Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея



Інше





Денисюк М. Історія волинського «Чортового моста» | Друк |
Читальний зал - Природа, природні ресурси краю
Північно-східний берег озера Волянського в урочищі Липи поріс очеретом та ситнягом. Водне плесо в цьому місці поступово звужується до клину, звідки бере початок канал, що впадає в озеро Біле. Біля каналу найнижча точка Ратнівського району – 146 метрів над рівнем моря. Тут, на березі Волянського, приліпилося невеличке село Хабарище, коріння якого переплелось із сусіднім Невіром, що в Любешівському районі. У цих селах однакові прізвища людей, один престольний празник – Івана Богослова. А ще часто молоді хлопці та дівчата поєднують навіки серця. Були випадки, що деякі учні із Хабарища навчалися у Невірі й жили у родичів. Бо до Невіра лише сім кілометрів.

Від Хабарища  до Невіра ґрунтова дорога тягнеться через греблю, а далі під прямим кутом повертає в ліс. Гребля впирається в Хабарищенський (Королівський) канал, через який перекинутий дерев’яний міст без перил, завдовжки майже 80 метрів, вистелений звичайнісінькими дошками.
Коли ідеш ним, то вони трясуться під ногами, немов душа підсудного. Через це давно він зажив собі слави моста «чортового». Так його в роки війни назвав легендарний партизанський командир, двічі Герой Радянського Союзу Олексій Федоров, який неодноразово проїжджав по ньому. Цей міст будувався ще за часів Польщі наприкінці 30-х років минулого століття. Для будівництва використовували дуби. Палі забивали за допомогою ручного копра з «бабою» вагою 25 пудів.
Вистелений міст був дубовими дошками, але не закінчений. Завширшки – більше трьох метрів. У роки війни, коли німці відступали, моста підірвали. Уціліли лише палі та середина. За радянських часів міст ремонтували жителі Хабарища. Покладуть кілька кладок, щоб можна проїхати підводою, і на цьому все. Та з часом кладки старіли і ламались. Дехто боявся по ньому іти пішки, а перелазив на колінах, бо ширина вистелених  дощок тоді сягала десь півметра, а до поверхні води – чотири метри.
Останній раз міст ремонтували у 2000 році. Деякі місцеві молоді мотоциклісти проїжджають по ньому, не збавляючи швидкості. Хоча вже не один з них падав у воду разом із своїм двоколісним транспортом. Навіть падали коні із возами та людьми. Але, слава Богу, все закінчувалось тільки переляком.
На карті цей міст залізобетонний. Пригадується випадок, коли в 70-х роках проходило навчання в одній із військових частин Білорусії. Подолавши лісові дороги, солдати військовою технікою приїхали до «чортового» моста … і навчання тут закінчилось. Довелося повертатися назад.
Людно на мосту у вихідні та святкові дні. Одні сидять з вудочкою з надією спіймати чималого окуня чи на спінінг щуку. Влітку місцеві хлопці пірнають з моста. А мисливці під час полювання чекають перельоту качок. Потрапивши сюди вперше, нова людина ходить, скрізь заглядаючи, немов шукає якусь меморіальну дошку. Але їй швидко пояснять місцеві жителі, що нічого незвичайного тут немає, все спокійно. Тут є лише водомірна рейка. А за мостом -  радіаційно забруднена зона, бо там уже Любешівський район. Люди іронізують: «Не був би то «чортів» міст, що й радіоактивні хмари затримав!»
… Стоїте на мосту, милується природою. І думаєте, чи є таке ще диво десь у Європі? Над розлогими просторами озера Волянського схилилось надвечір’я, гублячи золоті пера, підстреленим крижнем за селом падає сонце. Вам здається, що ніколи тут не буде сучасного моста, а „чортовому“ призначила доля ще довго служити і служити людям.
Джерело: Денисюк М. Історія волинського «Чортового моста» / М. Денисюк: [Електронний документ]. - Джерело доступу: http://slovovolyni.com/ukr/polissja/24282/