Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Палац одружень м.Житомир ХІХ ст.
Пам'ятки. Житомир
Палац одружень м.Житомир ХІХ ст....

Інше





Ярмусь С. Повстання Почаївської Лаври на Волині | Друк |
Читальний зал - Історія, історичні науки

І. Вступ

В Кременецькому повіті на Волині, в кількох кілометрах від Галичини, лежить маленьке містечко – Почаїв. Містечко маленьке – лише з понад 10 тисяч мешканців живуть в ньому, але слава його велика. Нема українця, нема православного християнина взагалі, що не знав би чогось про наш Почаїв.

Містечко Почаїв розміщується серед клаптів полів, лісів та околишніх сіл, з гарним видом до т. зв. Кременецьких гір і справді Почаїв може гордитися своїм прегарним місцем роз положення. Та наша Україна на таку красу багата. Лише тим Почаїв не може аж так вирізнитися з-поміж інших районів України, бо в просторій Україні лісів, ланів та й гористих місцевостей, з своєю особливою красою, не мало. Все ж Почаїв далеко знаний, Почаїв славний – про Почаїв, в більшій чи в меншій мірі, знають всі. Це ж святе місце нашої України! Коли Київ, з своїм Печерським монастирем, можна назвати нашим українським Православним Сіоном, то Почаїв, з своєю Лаврою-Монастирем, займає лише друге місце за ним. Отже Почаївський монастир, що взяв собі назву від села Почаєва Старого, розніс славу про Почаїв на ввесь Православний світ. Почаїв славний, як велика Святиня нашої землі! І не тільки Православний світ знає про наш Почаїв, себто про Почаївський Монастир. Я сам стрічав простих людей в західній Польщі та в східній Німеччині, що чули і знали дещо про наш Почаїв і про його Святиню.

Сам монастир розміщується на маленькій гірці так, що він, а особливо висока монастирська дзвіниця, видніють на далеку віддаль Волині, а також Галичини. Отак вже віками стоїть на обріях кременеччини Почаївська Святиня – стоїть неначе той сторож і своєю бадьорою поставою крипить кожного, хто тільки може вловити її своїм оком. Отак мовчазно стоїть Почаївська Святиня. Але вже сама собою багато дечого пригадує довколишнім людям. Все в ній можна відчитати: і силу, і пересторогу, - на ній можна також і побожно виховатися.

В загальному, своїм географічним розташуванням, Почаївський монастир – фортеця православ’я перед католицьким світом.

Але, відколи Почаївський монастир, як такий , існує?.. Попробуймо знайти його початок.

ІІ. Історія Почаївського монастиря

В шуканнях початків Почаївського монастиря, треба мати на увазі і самі печери скалистої Почаївської гори, де тепер стоїть монастир, бо вони самі оправдовують найпопулярнішу думку про походження чи заснування Почаївського монастиря.

Безсумнівної історії постання Почаївського монастиря – ми не маємо. Маємо лише ряд правдоподібних здогадів і на них доводиться доходити до певних висновків.

Є оповідання, що першими поселенцями почаївських печер були ченці, вигнанці з Києво-Печерського монастиря, що шукали тут захисту перед наступом татар. В першій половині ХІІІ-го століття. Оповідання це містить в собі досить поважну міру правдоподібності. Про татарську навалу на Україну в 1237 – 1240 роках знаємо з історії і цілком правдоподібно, що населення України, а в тому числі і київські ченці, могли шукати для себе захисту на західних землях України, що творили тоді осібну Галицько-Волинську державу. Цю правдоподібність підсилює і ще одна обставина: це сама назва «Почаїв».

Деякі дослідники, а також народне передання, виводять назву «Почаїв», від річки Почайни, що впадає в Дніпро, коло Києва. Передання говорить, що ченці, котрі оселилися в печерах Почаївської гори, після втечі від татар, на згадку Почайни, над якою вони колись жили й подвигались, назвали місце свого нового осідку словом «Почаїв». Передання, що назва «Почаїв» виводиться від Почайни, серед довколишнього населення Почаївського району є дуже популярним.

Виходячи з того припущення, можна говорити, що історія постання Почаївського монастиря тягнеться аж до першої половини ХІІІ-го століття. Точних даних про це очевидно не маємо.

Та є ще сміливіші припущення щодо старини Почаївського монастиря. Графиня Блудова в своїх «Спогадах про Почаївську Лавру» виводить думку, що Почаївський монастир міг бути заснований ще в кінці Х-го століття учениками св. рівноапостольного Мефодія, котрі також могли шукати тут відпочинку від переслідувань німецьких єпископів. Гора Почаївська з її печерами могла дати їм такий захист. Це знову лише припущення, але й заперечити його нема чим.

Все ж про давність Почаївського монастиря свідчать вже такі історичні факти: це згадки польських королів в їх грамотах з 1527-го і 1557-го року, щоб Кременецькі старости не мішалися в справи Почаєва, особливо в ярмаркові та відпустові дні. В ті дні, вже в той час, в Почаєві збиралося багато людей і Кременецькі старости використовували ті збори людей для збирання з них податків. Тут важливим є те, що вже на початку XVI-го століття, в храмове свято Успенської церкви, на горі Почаївській відбувалися відпусти. Ця історична згадка відносить постання Почаївського монастиря на раніші століття, в кожнім разі не на початки XVI-го, бо вже на початках того століття в Почаєві відбувалися відпусти.

Король польський Август ІІ в своїй грамоті з 1700 року називає Почаївський монастир «старим чудотворним, обряду грецького». Наказує він також про непорушність «віри східної старої Церкви, що від незапам’ятних часів її придержується». Ці писані згадки свідчать про давність Святині Почаївської. Згадує король польський Сигізмунд ІІ Август також про давність існування на горі Почаївській камінної Успенської церкви.

Все це відноситься до підтвердження давності Почаївського монастиря. Одночасно ті писані згадки королівських грамот пригадують нам, що в XVI-му століття Почаївський монастир вже добре впорядкований та, що при ньому була вже кам’яна церква Успіня Божої Матері.

ІІІ. Стопа Божої Матері

Є ще одна обставина і то глибокого релігійного значення, зв’язана з Почаївською горою і котра відноситься до глибокої давнини. Це відбиток стопи Божої Матері на верху скалистої гори Почаївської. Стопа ця – це особлива святиня Почаєва! Появу ж її відносять знову аж до ХІІІ-го століття.

Є передання про явлення Божої Матері на горі Почаївській двом ченцям і пастухові з села Старого Почаєва – Іванові Босому. Подію цю дехто відносить до 1240-го року – часу зруйнування Києва татарами, а Йоаникій Галятовський відносить явлення Божої Матері на горі Почаївській на рік 1261-ий. Котра з тих двох дат є правильною, того трудно дослідити, але вистачить нам того, що явлення Божої Матері відбулося, бо на це ж маємо доказ – відбиток правої Стопи Божої Матері на скалі.

Для нас важливим моментом є те, що там на горі Почаївській було вже двох ченців, котрі з Іваном Босим були свідками явлення Богоматері. Не дивно отже, що там вже з давніх часів стояла кам’яна церква в честь Успіня Богородиці.

Отже історія стопи Богоматері на скалі Почаївській і всі попередні відношення до давності Почаївського монастиря, є поважним обумовленням, щоб віднести історію походження Почаївського монастиря аж до XІІІ-го століття.

IV. Розвиток Почаївського монастиря

Почаївський монастир стає більш відомим та набирає щораз більшого значення з того часу, відколи в ньому заінтересувалася велика добродійка Анна Гойська, з роду Козинських.

Були припущення, що Почаївський монастир щойно тоді, себто при кінці XVI-го століття, почав своє існування. Але сама Анна Гойська своїм фундаційним записом заперечує таке припущення. Ось її слова з того запису: «Так, як в моїх маєтках, при селі Почаєві, з давніх часів існує кам’яна церква в честь Успіня Богоматері, то щоб при тій церкві було постійне прославлення Боже, я рішила побудувати й оснувати при ній монастир для життя в ньому 8-ми ченців». Але сама церква в честь Богоматері, за словами Гойської, існувала вже з давніх часів. Тепер, за допомогою Анни Гойської, монастир почав лише розвиватися; а саме існування своє почав він далеко раніше, при чому до того часу ченці жили в печерах Почаївської гори. І найправдоподібніше, що початок поселення ченців на горі Почаївській треба віднести аж до татарського наступу на нашу Україну й зруйнування її ними. До розвитку Почаївський монастир прийшов лише з фундацією Анни Гойської, Домашевських і інших фундаторів, завдяки яким Почаївський монастир, головно в першій половині XVIІ-го століття, прийшов до поважного розвитку. Але були для того ще й інші причини.

V. Чудотворна ікона Божої Матері

Явлення Божої Матері на горі Почаївській і відбиток правої стопи Богоматері на скалі, з цілющою водою в ній, спричинилися багато до прославлення й розвитку Почаївського монастиря. Але великий вклад зробила тут і Чудотворна ікона Божої Матері; а це також дар всепам’ятної Анни Гойської.

Історія тієї ікони наступна: в кінці XVI-го століття подорожував по Україні грецький митрополит Неофіт. В час тої подорожі побував він і в побожної Анни Гойської. За привітну гостину Неофіт поблагословив Анну іконою Божої Матері і залишив ту ікону Анні в подарунок. З бігом часу при тій іконі почали з’являтися чудеса. В Гойської був рідний брат Пилип Козинський, що був сліпим від народження. Знаючи, що при дарованій Неофітом іконі виявляються незвичайні речі, Анна випрошує свого брата помолитись перед святою іконою й просити помочі в Богоматері. І ось, після щирої молитви Пилипа, сталося чудо: Пилип прозрів! Сталося це в 1597 році. Побачивши таке, побожна Анна не вважала більше гідним перетримувати Чудотворну ікону в себе, а вирішила віддати її до Почаєва на вічне перетримування в церкві Успіня Богоматері.

Для перенесення тієї Чудотворної ікони від Гойської з Орлі до Почаєва, був запрошений єпископ, правдоподібно Львівський, і так при чисельній участі духовенства з довколишніх сіл, а також ченців Почаївських, Чудотворна ікона у великій урочистості була перенесена на гору Почаївську і за бажанням побожної Анни Гойської, поміщено її і церкві Успіня Пресвятої Богородиці. З того часу, аж по-сьогодні, та ікона є особливою святинею Почаївського монастиря і особливим благословенням всім тим, хто молиться та шукає помочі від неї.

Це того самого 1597 року, в місяці лютому, Анна Гойська зложила свій щедрий подарунок в грошах і землею для розбудови Почаївського монастиря з пустельного і гуртожитний.

Перебування старопечерного монастиря Гойською, а особливо перенесення в Успенську церкву Чудотворної ікони Божої Матері. Зовсім змінило історію Почаївського монастиря. Це була підготовка його до великого діла, бо ж Почаївському монастирю судилося відіграти велику роль в боротьбі з католицизмом, що саме тоді вже насувалось чорною хмарою на Православну Україну, з так званою «Унією».

Дякуючи Анні Гойській монастир розбудовувався. А Всевидючий Господь, керуючи долею монастиря, саме в той, так важливий, момент історії Почаївського монастиря, присилає на гору Почаївську благочестивого і високоідейного ченці, вже з довгою практикою в керуванні монастирським життям – ігумена Іова Желізо.

VI. Преподобний Іов ігумен Почаївський

В ОПИСІ ІСТОРІЇ Почаївського монастиря не можна оминути особи преподобного Іова, а треба над ним трохи довше зупинитися.

Преподобний Іов – в миру Іван Елізо – народився десь коло 1550 року в Галичині. Хоч родився він в багатій родині, то все таки ще на 10-му році свого життя покидає він своїх батьків і відходить до Угодницького монастиря і там через два роки прийняв чернечий постриг з іменем Іова. Десь на 30-му році свого життя чернець Іов був висвячений в сан ієромонаха і скоро після того прийняв він схиму, привернувши собі назад ім’я Іван.

Саме в той час на українських землях, що знаходилися тоді під владою польського короля, починала працювати закваска єзуїтів, що робили тоді все, що тільки можна було в ділі розкладу Православної Церкви, почавши від родин, парафій, єпархій з монастирями включно.

Тоді ревний оборонець Православ’я, всепам’ятний князь Костянтин Острозький, довідався, що й в Дубенському монастирі на Волині між чернецтвом ведеться розкладова робота прихильників унії з Римом. Він зрозумів, що там треба було тактовного управителя, котрий міг би скріпити чернечу братію і повернути порядок в монастирі. Справою цією він глибоко зацікавився, і сам почав підшукувати відповідного чоловіка. Про славного схимника Угорницького монастиря, Костянтин чув. Це був якраз той, хто був конечний в Дубно. Отже, Костянтин вблагає молодого ієромонаха Іова перенестись до Дубенського Чеснохресного монастиря і там своїм впливом привести порядок між ченцями.

Коло 1582 року ієромонах Іов переселяється до Дубна на Волинь. Там він одразу звернув на себе увагу і дубенські ченці вибирають його своїм ігуменом. В сані ігумена преподобний Іов пробув в Дубенському Чеснохресному монастирі 20 літ. За той час він справді виправдав своє покликання, – але й нажив собі багато ворогів з-поміж єзуїтів. Сам же Іов – схимник; і так: з одного боку небезпека від на все готових єзуїтів, а з другого боку бажання зажити більш чеснот ним – схимницьким життям, спонукали Іова покинути Дубенський монастир і перейти на гору Почаївську; хоч, як побачимо пізніше, були тут ще й інші причини. Все ж, там, серед буйних на той час лісів, в природних печерах Почаївської гірки – тільки й схимникові жити. То ж в році 1604 ігумен Іов перебирається до Почаєва. А це тільки 7 літ після перенесення Чудотворної ікони Богоматері в Почаївську Успенську церкву, 7 літ після щедрих фундацій Анни Гойської на перебудову Почаївського монастиря.

Монастир перебудовувався і мав пристосуватися до цілком інших умов життя, – а новоприбулий чернець Іов мав вже за собою поважний досвід з практичного керування ним. Не дивно, отже, що чернецтво гори Почаївської обирають ієромонаха Іова своїм ігуменом – і то одноголосно.

Ставши ігуменом, Іов поставив собі першим завданням зібрати і скріпити матеріальну силу монастиря. Для цього він скоро знайшов поміч в багатих і ідейних людей, котрі давали поважні грошові пожертви на утримання свого монастиря. Великих добродіїв для Почаївського монастиря ігумен Іов знайшов в подружжі Федора і Єви Домашевських з містечка Берестя. Дома шевські побудували в 1649 році на Почаївській горі велику кам’яну церкву Св. Тройці, куди перенесена була Чудотворна ікона Богоматері. В додатку до того, Дома шевські подарували для монастиря 33000 золотих для вічного їх поминання, з проханням поховати їх в офундованій ними церкві Пресвятої Тройці.

Для братії в монастирі ігумен Іов завів т. зв. Студитського Уставу для регулювання вже гуртожитного чернечого життя, але й своїм власним життям ігумен Іов завжди був прикладом для них. Сам він був дуже працьовитий, спокійний, мовчазний і дуже багато віддавався самітній молитві.

Ще в Дубенському монастирі ігумен Іов багато працював над переписом книг, бо книжки тоді були конче потрібні в боротьбі з Унією та різним сектантством, що в ті часи великих церковних розрухів сильно ширилися в нашій Україні. Збереглися навіть власні твори преподобного Іова, писані українською мовою, що може ще й сьогодні зберігаються в архівах Почаївської Лаври.

Під керівництвом ігумена Іова Почаївський монастир був піднесений до високого значення у всякому відношенні. І, як правдиво підкреслюють, став він центром не тільки релігійного, а навіть і політичного життя в Західній Україні.

Так Почаївський монастир розбудовувався, зростало число чернецтва в ньому – монастир що раз більше зростав в силі і славі, бо ж він мав стати дійсною фортецею Православ’я, що якраз тоді переживало хвилю великих потрясінь на нашій Україні, від натисків на нього Риму, через католицьку Польщу. Рим ішов на Православну Україну з т. зав. «Унією». Православна Україна унії визнавати не хотіла, не приймала її, а всіма силами ставила її опір. А такі центри Православного життя, як монастирі, мусили вести в боротьбі з тою унією вперед. І особливу роль в боротьбі з унією відігравав власне монастир Почаївський, особливо під керівництвом преп. Іова, ігумена Почаївського.

Але крім боротьби з унією монастиреві доводилося переживати ще й інші нещастя; це була облога татар в 1607 році; тяжкі відносини протестанта Андрея Фирлея, внука Анни Гойської, що унаслідував маєтки її після її смерті в 1617 році; пограбування Фирлеєм монастиря в 1623 році, судові процеси з ним, що тягнулися довшими роками і щойно в 1647 році наступило між Фирлеєм і монастирем замирення. Це були тяжкі часи для Почаївського монастиря, а особливо для його ігумена. Все ж пеп. Іов не піддавався негодам і багато працював: над переписом і розширенням православної літератури, – працював він і фізично: насаджував садок, під його керівництвом біло викопано два гарних ставки, а особливим добродійством Іова була викопана ним глибока криниця на горі Почаївській, що й по сьогодні постачає воду для монастиря.

Багато труду й уміння вклав преп. Іов в розбудову Почаївського монастиря…, але чоловік не вічний і за всіма тими негодами і тяжкою працею преп. Іов Почаївський в 1651 році спочив в Бозі. В Почаївському монастирів прожив він 47 літ, бувши ввесь час ігуменом. 7 літ після своєї смерті, ігумен Іов, 28-го серпня 1559 року був канонізований митрополитом Київським Діонісієм Балабаном і був зарахований до сонму святих.

VII. Почаївський монастир по смерті преп. Іова Почаївського до заняття його уніатами

За час ігуменування преп. Іова в Почаївському монастирі, ми бачимо постійний ріст монастиря у відношенні релігійному і в матеріальному; бачимо також, як монастир ріс до рівня централізації релігійного і національного життя українців Волині і Галичини. Все це монастир в найбільшій мірі завдячує самому преп. Іову Почаївському. Але не можна думати, що справа ігуменства в Почаївському монастирі йшла аж так гладко. То був тяжкий хрест навіть для невтомного Іова Желіза! Це був власне той хрест, що підніс ігумена Іова до лику святих! Після смерті преп. Іова Почаївського, того хреста ігуменства в монастирі Почаївському несли ще (хоч і не всі чесно) 19 православних ченців. Тяжкий то був час! Православна Україна переживала якраз тоді тяжку поразку Хмельницького під Берестечком, що сталася 1651 року; судові процеси поміщиками Лідуховськими; друга облога Почаївського монастиря турками й татарами в 1675 році; претензії світських людей на право голосу у внутрішніх справах монастиря (як граф Тарнавський) – врешті недостойні особи ігуменства (як Інокентій Ягольницький), а понад все це постійна агітація єзуїтів, – отже разом всі ті темні сили складали дуже тяжке положення для монастиря взагалі, а для ігуменів зокрема.

Положення монастиря і чернечого життя в ньому ставало настільки трудним, що з часом це почало виводити ченців з рівноваги так, що не в одного них почали звертатись очі на нещасну унію.

Правда, саме в той час, коли й зрадницька течія унії починала пробиратися до самого чернецтва, тоді в Почаєві мала місце ще одна подія, подія великого релігійного значення. це Божественне врятування Почаївського монастиря турками і татарами в 1675 році, в днях 20-23-го червня. Положення монастиря було катастрофічним! Оборона монастиря була безнадійна, як в облозі, так і в огорожі. А турки з татарами готувались до вирішального наступу. І єдиною надією для монастиря і загрожених в ньому було здатися на милість і поміч Божу. Тоді Йосип Добро мирський, що виконував обов’язки ігумена, зарядив відспівати Акафіст до Божої Матері. І ось, під час гарячого співу ченців і інших людей, що шукали захисту в монастирі, Пресвята Діва Марія з’явилася над монастирем, з преп. Іовом, у великій славі з небес і своїм спасаючим Омофором врятувала монастир від надхоячого нещастя. Це вже було друге з черги явлення Богоматері на горі Почаївській, що ще й досі має велике релігійно-виховне значення так для самих почаїв’ян, як і для всіх українців – з уніатами включно.

Але це все-таки не врятувало монастиря від грядучого його нещастя. Почаїв облягала унія, не дивлячись на те, що Православний Почаївський монастир мав за собою королівське визнання, в якому король Август ІІ наказував зберігати свободу й непорушність Віри Церкви Східної і навіть визначив був грошову кару в сумі 10000 червінців за порушення свобод і прав Почаївського Православного монастиря. Але всі ті королівські забезпечення залишалися звичайно лише в його грамотах.

Підходило XVIII-те століття. А від проголошення Церковної унії з Римом пройшло вже 100 літ. Єзуїти ж не спали! На протязі XVII-го століття велася страшна агітація, кидалися різні обітниці, оголошувались різні привілеї перехідчикам в унію; а особливу увагу єзуїти звернули були на впливові українські роди. І Мелетій Смотрицький в своєму знаменитому «Треносі», оплакуючи той нещасний стан, вимілює цілий ряд українських визначних родів, що не встояли, а спокусились обітницями єзуїтів і зрадили свою Православну Церкву. Силою тих нещасних обставин дійшло до того, що й чернецтво гори Почаївської починало захитуватись.

В 1712 році поляки вигнали з Луцька останнього православного єпископа Кирила Шумлянського, а в його особі чернецтво Почаївського монастиря втратило свого духовно опікуна, свою останню моральну опору. А натиск від католиків та уніатів що раз більше посилювався. Сваволя окатоличених панів-сусідів Почаївського монастиря доводила до того, що ченцям Почаївським доводилося шукати правди аж в папського нунція в Варшаві, – як наприклад Арсен Качуровський в 1716 році. А це вже було передвістям неминучого падіння Почаївського монастиря в руки уніатів, яким залишилося лише трошки вичекати.

В особах ігуменів Почаївських, того останнього на той час острівця Православ’я на Волині, все ж знаходилися тверді мужі, що твердо трималися своєї старої Віри, а з ними єзуїтам приходилося лише вичікувати. Католицизм не міг ще тоді рішатись на якесь остаточне насильство над Почаївським монастирем, бо за ним стояло ще православне селянство. Щоб цілком опанувати монастирем, його треба було обережно привести до капітуляції і в тому напрямку єзуїтська хитрість робила все.

В році 1720 в Замовцях був скликаний уніатський собор, на якому було схвалене й узаконене відступництво уніатів від Церкви Православної і були розроблені плани уніатської Церкви на майбутнє. Там були вже присутні майже всі управителі волинських монастирів – за винятком ігумена Почаївського монастиря Гедеона Левицького. Це був останній Православний ігумен, бо його наступником в Почаївському монастирі був вже ігумен-уніат – Феодосій Рудницький.

Єзуїтська хитрість повела справу так, що ми не маємо сьогодні точних даних, як саме стався перехід Почаївського монастиря в унію, не знаємо остаточних причин – не знаємо й дати переходу! Все ж таки треба думати, що той перехід стався десь в 1720 році, після уніатського собору в Замовцях. Так таємничо десь тоді впала твердиня Православ’я – славетний Почаївський монастир – в руки уніатів Васил’ян, що володіли нею аж 110 літ!

VIII. Закінчення

Ось так коротенько пройшли ми історію Почаївського монастиря від його початків до заняття його уніатами.

І, як ми бачимо з цього скромного реферату, наша славетна Почаївська лавра-монастир почала своє існування десь в сутінках ХІІІ-го століття, а може ще й багато раніше.

Певних причин і обставин серед яких він був заснований ми сьогодні не знаємо. Знаємо тільки, вже з історичних джерел, що Почаївський монастир прийшов до свого росту щойно з початком XVII-го століття, дякуючи певним добродіям-фундаторам. Що ж було причиною того – до певної міри – раптового зацікавлення в Почаївській гірці згаданих добродіїв-фундаторів? Була ж там лише одна церковця і ледве кілька ченців, що жили в печерах коло неї? Здається, що ні ченці, ні сама церковця не проявили особливого приваблення до себе! Чи була там лише побожна ініціатива першої фундаторки Гойської? Треба визнати, що глибока побожність багатої Анни Гойської була однією з поважних… але може лише з допоміжних причин!? Але можна думати, що там була ще й якась головніша, як би сказати, першопричина, що вказувала на конечну потребу сильного духовного центру – власне на західних областях – нашої Православної України!

Першою щедрою фундаторкою Почаївського монастиря була православна дідичка Анна Гойська. Вона оголосила свою фундацію на розбудову монастиря Почаївського 1-го лютого 1597 року – лише 4 місяці після проголошення Берестейської унії! Такі щедрі фундації на розбудову і скріплення своєї загроженої Церкви були на той час хіба єдиним способом спротиву православних дідичів проти католицького насильства над їх Вірою і над їх Православною Церквою!

Отже Почаївського монастиря треба було конче розбудовувати і привести його до такої сили, щоб він міг стати дійсною фортецею для загроженого православ’я на землях України, що тоді підлягали короні польській. Це є хіба найкраще оправдання прещедрих фундацій таких православних дідичів, як Анна Гойська, родина Домашевських і багато інших.

Під тим оглядом можна також дивитися і на перехід преп. Іова з Дубенського Чесно хресного монастиря на гору Почаївську. Він вже тоді був широко відомий серед українських православних дідичів, як взірцевий господар і батько монастирського життя і можна припускати, що дорогу на гору Почаївську вказали преп. Іову українські православні дідичі. Іов в Почаєві був просто необхідний! Монастир розбудовувався… а преп. Іов міг йому дати те, що йому найбільш потрібне було: ним було взірцеве керівництво!

За 130 літ, від фундації Анни Гойської до захоплення його уніатами, Почаївський монастир зріс до поважної сили у відношенні духовному і матеріальному. Це ж тут, особливо під керівництвом преп. Іова, розгорілась була гаряча праця над переписуванням літератури, що була аж так потрібна в боротьбі з католицизмом! Вона тут збиралася, вкладалася, переписувалася ченцями і розповсюджувалася в народі – коштами самого монастиря, що вже тоді зібрав був поважну матеріальну базу.

Взагалі в боротьбі з унією Почаївський монастир оправдовував себе на протязі цілого XVII-го століття. Все ж таки в першій половині XVIII-го ст. Почаївський монастир впав в руки уніатів. Але не ідея унії вбила його! Якщо б так, то може ми мали б якісь відомості про те. А таких нема! Не маємо жодної постанови ченців почаївських, де б вони заявляли, що переходять в унію. Не хваляться нічим і самі уніати! Почаївський монастир на початку XVIII-го століття був єдиним православним острівцем серед уніатсько-католицького моря. Допливу православних чернечих кадр до нього не було! А в кадрах, власне, Почаївський монастир став поступово обезсилюватися. Отже не ідея унії вбила його на початку XVIII-го століття… Він сам впав – обезсилившись до краю…
Джерело: Ярмусь С. Повстання Почаївської Лаври на Волині / С. Ярмусь // Почаївська Свято-Успенська Лавра – найбільша святиня історичної Волині: збірник матеріалів богословської науково-практичної конференції, присвяченої 450-річчю принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері та 350-річчю прославлення нетлінних мощей преподобного Іова Почаївського. - Луцьк, 2009. - С. 82 - 96.