступним, Святополк в цих вадах підозрював і інших. Тому щоб зберегти і утвердити свою владу Святополк послав найманих вбивць, щоб вони вбили братів його. Проливши братську невинну кров, окаянний Святополк на деякий час нібито досяг свого. Але Бог правосудний покарав злочинця... Окаянним Святополка нарекли люди, а святих мучеників Бориса і Гліба, які заради виконання заповіді братньої любові віддали своє життя, Бог, церква і народ прославили і прославляють до нині. Нажаль в наш час з’явився новий Святополк окаянний. Він називає нас своїми братами, але заради збереження власного престолу посилає до нас найманих вбивць, проливає невинну кров».
За день до того в понеділок у Києві представники МП і «опозиційного блоку» з георгіївськими стрічками і портретами Миколи Другого так саме відзначали цю дату. І саме їхня тінь на цьому святі натякає на небезпеку, яка існує не лише зовні. Досі тривають всередині нашої країни спекуляції щодо «розкольників» Київського Патріархату з натяками на те, що Київ — російське місто. Все це ми вже проходили і триста років, і століття тому, і навіть нещодавно на сході України і в Криму. Ікони з ликом Миколи Другого, як і портрети Леніна із Сталіним, вже майоріли в Луганську, Донецьку і Сімферополі. Деяких з цих міст ці ікони з портретами стали провісниками великої біди.
Спадщина Київської Русі і безпосередньо заслуг Володимира Великого є доказовою базою для вирішення спору, який триває триста років — хто є зрештою нащадками древньої Русі. Безумовно, Російська Імперія, яка історично мімікрувала під різними назвами як-то «Союз» чи Федерація, не може заявляти про свою велич в історичній перспективі без ототожнення себе з Києвом. Сакральна «голка», яка дає право називатись тисячолітньою Державою, лежить саме в столиці України. Саме тому тримати нашу столицю під сферою свого впливу для Російської імперії життєво важливо. Поки цього не відбулося, Москва всіляко буде займатись експропріацією символів Київської Русі — наших князів, нашої віри, нашої мови, нашої культури. Все що не вдасться вкрасти, імперія або знищить, або назве другорядним, вигаданим, неіснуючим (як-то було з мовою, яку дехто з росіян досі називає «нарєчієм»).
Так вийшло, що у нас повелось ідентифікувати себе з добою Козаччини, яка насправді була лише історичним етапом і аж ніяк не витоком. Саме хрещений в Херсонесі (тобто Криму) київський князь Володимир, який об’єднав Русь в надскладний період є докором тим хто намагається перекроїти нашу історію і зрештою поставити крапку на нашій державності й позиціонуванні себе як окремого народу. З іншого боку він є докором всім тим з нас хто й досі знайомиться з власною історією лише з гривневих купюр. Незасвоєні нами уроки відкривають ворогу шляхи у наш тил, в нашу душу, в нашу пам’ять.
Миколай, священик УПЦ КП Житомирської області:
Москва так само має право відзначати тисячоліття від дня смерті Володимира Великого, як і ми, але не має спекулювати на цьому. Була колись єдина Русь, але хто цю Русь розколов? Русь розколола Московія, а тепер нас називають розкольниками. Не варто Москві брехати, що Київський патріархат не має благодаті. Там де людина, там і благодать, адже людина створена по образу Божому. І ми, як українці, маємо право на свою незалежну від Москви церкву.
Отець Роман, Чернігівська єпархія УПЦ КП:
Православна церква шанує святих в день їхньої смерті, бо саме день смерті є народженням для життя вічного. Цього дня ми також згадуємо пам’ять Князя Володимира як нашого просвітителя і нашого хрестителя. Щодо того наскільки Росія має право на цю історичну і духовну спадщину, то можна сказати, що «ми відповідальні за тих кого приручили». В свій час наші просвітителі, наші такі святі як Дмитро Ростовський, Софроній Іркутський та інші, просвіщали людей в російських містах. Всі вони народились в Україні, закінчили Києво-Могилянську Академію. В Московії тоді народ був не такий освічений як у нас і саме ці люди несли до них і знання, і слово Боже. У нас були і школи, і академії. Жінки, діти в Київській Русі, а згодом в Україні, вміли читати, писати і багато хто навіть знав нотну грамоту. Треба сказати, що в Московії ця наука приймалась важко. Саме тому я переконаний, що історична спадщина Володимира Великого є нашою, українською. У Росії, нажаль, історія вкрадена. Вони не мають того фундаменту, який маємо ми і тому прагнуть цей фундамент навіть не позичити, а вкрасти. Дивно ще й те, що мало хто з росіян знають, що засновник Москви Юрій Довгорукий похований в Києві.
Микола КАРПЕНКО, диякон Свято-Вознесенського храму УПЦ КП Сумської єпархії, історик:
Справа в тому, що «русские духовные скрепы» вигадані ще за часів Катерини Другої, як міфологія, щоб із угро-фінських, татарських, ординських племен створити єдину націю, якої не існувало. Російська мова — це «есперанто» на базі болгарської мови і грецького алфавіту. Ця церковно-слов’янщина була нав’язана всім племенам, які потрапили під владу Санкт-Петербурга з 1721 року. Саме з цього року Петро Перший заявив, що їх країна називається Росією, а не Московським Царством. Таким чином на цій міфології впродовж 300 років виховувалось багато поколінь. Ми певною мірою теж є продуктом тої епохи. Ті хто ходять до церкви Московського Патріархату є здебільшого зомбованими людьми. Нехай вони і далі руйнують свій «русский мир» власною агресією і брехнею. Правда все одно за нами. Буде час, коли наша церква об’єднається з усіма конфесіями.
Роман КОЛЯДА, журналіст, диякон УПЦ КП:
Росія заявляє права на все, що попало і це зовсім не означає, що вона на щось дійсно має права. Будь яка імперська культура (а російська культура є саме такою) привласнює все, що лежить навколо, особливо, якщо сусідня територія не докладає зусиль, щоб цю культурну спадщину захистити. Існують дослідження про те, що Володимир народився на території України. Але так саме існують російські претензії, що Володимир є їхньою сакральною фігурою. Вони намагаються навіяти, що саме з Київської Русі вони ведуть свій родовід, хоча насправді їх родовід виходить з Золотої Орди. Це класичне привласнення, класичне зміщення акцентів і намагання підвести якусь ідеологічну базу під своє безчинство і загарбництво. Насправді Володимир був чи не найпершим хто з розрізнених планет зробив Народ. Він охрестив цей народ, дав закон, об’єднав в єдине ціле з усіма наслідками.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, народний депутат, голова підкомітету з питань державної політики у сфері свободи совісті та релігійних організацій:
Якщо говорити про значення цієї події, то воно очевидне. Це був цивілізаційний та ціннісний вибір, тому що, згідно з літописами, Володимир після хрещення морально змінився. Дехто з істориків небезпідставно говорять, що це було справжнє християнське переродження. По-друге, це був усвідомлений вибір від рабства до релігії свободи, на користь найбільш розвинутої та прогресивної частини світу. Це також геополітичний вибір на користь центру тодішньої цивілізації, який князь в той же час скріпив договорами з передовими країнами тодішнього світу, Папою Римським Сильвестром та династичним шлюбом. Він заклав підвалини нашої державності, фінансової системи, державного управління, військової організації. Навіть його княжий знак — це наш герб.
Сьогодні ж в Росії події довкола питань історії набувають надривного характеру зі спробами конструювати історію в обхід Києва. Для цього всіляко підноситься недостовірна легенда про «корсунське хрещення», Крим оголошується сакральною одиницею, «колискою» і т.п. І це прагнення перебрати на себе первородство викликає лише сарказм та нагадує те, як купці, які розбагатіли, купували дворянські титули. Спроба побудувати пам’ятника Володимиру в Москві, чаєпиття з істориками — це те, що вони називають «політикою пам’яті», а насправді є фальсифікацією історії.
В боротьбі за історію ми ніколи не зможемо перемогти російську пропаганду її ж засобами — підтасовками, викривленням фактів, страшенним надривом та квасною ура-патріотичною демагогією. Ми можемо протиставити історичну правду, подальше нарощення історичного знання та творення гуманітарного «гумусу», на якому виростає справжній патріотизм. Зусилля в цьому напрямі ніколи не бувають достатніми — треба робити це більше, глибше та яскравіше. Але у нас є ціла когорта цікавих істориків, деякі з яких заявляють про відсутність у них «соціального темпераменту», адже вони не можуть виступати «пропагандистами». Але те, що вони роблять — це найкраще поширення своїх історичних знахідок, відкриттів та здобутків, яке є більш ефективним ніж лобова пропаганда.
Що ж до проблеми українських «патріархатів» у даному питанні, то слід зазначити, що в середовищі Московського патріархату є такі угруповання, які всіляко верифікують останнього царя Ніколая ІІ і навіть у воєнний час говорять про «нерозривний зв’язок» українців та росіян. Але я думаю, їх стає дедалі менше і за останні 2 роки відбулось велике отверезіння і я не думаю, що ті, хто залишились, правлять бал в УПЦ (МП). Але священноначаллю цієї церкви не достає волі вирватися з-під деяких стереотипів, які нав’язуються, не достає волі сказати «ні», коли їх намагаються втягнути в операції на зовнішній арені. Крім того, на жаль, деяка частина УПЦ (МП) стає центром тяжіння для уламків «Партії регіонів», комуністів і інших представників подібного політичного спектру.
Людмила ФИЛИПОВИЧ, завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства, доктор філософських наук, професор Iнституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:
 Це дуже велика подія, адже Київська Русь була введена в коло європейських, цивілізованих країн, які прийняли християнство вже у другій хвилі. Це відкрило перед Руссю великі перспективи — економічні, політичні, стосовно династичних шлюбів, налагодило культурні зв’язки, адже на той час нехристияни вважались варварами та дикунами. Володимир правильно оцінив геополітичну ситуацію та прийняв єдине правильне рішення. Але він прийняв не православ’я, а християнство в його східній варіації, тому коли сьогодні православні намагаються приватизувати цю подію, то це не є правильним. Це свято є спільним для всіх християн України, які є дуже різними.
Після цього наша держава почала свою ходу в загальноєвропейській історії та поширила вплив не лише на території, які входили до складу «федерації» Київської Русі — Польщу, Литву, Молдову та Росію в яку від’їхали перші єпископи та богослови після монгольської навали. Фактично, київська кафедра була перенесена до російського міста Володимира. Але ходять чутки, які підтверджують певні дослідження та документи, що Володимир народився в українському Володимирі-Волинському.
Україна мала дуже непросту історію, що нам віддається рефреном сьогодні, адже на свято Хрещення Русі претендує не тільки Україна, а зокрема й Росія. Днями у Москві відбулося таке дійство, на яке патріарх Кіріл запросив представників всіх автокефальних православних церков, що виглядало дивно. Довгий час він їздив у Київ, підкреслюючи, що наша столиця є загальною купіллю для росіян, українців та білорусів. Але зараз, мабуть, він вирішив остаточно відрізати цю пуповину, адже нещодавно Путін заявив, що першою столицею Русі взагалі була Ладога. А в Росії як сказав лідер, так воно і буде. До того ж, якщо в ці «вброси» ще й вкладуть мільйони доларів, то можна переконати, що Москва — «мать городов русских». Але до цього потрібно ставитися спокійно та зважено, не підпадати під пропаганду та ненаукові теорії московської науки. Як би хто не крутив, неможливо перенести річку Почайну, в якій відбулося хрещення, на територію Росії. Через це правда в будь-якому разі торжествуватиме.
Добре, що всі українські церкви відгукнулись на це свято і достатньо урочисто святкують його в Києві. У понеділок Володимирська гірка була у розпорядженні УПЦ (МП) і на події було до 20 тис. осіб, які приїхали з різних міст. У вівторок продовжились урочистості за участі УПЦ (КП), УГКЦ також відреагували на цю подію. Опосередковано відреагували протестанти. І ми маємо пишатися, що князь Володимир — це наша людина, наш земляк, який мав «прописку» у Києві — ми точно знаємо, де були його палаци, Десятинна церква і т.д. І те, що досі стоїть Софія Київська, яка була закладена саме ним — це також історичний факт. Тож, скільки б пам’ятників Володимиру не поставили в Росії, він є київським князем.
В боротьбі із російською пропагандою та спробами захопити нашу історію може бути дві стратегії. Перша — критична, оборонна, із гострою реакцією на інформаційні вброси Кремля. Друга — більш позитивна, яку нам запропонував предстоятель УГКЦ: нехай росіяни будують свій «русский мир», а ми будуватимемо свій український. Ми маємо бути свідомими того, що хрещення відбулось у Києві, і які б не були новітні теорії, наша столиця є батьківщиною християнства. Але якщо ми приймаємо ідею незалежної національної церкви, то нам треба напружити мізки, добре вчити історію, пам’ятати її та знати про всі наші проблеми. Але, на мою думку, нашими майданами ми серйозно піднімаємо людей, змушуємо їх мислити, а майбутнє — за розумними, освіченими та розвинутими українцями, а не за «шаркаючими» літніми людьми, які носяться з іконами Ніколая ІІ та георгіївськими стрічками. Але потрібно боротися за уми людей та доносити ці знання до широких мас, а в цьому у нас є певне недопрацювання. Тому із цим питанням треба звертатися до Міністра інформаційної політики Юрія Стеця. Наш же Інститут робить достатньо, аби пояснювати те, що відбувається в релігійній сфері.
Богдан ЯНОВИЧ, науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею імені Омеляна Дверницького:
Володимир Святославович — одна з найавторитетніших фігур в історії України. Цю особистість не можна оцінювати однозначно, але те, що він був особистістю — це факт.  Проте не слід ідеалізувати жодну історичну постать, навіть такого масштабу ( згадаймо біблійне : не сотвори собі кумира!). Князь Володимир, як і будь-яка інша людина, мав свої і позитиви, і недоліки. Так, державотворець, запровадив на Русі християнство. Але не завжди був зразком моральності (хоча, напевно, при владі інакше і не можна — у всі часи її брали силою і утримували так само).
Я думаю, що сучасна молодь повинна почерпнути з життєвого досвіду князя декілька важливих уроків: по-перше, впевненість у собі і своїх силах, вміння ставити мету у житті і досягати її, які б перешкоди не траплялися на життєвому шляху (не забуваймо, Володимир був позашлюбним сином Святослава, а в ті часи таке суспільне становище не схвалювалося, проте він довів всім і самому собі, що є вартим чогось, а це гідне поваги); по-друге — турбота за свою державу і її народ.
Для нас з вами Володимир Великий — це зразок справжнього державотворця. Ой  як нам нині не вистачає такого!! Чи достатньо про нього говорять нині? Про Володимира Великого говорять в школах, інститутах, музеях. А на загал, я вважаю, слід взагалі зробити такий собі всеобуч з історії України, і не тільки про князя Володимира. Щоб у пресі, на телебаченні , на радіо, в інтернеті людям розповідали правдиву історію Вітчизни. Добре, що газета «День» працює в цьому напрямку. Нині Україна переживає складні часи: сепаратисти, підтримувані зовнішніми силами, намагаються  зруйнувати державну цілісність. Володимир Святославович зумів за 35 років свого правління з’єднати в могутню державу десяток розрізнених племен — кожне з яких мало свої традиції, релігійні вірування, владу, спосіб життя, господарство тощо. Безперечно він був реформатором — впровадження християнства, між іншим, сприяло єдності держави: у язичництві — політеїзм —  кожне плем’я мало свого бога, у християнстві — один Бог на небі і один правитель (всяка влада від Бога) на землі. Це й допомогло йому зробити могутню державу. На чолі регіонів князь ставив своїх синів і наближених людей, але не для того, щоб вирішувати якісь корпоративні інтереси, а радше, щоб контролювати владу на місцях. Я так думаю.
Він же запровадив і власну монету, тож дбав як про духовні, культурні інтереси, так і про економічну могутність Київської Русі. І хоча по його смерті державу починають розділяти його ж сини, що і стало однією з причин її розпаду (наша одвічна проблема: де два українці — там три гетьмани...), все ж в історії України він залишиться одним з кращих державотворців.
Чи відчуваємо це нині? Певні потуги є. Але всім нам — від Президента і до школяра слід затямити собі — Україна наша рідна земля  і , щоб вона стала квітучою треба багато і чесно працювати. І не ставити особисті вигоди над державними інтересами.
Володимир Великий допомагав вдовам, калікам, нужденним, влаштовував на княжому дворі учти, займався благодійністю (а скільки в нас нині нужденних громадян — як серед цивільних, так і серед жертв АТО... як прикро, що ці люди кинуті на призволяще і виживають лише завдяки небайдужості волонтерів).
«По ділах Ваших пізнають Вас», —  вчить Біблія. Тож творімо добрі діла, щоб бути гідними продовжувачами справи нашого великого державотворця.
Тарас БУКРЄЄВ, історик, викладач (Херсон):
Передусім варто сказати, що Володимир є безумовно визначальною постаттю для України як держави. Він масово приніс на наші землі Християнство східного обряду. Таким чином він поступово інтегрував населення Київської Русі до культурного, економічного, політичного простору всієї Європи. До цього Київська Русь існувала як могутня економіко-політична одиниця, але в очах європейських монархів це була фактично дика, язичницька держава. Це дало поштовх подальших міждержавних зав’язків. Це привнесло в нашу культуру багато нового. З’явилися інституції, якими прийнято характеризувати держави сьогодні.
Щодо сучасної обізнаності молоді постаттю Володимира і взагалі давньої історії, я вважаю, що вона явно недостатня. Переважно патріотичне виховання ґрунтується на подіях кінця XIX – середини ХХ століття. Однак часто не беруться до уваги корінні державотворчі процеси, які відбувалися за часів Київської Русі. Насправді українці мають давню державну традицію, хоча вона була дискретною, обірваною. Сьогодні ж цим дуже добре користується російська пропаганда, спекулюючи назвою «древнерусское государство» замість звичного Київська Русь. Відповідно всі постаті сприймаються частиною міфічного «русского мира». Гадаю, актуалізувати знання молоді про таких відомих державтворців як князі Володимир чи Ярослав варто у школі. Але не лише говорити про це в 6 класі, а далі жодного разу не згадати, а у старших класах робити своєрідні зрізи з давньої історії, коли діти за віком можуть уже більше зрозуміти важливість того періоду і тих постатей для сучасної України. Так само у вищій школі це варто закріплювати.
Також я вважаю, що в інформаційному просторі держава має значно уважніше пильнувати за станом історичної пам’яті українців. Може, це звучатиме дивно, але варто поглянути на приклад Росії. Звичайно, не вигадувати історію і будувати на цьому пропаганду, а навчити людей поважати своє минуле, в тому числі давнє. Бо саме тоді були закладені основи державності. І з того часу ми ментально були частиною Європи.
Підготували Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон, Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Валентин ТОРБА, Дмитро КРИВЦУН, «День».
Фото Бориса КОРПУСЕНКА