Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Мапа військових дій на Волині восени 1654 року
Мапи Волині
Мапа військових дій на Волині во...

Інше





Палеоботанічний комплекс давньоруської Овруцької волості | Друк |
Читальний зал - Природа, природні ресурси краю

Ще до початку польових досліджень Овруцького проекту була сформульована спеціальна програма комплексних палеоботанічних, палінологічних, палеоекологічних досліджень [1].

Практичним завданням цієї програми було утворення цілісної, кількісно і якісно достатньої територіально та хронологічно представницької вибірки датованих ґрунтових проб з досліджених археологічно об’єктів. Метою реалізації цього завдання є комплексне палеоекологічне дослідження літописної Овруцької волості. Така мета має бути реалізована через виконання низки більш конкретизованих наукових підпрограм:

Вивчення аграрних особливостей способів господарювання на давньоруському та середньовічному Овруцькому кряжі.

Порівняння особливостей життєдіяльності середньовічної людини в окремих, виділених завдяки спеціальному аналізу, типових ландшафтно геоморфологічних зон заселення на лесовому Овруцькому кряжі та в прилеглих різновластивих поліських територіях Овруцької волості.

Дослідження динаміки і спрямування антропогенних навантажень на оточуюче середньовічне середовище, характеру та глибини його доместикації, визначення потенційної демографічно – господарської ємності конкретних навколишніх для давніх поселень довкіль в межах визначених просторовим аналізом ресурсних зон давніх населених пунктів.

Вивчати деталі і нюанси, в тому числі – хронологічні, процесу інтродукції та поширення окремих видів культурних рослин, їх часо-просторову динаміку.

Реконструкція давньоруського та середньовічного довкілля в окремих мікрорегіонах і в цілому на Овруцькому кряжі й на просторах всієї Овруцької волості.

Вірогідна палеоекологічна реконструкція може бути реалізована тільки в комплексі і сутнісному взаємозв’язку із палеоландшафтною реконструкцією і вивченням сучасного ґрунтового та рослинного покриву відповідної території.

Крім суто наукових проблем на основі аналізу палеоботанічних і палінологічних даних та на основі синтезу аналізу всіх екофактів досліджуються не тільки суто наукові проблеми, але й практично реалізуються (на вірогідній науковій основі) найважливіші науково-практичні завдання Овруцького проекту. Мова йде про сучасні пам’яткознавчі дослідження та комплексну охорону унікальної нерозривно взаємопов’язаної історико-культурноїта природної спадщини Овруцької волості. З’являється можливість на принципово новій основі виділяти серед сучасних, оточуючих археологічні пам’ятки фітоценозів виділяти представників та цілі просторові фрагменти зон збережених давніх (давньоруських, X або, наприклад, ХІІІ ст.) історичних ландшафтів, обирати спеціальні способи їх ре-інтродукції, маркування відповідними науково відтвореними фаціями історичних ландшафтів конкретні пов’язані з ними археологічні пам’ятки. Найважливішим практичним втіленням цього підходу є визначення, картографування, постановка на облік та паспортизація зон охоронюваного історичного археологічного ландшафту в їх просторовому та тематичному зв’язку з відповідними комплексами археологічних пам’яток.

Основною особливістю палеоботанічної програми Овруцького проекту є її плановий цілеспрямований характер на єдиній методичній основі. В межах Овруцького проекту подальшого розвитку і вдосконалення отримала розроблена і апробована нами раніше (Тетерівка, Автуничі, Київ) методика сукупного одномоментного відбору комплексних палеоботанічних і палінологічних проб з археологічно датованих синхронних в межах вузького періоду об’єктів[2].

На початку робіт були сформульовані методичні умови і засади зборів екофактів та поставлені конкретні наукові завдання. Археологічні об’єкти на відповідних давньоруських населених пунктах обиралися спеціально з якомога більш чіткою хроно-стратиграфією та наявністю зольно-вугільного максимально гумусованого заповнення. В результаті сукупно

Накопичених даних за рокі віконання Овруцького Проекту утворилися вибірка
проаналізованих палеоеоботанічних та палінологічних[3] проб із давньоруських поселень Овруцького кряжу X-XIII ст на хронологічних зрізах X-XI ст. та переважно, – ХII-ХIII ст. Найбільш переконливі комплексивідносяться до середіні XIII ст., і навіть до III чверті XIII ст. н.е.

Уяву про датування комплексів з відібранними палеоботанічними пробами дає таблиця 1.

Таблиця 1. Хронологія археологічних комплексів з відібраними
палеоботанічними пробами.

tabl_1

Овруч, Городець, Норинськ, Листвин – це давньоруські фортификовані населені пункти, де домінуючу роль займало власне городище. При чому перші три були в свій час центрами потужних агломерацій, до складу яких входили не тільки городища але й посади, потужні окольні селища, потужні курганні групи. Палеоботанічні проби відбиралися тут з об’єктів, виявлених під час пошукових розвідувальних шурфувань (Норинськ, Городець), або вході рятувальних досліджень антропогенно-пошкоджених ділянок культурного шару і археологічних об’єктів (Овруч, Листвин, Городець)1.

Нагоряни і Прибитки – найбільш визначні і потужні виробничі високо-спеціалізовані пірофілітообробні давньоруські поселення. На обох з них у 2002 році були досліджені залишки унікальних споруд – майстерень по виготовленню пряслиць з пірофілітового сланцю. Фактично все заповнення цих об’єктів (кілька сот кілограмів) було вийнято, перебрано та промите. В результаті було отримано колекції з багатьох тисяч відходів та напівфабрикатів виробництва пряслиць, хрестиків та намистин з пірофілітового сланцю. Паралельно в ході промивки виділялися всі наявні в гумусному горілому мінералізованому заповненні (т.зв. археологічній речовині) органічні рештки, втому числі – палеоботанічні матеріали2.

Давньоруські пам’ятки Городець, Листвин, Прибитки, Норинськ, Нагоряни, Овруч, досліджені Овруцькою експедицією Інституту археології НАН України в 1996-2002 роках, зосереджені на Словечансько-Овруцькому кряжі, підвищеному над оточуючим Житомирським Поліссям Пам’ятки, для яких вже реконструйовано палеоботанічні спектри розміщуються на краях кряжу Нагоряни – на північних силових виступах, решта – низкою із заходу на схід (від Городця до Овруча) витягнулися вздовж південних уступів Овруцького кряжу (рис. 1), який відрізняється від навколишнього полісся як за геоморфологією, так і за рослинним покривом. Рельєф кряжу тісно пов’язаний з фундаментом Українського кристалічного щита. Поверхня району розчленована яругами, дуже розорана і майже безліса на відміну він інших районів Полісся. Від с Городець до м. Овруч у вигляді пасма тягнеться лесовий острів з потужністю лесового покриву до 12-15 м. Серед лісів, що збереглися, переважають дубові, грабово-дубово-соснові і грабові

ovruchліси часто з підліском з бересклету, ліщини, калини, глоду, горобини, а також рододендрона жовтого. Останній входить до списку рідкісних видів флори цього району, до яких належать також дуб скельний та плющ звичайний. Клімат Житомирського Полісся помірно-континентальний з теплим вологим літом та м’якою, сніговою зимою. Середня температура самого теплого місяця – липня, біля + 17.5 С.

Під час археологічних робіт на засаді проекту комплексного вивчення та збереження історико-археологічної та палеоприродничої спадщини Овруцького кряжу, що проводилось Овруцькою археологічною експедицією Інституту археології НАНУ, відбирались зразки ґрунту з метою виявлення решток рослинного походження. За результатами досліджень отримано палеоетноботанічні спектри (ПБС) для кожної пам’ятки, а сума ПБС дозволила отримати палеоетноботанічний комплекс (ПБК3) Овруцького кряжу – ядра заселення давньоруської Овруцької волості. Межі даної роботи не дозволяють прийнятно викласти процедуру та результати комплексного палеоекологічного дослідження ПБК Овруцької волості в поєднанні з аналізом палеоландшафтів і ґрунтів ресурсних зон відповідних давньоруських населених пунктів. Зазначимо тут лише, що аналізовані ПБС пам’яток корелюються з відповідними ландшафтними ґрунтовими умовами відповідних ресурсних зон. Ми обмежимося в даній статті публікацією результатів визначення ПБС окремих пам’яток та розглядом специфічних властивостей місцевих палеоботанічних матеріалів на тлі загально руських та південно-руських палеоботанічних комплексів давньоруської доби.

1 Методика ПБС і ПБК сформульована і апробована у роботі: Кравченко Н.М., Пашкевич ГА Некоторые проблемы методики палеоботанических исследований (по материалам Обуховской территориальной группы памятников I тыc н.э.) // Археология и методы исторических реконструкций. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 177-190.

-3 городища Норинськ досліджувались зразки ґрунту вагою 3-5 кг, що були відібрані з 2-х шурфів, які було закладено в різних місцях площадки останця городища під час археологічної розвідки у 199Є році4. В обох шурфах було знайдено заглиблені об’єкти з гумусованим горілим заповненням XIII ст. В лабораторій зразки було промито через сито з отворами в 0,25 мм (проста

флотація, тобто перемивка без використання пінистих речовин) з метою отримання палеоботанічних решток Терш за все, обвуглених зернівок культурних рослин та СУПРОВОДЖУЮЧИХ їх бур’янів. На ситі залишились невеликі уламки кісток риб та ссавців, рио яча луска вуглики кора дерев, уламки шкаралупи ліщини та поодинокі зернівки та насіння культурних рослин і бур’янів Результати досліджень промивок представлено в таблиці 2. Переважають в знахідках зернівки жита посівного (9 зернівок), знайдено ще три зернівки ячменю плівчастого та по дві зернівки пшениці голозерної м’якої і проса звичайного, а також насіння сочевиці харчової (1) та конопель посівних (1). Поодинокі тут насіння та зернівки бур’янів.

На городищі Листвин зразки відбирались в ході зачистки та розбору лінзи вогнища в стінці обриву колишнього валу. Вогнище було виявлене у ерозійному обриві під час огляду території збереженої частини городища X ст. Серед вугільного заповнення лінзи вогнища крім органічних решток було виявлено залишки двох перепалених у багатті горщиків, які ми датуємо серединою XIII ст. Змитий культурний шар північної збереженої частини Листвинського городища містить лише поодинокі матеріали середини -другої половини X ст. Відкритий нами комплекс вогнища відноситься до XIII ст. і міг бути пов’язаний з окремим епізодом тимчасового перебування на площі вже не діючого городища окремих місцевих мешканців XIII ст. (напроти, через річку знаходиться синхронне вогнищу давньоруське поселення Х-ХІІІ ст.). Інший варіант інтерпретації (враховуючи самий склад даного ПБС, можливо ув’язати з перебуванням на колишньому городищі тимчасової нечисленної кінної варти – застави, яка користувалася одноразовим багаттям. В зразку, що) походить з стінки обриву, після промивки залишилось на ситі 20 мл органічних решток, серед яких багато вугликів невеликого розміру, уламків обвугленої соломи та шкаралупи ліщини. Обвуглені зернівки та насіння, що знаходились серед цієї маси, складають лише 1 мл. Об’єм зразка, що походить з вогнища, після промивки складає 4 мл. Весь цей об’ємутворено з вугликів, кори дерев та великої кількості уламків обвуглених зернівок у такому стані,що не піддаються визначенню – вони значно обгорілі та зруйновані. Лише невелику кількістьзернівок вдалось визначити. Склад знахідок представлено в таблиці 2, з якої видно, що серед 213 виявлених зернівок переважають зернівки вівса посівного. Основна кількість його зернівок була в зразку з стінки обриву (162) і в залишках вогнища (21). Інші культурні рослини представлено в знахідках поодинокими зернівками, які за переважанням можна розмістити в такій послідовності: просо звичайне, пшениця голозерна м’яка та ячмінь плівчастий (порівну), жито посівне, пшениця однозернянка, сочевиця. Досить великий і різноманітний склад зернівок та насіння бур’янових рослин (127), які звичайно забур’янюють посіви зернових. Це – кукіль звичайний, підмаренник чіпкий, плоскуха звичайна, мишій сизий, гірчак почечуйний та інші.

На визначному археологічному комплексі давньоруського часу (пам’ятка національного значення) поблизу села Городець для аналізу зразки відбирались в 1996 та 1997 роках. В 1996 році відібрано три зразки з території відкритого величезного селища в ур. Тородище-Церковище”. Один зразок – із зачистки профілю лінзи ями у відслоненні стінки відкритого яру-рову та ще дві проби з об’єктів відкритих шурфами. Всі ці проби можливо датувати за археологічним матеріалом кінцем X – XIст. Після промивки їх в лабораторії на ситі залишились невеликі об’єми -1 та 0,1 і 5 мл., де серед зернівок та насіння були вуглики, кора сосни, уламки шкаралупи ліщини. У зразку з шурфу 2 знайдено також так звану “вилочку” пшениці двозернянки. В 1997 році зразки відібрано з шурфу 1 на території городища І (ур. “Городки”) у трьох скупченнях темного кольору. Шурф було закладено на місці грабіжницьких ям, для того щоб визначити стратиграфію місцевого культурного шару і потім закрити розриті мародерами пошкодження пам’ятки національного значення5. Тут в ході розчистки і нівелювання поверхні шурфу на материку було виявлено аморфні залишки трьох тимчасових багать з матеріалами, які ми відносимо до рубежу XII-середини XIII ст., а, можливо, і до початку II половини XIII ст. Після промивки на ситі залишились вуглики різного розміру, риб’яча луска та кістки, обвуглені солома, зернівки та насіння. Переважають в отриманих зразках вуглики. Склад знахідок представлено в таблиці 2.

Як видно з таблиці, склад (212) зернівок та насіння культурних рослин досить різноманітний.

іеревагу серед злаків мають зернівки проса звичайного (97), майже втричі менше зернівок жита посівного (ЗО), ще менше зернівок пшениці м’якої і ячменю плівчастого (по 18 зернівок), поодинокі зернівки ячменю голозерного (7), вівса посівного (4), пшениці двозернянки (3) та пшениці однозернянки (1). Бобові представлено насінням гороху (12) та сочевиці (22)

tabl_2tabl_2_2tabl_2_3

Бур’яни, склад яких встановлено за знахідками насіння та зернівок, є типовими сегетальними бур’янами, характерними для посівів як озимих, так і зернових культур. Це, переважно, лобода біла, плоскуха звичайна, підмаренник чіпкий мишій сизий та зелений, гірчак почечуйний, представники родини хрестоцвітих та інші.

Знайдено також насіння бузини, малини, ожини, суниць, шкаралупу ліщини, які активно збиралися і вживалися тодішнім місцевим населенням.

В ОВРУЧІ, літописній столиці Овруцької волості, в 1997 році в комунальній траншеї на території окольного міста було виявлено кілька давньоруських заглиблених об’єктів, які були розкриті експедицією (наскільки це було можливим в умовах вузької траншеї)[6].

За археологічним матеріалами ми відносимо житло 1 до рубежу X – XI ст., житло 2 – до XII ст і яму 1 до XII-XIII ст. В зразках, відібраних для аналізу із гумусованого і горілого заповнення цих об’єктів після промивки виявлено поодинокі зернівки та насіння. Склад їх представлено в таблиці 2. Це – ячмінь плівчастий, пшениця голозерна, жито посівне, просо звичайне та по одній насінині гороху, сочевиці та льону.

На виробничому пірофілітообробному поселенні Нагоряни 1 досліджувалася майстерня по виготовленню пряслиць (розкоп 1, споруда 1). Заповнення майстерні промивалося для відбору всіх знахідок відходів та напівфабрикатів пірофітообробного виробництва. Органічних залишків під час промивки виявлено не було. Було відібрано зразок темно-сірого шару з-під суцільного завалу пірофілітової крихти. Об’єм зразка складав 1000 мл. Після промивки на ситі залишилось 50 мл осаду, утвореного крихтами пірофіліту та невеликими щільними грудочками глини (землі). Серед них знайдено одну зернівку проса звичайного та три насінини підмаренника чіпкого.

На виробничому спеціалізованому поселенні Прибитки 1 зразки відбирались із споруд №№ З та 4. В споруді № 3 – залишках майстерні по виготовленню пряслиць та хрестиків, все заповнення майстерні промивалося для відбору знахідок відходів та напівфабрикатів пірофітообробного виробництва. В результаті промивки виявлено поодинокі зернівки пшениці однозернянки (1), пшениці двозернянки (4), пшениці голозерної (6), жита звичайного (5), проса звичайного (3), ячменю плівчастого (5) та насіння сочевиці харчової (2) і гороху посівного (1) та грудку розміром 3,044,0 мм із спечених в одну масу зернівок проса звичайного. Знайдено ще одну кісточку винограду звичайного.

Серед бур’янів найбільше було насінин лободи білої (170). Крім них ще знайдено насінини гірчаку березковидного (29), щавлю горобиного (5) та одна зернівка мишію зеленого.

Значно більше зернівок виявлено в пробах зі споруди № 4, яка мала очевидно житлово -господарське призначення. Тут перевагу мали зернівки пшениці голозерної м’якої (42), жита (31) та ячменю плівчастого (11), а серед значного різноманіття насіння та зернівок бур’янових рослин – лобода біла та гірчак берізковидний.

Таким чином, до складу палеоетноботанічного комплексу (ПБК) давньоруських поселень Словечансько-Овруцького кряжу входять зернівки та насіння таких культурних рослин: злакові – пшениця голозерна, пшениці плівчасті однозернянка та двозернянка, ячмінь плівчастий, ячмінь голозерний, жито посівне, просо звичайне, овес посівний; бобові – горох і сочевиця; технічні-льон. У ПБС городища Листвин абсолютну перевагу мають зернівки вівса посівного, на селицї Городець переважало просо звичайне, в ПБС з Норинська головним було жито звичайне, в Овручі – ячмінь плівчастий, на поселенні – Прибитки 1 – пшениця м’яка та жито. У ПБК переважають у наступній послідовності: зернівки вівса посівного, проса звичайного, жита посівного, пшениці голозерної, ячменю плівчастого. До злакових культур ще слід додати зернівки плівчастих пшениць – однозернянки та двозернянки, ячменю голозерного. їх знахідки дуже незначні, тому важко сказати, чи були ці культури в посівах. Можливо, що вони лише засмічували посіви інших зернових культур.

Бобові культури представлено насінням гороху та сочевиці (переважає). Знайдено ще поодиноке насіння льону культурного та винограду культурного. Якщо льон відповідно до кліматичних умов регіону міг бути серед вирощуваних рослин, то кісточка винограду культурного безумовно потрапила до культурного шару внаслідок торгівельних зв’язків або інтродукій
Для часів Давньої Русі в межах території сучасної України склад вирощуваних рослин був досить різноманітним. В нього входили пшениця голозерна, плівчастий ячмінь, жито посівне, овес ПОСІВНИЙ, просо звичайне, а серед бобових- горох,сочевиця,Цтехнічних-рижій, коноплі, льон в окремих випадках бачимо переважання одного із злаків – ячменю плівчастого, пшениці м’якої, проса посівного або жита. Можливо таке становище пов’язано з певним хронологічним зрізом або з певною місцевістю. Так, наприклад, в західних районах України (Городище, Колодяжин, Райки) жито та пшениця представлені майже в рівних значеннях, на Лівобережжі переважало жито, особливо в шарах XII-XIV ст На пам’ятках Дніпровської лінії оборони (Чучин, Іван, Григоровка) співвідношення культурних рослин різне. В матеріалах Чучинського городища виявлено велику кількість зернівок вівса, що добре узгоджується з тим, що Чучин відомий як оборонне укріплення. На поселенні Григоровка найбільше знайдено жита, ячменю, гороху. В давньоруських містах Любеч та Чернігів переважають в палеоетноботанічних матеріалах жито та голозерні пшениці [8].

Серед причин не можна виключати також випадковість знахідок, яка характерна для археологічних матеріалів взагалі.

Співставлення з матеріалами західних та північно-західних районів Древньої Русі, що походять з території Новгородської, Смоленської, Полоцької та частково Київської (Турово-Пінська область) земель, показує, що там вирощували, головним чином, пшеницю та жито. В XV ст. збільшується значення вівса і він виходить на друге місце після жита. Знижується значення проса, а ячмінь та пшениця зустрічаються майже порівну [9].

Зупинимось на характеристиці рослин, що входять до складу встановленого палеоетноботанічного комплексу (ПБК) Словечансько-Овруцького кряжу.

Голозерна пшениця Triticum aestivum s.l. Зернівки невеликі, округлі, мають глибоку боріздку. Середні розміри: 5,043,342,4 мм. Серед знайдених зернівок можна виділити більш короткі та округлі, що дає підставу віднести їх до голозерної пшениці карликової Triticum compactum. Округлі зернівки, на думку З.В. Янушевич, належали або пшениці м’якій Triticum aestivum, або пшениці карликовій Triticum compactum, або до особливої популяції, що складається з цих двох видів і має назву Triticum aestivo-compactum™. Морфологічні ознаки зернівок цих пшениць в обвугленому стані дуже схожі (в археологічних матеріалах зберігаються лише обвуглені зернівки), тому віднести їх до певного виду складно. Враховуючи це, палеоетноботаніки Європи прийшли до згоди використовувати при знаходженні округлих зернівок голозерних пшениць узагальнюючу назву Triticum aestivum s.l.(s.l. = sensu lato, тобто в широкому розумінні), куди включаються декілька видів голозерних пшениць, таких як Triticum vulgare Vill., Т compactum Host, Tvuigare antiquorum Heer, T aestivum grex aestivo-compactum Schiem”.

Голозерні пшениці найбільш поширені в посівах на наш час по всьому світу (90% посівів). Палеоетноботанічні дослідження останніх років з впевненістю показали, щодо появи голозерних пшениць на території України перевагу мали давні плівчасті пшениці -однозернянка, двозернянка та спельта. Ці пшениці були в посівах, починаючи з неоліту, тобто з часу появи на території України культурних рослин. Заміна плівчастих пшениць на голозерні відбулась на межі 1-го та 11-го тисячоліть нашої ери. В масовій кількості голозерні пшениці з’являються в палеоетноботанічних матеріалах грецьких міст та їх сільськогосподарської округи в Північному Причорномор’ї. Згодом голозерні пшениці замінюють давні плівчасті пшениці. Виявляється пряма залежність між рівнем сільськогосподарського виробництва і складом вирощуваних рослин. Поява більш прогресивних знарядь обробки ґрунту та знарядь обробки зібраного врожаю супроводжувались зміною видового складу вирощуваних рослин, серед яких провідне місце замість плівчастих п|шн$|}ь тепер належить голозерним пшеницям та житу. Палеоетноботанічні дослідження З.В. Янушевич показують існування посівів голозерних пшениць у мешканців Райковецького городища (ХІІ-ХІІІ ст), городища біля с Городище (т.зв. “Ізяславля”, XII ст.)12.

Але подекуди, ще у VIII-X ст. плівчасті пшениці збереглися у посівах. Так, на поселенні Монастирьок, в зерновій ямі № 15 знайдено біля 20 кг обвугленого зерна пшениці двозернянки з невеликою домішкою спельти [13]. Спельта знайдена у великій кількості в матеріалах з напівземлянки № 11 Новотроїцького городища (Vlll-Хст). ЇЇ зернівки складають 50% по відношенню до зернівок інших злаків14.

Можливо, що мешканці цих городищ на той час віддавали перевагу плівчастим пшеницям як “надійним” хлібам, тобто таким, що легко пристосовуються до ґрунтових та кліматичних умов. Саме період з VIII по XII ст. характеризується дуже нестійкою погодою із значною кількістю аномалій (посухи, пожежі, повені) при високому рівні сонячної активності [15].

Порівняння палеоетноботанічного спектру (ПБС), отриманого для поселення Х-ХІІІ ст. Овраменків Круг (біля с Березанка) поблизу м. Чернігова зі спектрами, отриманими для пам’яток Давньої Русі, показує цілком певну його своєрідність. Тут також мало переважання плівчастих пшениць

двозернянки та спельти (40%) над зернівками голозерних пшениць (23%). На думку О.М. Веремейчик, для поселення була характерна строкатість населення, у складі якого були, ймовірно, вихідці з південного сходу, які принесли з собою традиції вирощування плівчастих пшениць [16].

В кінці XIX – на початку XX ст. голозерні пшениці на території України майже повністю замінюють пшениці плівчасті.

Агообіологічні особливості голозерних пшениць більш сприятливі, ніж пшениць плівчастих. Вони стійкі до полягання, вирощують їх як яровими, так і озимими, що забезпечує перевагу пеоед яровими плівчастими пшеницями. Зернівки легко звільнюються від плівок і не вимагають таких великих зусиль, які необхідні при обмолочуванні плівчастих пшениць. Зернівки голозерних пшениць мають невеликі розміри та більш заокруглу форму, ніж зернівки плівчастих пшениць, завдяки чому вихід муки з них більший, а висівок – менше. Для них також потрібен менший об’єм тари для зберігання або транспортування. Але аж до початку – середини XX ст. невеликі осередки плівчастих пшениць залишились в специфічних умовах гір Карпат та Криму.

Жито звичайне Secale cereale L 3 цією злаковою культурою пов’язана велика кількість помилок у літературних джерелах. Адже, як пише відомий в XIX ст. етнограф С.В. Максимов в книзі “Куль хлеба”, 1873 p. (книга перевидана у 1985 році видавництвом “Молодая гвардія”): “Хлеба этих в своих местах (где их много) настоящими именами не называются, а слывут под общим прозвищем жита. На юге, по черноземным местам, житом называют рожь, за рекой Волгой к Сибири всякое яровое зерно жито (и греча, и пшеница, и ячмень, и овес); на севере по Волге и Архангельской губернии жито – только один ячмень, а в Твери и по верхней Волге это только яровая рожь, как уже и сказано” [17].

В.П. Левашова також вказує, що: “Под житом в письменных источниках подразумевают различные виды зерновых культур”18.

Назва цієї рослини пішла від латинської назви “siligo”, тобто “selecto” – вибирати. Здавна її вибирали з посівів пшениці або ячменю як злісний бур’ян.

Найперші свідоцтва вирощування жита походять з Центральної Анатолії. Предком культурного жита вважається однорічна рослина з ламким колосом – жито Вавілова Secale vavilovi або S. montanum. Археоботанічні дані свідчать, що найбільш вірогідним місцем, де жито вийшло в культуру, була центральна Анатолія19. М.І. Вавілов під час своєї подорожі до Південно-Західної Азії відмітив, що там немає культури жита: “Ее нет в посевах в Туркестане, Индии, Иране, Афганистане, Китае. Но везде в Юго-Западной Азии рожь встречается в посевах ячменя и пшеницы как сорное растение… В работе “О происхождении ржи” (Вавилов, 1917) я доказываю, что культурная рожь возникла из ржи – сорняка в Ю-3 Азии, и мне представляется не лишено вероятности, что горы Памира с их убогой старой культурой были одним из начальных очагов культуры ржи”20.

Походження культурного жита відбувалось двома етапами: спочатку жито було бур’яном в полях пшениці та ячменю21. Поступово відбирались ті рослини, які мали міцний колос, тобто вже на першому етапі рослина мала властивості культурної рослини. При просуванні на територію, де ґрунтові умови були менш сприятливими для пшениці та ячменю (наприклад, гори), або при просуванні на північ, роль таких рослин зростала. Потенційно висока врожайність та невибагливість до ландшафтно-кліматичних та ґрунтових умов мала сприяти введення жита в агрокультуру. Озиме жито виникло в озимих посівах пшениці та ячменю, а ярове – в ярових.

В Європі процес одомашнення жита був більш складним. Похолодання біля середини VIII ст. до н.е. та підвищення рівня ґрунтових вод спонукали землеробів кидати засвоєні землі та пересуватись на більш легкі ґрунти. Там жито приживалось краще, ніж пшениця або ячмінь. Не виключена при цьому зміна техніки оранки (поява залізних наконечників) та знарядь збору збіжжя (поява залізного серпа). Поширенню жита в Європі сприяло також більш часте використання озимих посівів. Виділившись із засмічувача полів на межі н. е. в окрему культуру, ця рослина до XIII ст зайняла одне з провідних місць серед зернових. Поступово збільшення культивування жита привело до того, що цей злак перетворився й^путШ>ої культури плівчастої пшениці і ячменю в одну з домінуючих культур.

Овес Avena sativa L, як і жито, спочатку був бур’яном у гІБсівах плівчад^их пшениць. Ш. Вавілов навіть дав йому назву “полбяной овес” і згадував, що німецька%зва вівса – “hefef, тобто бур’янова трава [22].

В тих місцевостях, де і зараз вирощують полбяні пшениці в невеликій кількості (Іспанія, Швейцарія, Австрія), овес відомий як бур’ян. Дикий червоний овес Avena sterilis L широко розповсюджений в Середземноморському басейні від Атлантичного узбережжя Марокко і Португалії на заході до гір Загросу на сході і входить до складу місцевої флори разом з дикими пшеницями та ячменем, а також відомий як бур’ян у посівах пшениць, ячменю, у садах, вздовж доріг. Вівсюг Avena fatua L. – виключно бур’ян на полях зернових, що росте по всій території Старого світу. Обидва ці види зараз вважаються дикими расами культурного вівсу Avena sativa L Але й досі невідомо, коли саме відбувся процес переходу до культурної форми. Ні в неоліті, ні в матеріалах епохи бронзи культурний овес не знайдено. Найбільш ранні знахідки культурної форми вівса, з кінця І тис. до н.е., походять з території Чехії та Словаччини [23].

На території України на рубежі нашої ери та в першому тис. н.е. овес зустрічався у невеликій кількості в матеріалах пам’яток київської та зарубинецької культур. Але це були відбитки зернівок, за морфологічними ознаками яких не можна з впевненістю сказати, чи належали вони культурним формам, чи бур’яновим. Обвуглені ж зернівки вівса знайдено, починаючи з матеріалів часів черняхівської культури з території Середнього Подністров’я на Україні та в Молдові. На думку З.В. Янушевич, це був ще бур’яновий, “полбяний”овес. На поселенні Глибоке (Чернівецька область), датованому II-IV ст. н.е., вже представлено декілька сотень обвуглених зернівок вівса культурного [24]. В заповненнях ям з 11-ти зерносховищ поселення Пилипи (Івано-Франківська область) культури карпатських курганів (II-V ст. н.е.) зернівки вівса подекуди складають майже 20 відсотків [25]. На поселенні Ґригоровка овес посівний переважав у заповненні ями-овину, яка віднесена до XII ст. [26].

В пам’ятках лісової зони Давньої Русі в І тис н.е. знахідки зернівок вівса дуже незначні, що дало підставу Н.А. Кір’яновій вважати овес лише бур’яном у посівах пшениці та ячменю. В XI — першій половині XIII ст. овес виходить на третє місце після жита та пшениці. В після-монгольський період кількість зернівок вівса зростає більше ніж у 2,5 рази [27].

Овес- рослина помірного клімату і для свого вирощування потребує певної кількості вологи, особливо на початку свого розвитку. Найбільш високі врожаї овес дає у вологі роки з опадами у першій половині літа. Має добре розвинуту кореневу систему, яка дає можливість добре почуватись цій рослині на супіщаних, суглинистих та глинистих ґрунтах, тобто він менш вимогливий до ґрунту, ніж інші ярові культури. В наш час овес на Україні вирощують на Поліссі та на заході лісостепової зони.

Використовують цей злак для їжі і як кормову рослину. Зерно має 12-13% білку, 4,5% жиру, 40-45% крохмалю [28]. Ще римляни зрозуміли, що овес є добрим харчовим продуктом для коней. І навіть тепер лише 5% вирощеного врожаю вживає людина, а 95% використовується для харчування тварин, перш за все, коней. Колумелла називав овес кормовою травою, яку частково косять на сіно або вживають на корм ще зеленим, частково лишають на насіння [29].

З пізньоримських часів овес був відомим у Польщі в досить значній кількості. Іноді його значення досягають 40% і такими лишаються і в середньовіччі [30]. Досить ранні знахідки вівса посівного в Європі відомі з гальштадського часу (IV-VI ст. до н.е.) з території Боснії. Д. Кукан, вивчаючи велику знахідку обвуглених зернівок вівса, визначила, що 2/3 в ній належить зернівкам вівса посівного Avena sativa, 1/3 – зернівкам вівса дикого червоного /Avena sterilis, а 6 зернівок – вівсюгу Avena fatua. Значна кількість зернівок (3732) вівса дикого червоного Avena sterilis у знахідці з фортеці Под разом з зернівками плівчастих пшениць та пшениці м’якої, ячменю плівчастого, проса та вівса посівного, а з бобових – гороху, вики ервілії, сочевиці, на думку дослідниці, свідчить про можливість його вирощування [31].

Зернівки вівса, знайдені в матеріалах із Житомирщини, мають подовжене вузьке тіло з тупо заокругленою верхівкою та злегка загостреною основою, причому до верхівки тіло зернівки сплющується. Найбільш опукла частина тіла зернівки припадає на середину. У деяких зернівок збереглися плівки та опушення. За побудовою основи зерна, одягненого в плівки, з впевненістю встановлюється видова приналежність обвуглених зернівок. В даному випадку це були зернівки вівса посівного, бо основа квіткової луски пряма. Основна маса знайдених зернівок добре збереглася, деякі зернівки зруйновані. Розміри їх такі – 5,87 (4,8-7,0)42,06 (1,8-2,4) при п=12 мм.

Просо звичайне Рапісит тіїіасеит – висококалорійний злак. Адже за кількістю білків (12-14%) пшоно (обтовчене просо) займає одне з перших місць серед інших круп, а за кількістю жиру (3,5%) поступається лише вівсу та чумизі. В господарстві використовується солома та полова – на годівлю худобі, а зернівки – для годівлі птахів. Перші писемні свідчення про

викооистання проса кочівниками наводить Пл.н.и, який ПОВІДОМЛЯВ, ЩО сармати готували з піна кашу та смачний хліб: “Просо особливо полюбляють у Кампанії, де з нього роблять ^обливо білу кашу. Готують з нього і дуже смачний хліб. Сарматські племена головним чином Шять цю кашу, а також сиру муку, з додаванням кобилячого молока або крові пущеної з жил на стегні v коня Ефіопи не знають ніяких злаків, окрім проса та ячменю [32]. Страбон називає просо однією з головних культур типової кампанської сівозміни після полби. Про надійність проса він писав так-и наймогутніший засіб проти голоду, тому що просо стійке проти всілякої погоди і в ньому ніколи не буває недоліку, хоча б інший хліб погано вродився” [33].

Ця рослина має короткий вегетаційний період (60-90 днів), тому є доброю культурою для районів з короткими вегетаційним періодом та дощовим сезоном. Перевагу віддає родючим, добре зволоженим ґрунтам. Просо – рослина, що погано переносить забур’янення, тому в минулому давало добрі врожаї лише на місцях, звільнених від лісу (підсіка) чи від степової рослинності (цілина). До того ж зерно, зібране з підсік, було більш чистим від бур’янів, мало добру схожість, морозостійкість. Можливо з цих причин на території Правобережної України довго, аж до початку 20-го століття, існувало підсічне землеробство і просо було однією з головних зернових культур [34]. Завдяки швидкому достиганню, просо можна використати для пересіву у випадках вимерзання пшениці або ячменю. Важливим при цьому є те, що терміни посіву можуть бути пізніми. Кількість насіння, яка необхідна для пересіву, невелика. За підрахунками Колумелли, проса треба було в 20 разів менше від середньої норми посіву пшениці і в 40 разів менше норми посіву полби.

В наш час посіви проса зустрічаються в Центральній Азії, Індії. На території України просо почали культивувати з неоліту, проте, порівняно з ячменем та пшеницею, в зовсім невеликій кількості. Значно збільшується його значення в епоху бронзи та раннього заліза, розширюється і територія посівів. Для цього періоду знахідки проса відомі також з лісостепової та лісової зон. Ячмінь плівчастий Hordeum vulgare та ячмінь голозерний Hordeum vulgare var. coeleste у пробах знайдені в невеликій кількості.

Ячмінь плівчастий (HordeuM vulgare) є одним з найдавніших культурних рослин, вирощуваних разом із плівчастою пшеницею на території сучасної України. Ця рослина непримхлива до кліматичних умов, родючості ґрунту та агротехнічних можливостей, належить до посухостійких та швидко достигаючих культур. Період вегетації – від 60 до 110 днів. В південних районах інколи встигають отримати по два врожаї. Відомо, що в Грузії, якщо пшениця не зійшла, висівають ячмінь, і він навіть при пізньому посіві встигає дати врожай [35].

Ячмінь може рости на менш родючих ґрунтах, ніж пшениця, витримує легку засоленість, завдяки чому посіви ячменю займають великі площі. Це одна з важливих зернових культур на Землі. І саме ці якості протягом довгого часу визначали одну з головних ролей Hordeum vulgare в господарстві слов’янських культур. Але як і просо, ячмінь був поступово витіснений врожайнішими зерновими [36].

З ячменю готують каші, про що відомо давно. Пліній в “Естественной истории” (NH, XV111, 74) повідомляв, що греки готують з ячменю кашу, попередньо замочуючи зернівки, а потім висушують зерна та подрібнюють їх з насінням льону, коріандру та сіллю. Ячмінь є також доброю фуражною культурою, використовується для годівлі свиней та коней, особливо втих районах, де не вирощують овес. В середні віки ячмінь навіть називали “кінським”, бо він”… кормит скотину лучше, чем пшеница, и людям здоровее, чем плохая пшеница” [37]. В господарстві використовують також відходи від обмолоту ячменю. Солома та полова мають добрі харчові якості, за якими ячмінь наближається до середнього сіна. За спостереженнями М.І. Вавілова, на Памірі шестирядний голозерний ячмінь вирощують спеціально для годівлі худоби і лише невелика кількість зерна іде для приготування коржів, які готують із суміші зернівок ячменю, проса, пшениці, жита та гороху, сочевиці і бобів [38]. Борошно з ячменю може використовуватись для випічки хліба, але якість його набагато нижча, ніж пшеничного.

В невеликій кількості в досліджених матеріалах представлено насіння бобових рослин -гороху та сочевиці.

Горох Pisum sativum належить до рослин, що добре ростуть на глинистих, з достатньою кількістю гумусу та вологи, добре очищених від бур’янів, ґрунтах. Не вимагає спеціальних кліматичних умов, але не переносить значногогтюхолодання. Оптимальні умови для його вирощування є в зоні помірного клімату, де горох і вирощується як головна рослина з бобових.

Звичайно сочевиця в палеоботанічних матеріалах представлена поодинокими знахідками її насінин. Масові знахідки сочевиці (в межах двох-трьох десятків насінин) з’являються в заповненнях нових ям поселення культури карпатських курганів Пилипи в Івано-Франківській області (кінець її – початок VCT. н.е.) [39]. Найбільші знахідки сочевиці відомі лише з середньовіччя. Більше 10 ЛІТРІВ обвугленого мілкого, з діаметром 3 мм, насіння сочевиці знайдено в одній з господарчих будівель золотоординського міста Старий Орхей (XIV-XV ст.) на території сучасної Молдови [40].

Сьогодні сочевиця поширена від Атлантичного узбережжя Іспанії і Марокко на заході до Індії на сході. В середземноморських країнах сочевиця є звичайною рослиною поряд з пшеницею та ячменем. Вона має досить низьку врожайність у порівнянні з зерновими – від 50 до 150 кг з гектара. Але завдяки великій кількості білків – біля 25 %, сочевиця є однією з найкорисніших вирощуваних рослин і становить важливий елемент їжі, особливо для селян. Тому в Індії, Пакистані, Ефіопії, країнах Середземномор’я та прилеглих до них з півночі країнах, сочевицю вирощують у великій кількості. З неї готують супи, пасти, а також вживають у вигляді суміші з рисом та пшеницею.

Предком культурної сочевиці Lens culinaris є невелика бобова рослина Lens orientalis, широко розповсюджена на Близькому Сході – по всій Туреччині, у Сирії, Лівані, Ізраїлі, Йорданії, на півночі Іраку та на заході і півночі Ірану, а також на прилеглих до них Афганістані та Прикаспійських районах Середньої Азії. Зустрічається вона звичайно на кам’янистих відкритих схилах та серед степових угруповань. На відміну від культурної рослини, у її дикого родича боби розкриваються зразу, як тільки дозріють, і насіння легко висипається. Можливо, що доместикація сочевиці проходила саме на Близькому Сході разом з ячменем та плівчастими пшеницями -однозернянкою та двозернянкою.

У пробах з давньоруських поселень Словечансько-Овруцького кряжу були, крім зернівок культурних рослин, зернівки та насіння бур’янів. Переважна більшість їх належить до так званих сегетальних бур’янів, тобто таких, що зустрічаються в посівах [41]. Наприклад, стоколос житній Bromus secalinus. Ця рослина поширюється виключно з посівним матеріалом озимого жита. Найчастіше зустрічається на Поліссі та в західних лісових районах України.

Для посівів озимих зернових культур характерні стоколос польовий та житній, кукіль звичайний, мишій, півняче просо, лобода біла. Але деякі з них зустрічаються не тільки у посівах. Так, стоколос польовий Bromus arvensis росте, крім посівів, ще вздовж доріг, по краях городів. Переважно в лісостепових районах. В минулому зернівки стоколосу збирали і вони використовувались для приготування каш, киселів, юшки [42].

Найбільша кількість знайденого насіння належить добре відомому бур’яну – лободі білій Chenopodium album. Росте скрізь – в посівах, біля доріг, по канавах, на пустирях, на смітниках, по садах, городах. Зустрічається по всій Україні. Здавна використовувались у їжу молоді листки, в Чилі та Перу в наш час цю рослину навіть культивують як важливу салатну, овочеву та борошнисту [43].

Плоскуха звичайна, куряче просо Echinochloa crus-galli. Росте на смітниках, в полях, біля доріг, забур’янює сади, городи. Одна рослина дає близько 1000 насінин, подібних до пшона, тому в минулі час подекуди збирали насіння для виготовлення крупи й борошна невисокої якості, годували ним птахів.

Підмаренник чіпкий Galium арагіпе росте в посівах ярових та озимих культур, садах, городах. Насіння сильно засмічує зерно.

Щавлі – Rumex acetosa щавель звичайний та щавель горобиний Rumex acetosella є важливими індикаторами антропогенного впливу. Ростуть по смітниках, на місцях, багатих на мінеральні речовини, але відомі і з вологих луків.

Щавель кучерявий Rumex crispus відомий як бур’ян.

Кукіль звичайний – однорічна рослина, широко розповсюджений бур’ян як у ярових, так і озимих посівах. Має отруйні властивості.

Обидва види – мишій зелений Setaria viridis та мишій сизий Setaria glauca, бур’яни, що засмічують посіви проса та інших зернових культур, зустрТчаються на межах, біля житла, на парових полях. Обидві рослини є післяжнивними бур’янами, утворюють густу щітку щстфні, завдяки чому сильно виснажують ґрунт, псують його структуру. Колоски можуть збирати, їх висушують та вимолочують, роблять з зернівок крупу, яка за поживністю не поступається перед пшоном [44].

Polygonum convolvulus гірчак берізковидний, витка гречка берізковидна – злісний бур’ян посівів, росте також по смітниках. Polygonum persicananрчак почечуйний росте переважно по вологих місцях а гірчак відхилений Polygonum patulum – переважно на сухих схилах, відслоненнях.

Значна кількість насінин належить родині хрестоцвітих. До складу цієї родини Brassicaceae (Хрестоцвіті) входить велика кількість бур’янових рослин, але на жаль, визначити приналежність насінин до певного роду та виду дуже складно.

Подальші перспективи вивчення палеоботанічного комплексу давньоруської Овруцької волості лежать на шляхах розширення територіальних та хронологічних меж та комплексній ув’язці даних палінологічних, палеоландшафтних, палеопедолопчних, остеологічних досліджень.

Г.О. Пашкевич, А.Л. Томашевський

  1. Томашевський А П Овруцький кряж: комплексне вивчення та збереження історико-археологічної і палеоприродної спадщини (Завдання, перспективи, структура проекту) // Археологія. – 1998. – №2. – С.151-
  2. Томашевский А.П., Гавритухин И.О. Славянское поселение Тетерева І // Препринт ИА НАНУ. – К., 1992. – С.25-26, 37-41.
  3. Безусько Т.В. До питання про природні умови існування середньовічних поселень на Овруцькому кряжі (за палінологічним даними) // Наукові записки Києво-Могилянської академії. – Том 18. Спеціальний випуск, частина II. – К., 2000. – С.291-294; Безусько Т.В., Мартинюк О.О., Попович СЮ. Деякі аспекти визначення пилку Rhododendon luteum Sweet для цілей споро-пилкового аналізу // Наукові записки Києво-Могилянської академії. - Том 18. Серія Біологічні науки та екологія. – К., 2000. – С12-17.
  4. Томашевський А.П. Попередні підсумки археологічних досліджень Овруцької археологічної експедиції у 1996- роках на території Овруцького району Житомирської області // Археологічні відкриття в Україні 1997- pp. – К., 1998. – С.47-48.
  5. Томашевський А.П., Павленко С.В. Археологічні дослідження в Овруцькому районі Житомирської області у 2002 р.// Археологічні відкриття в Україні 2001-2002 pp. – К., 2003. – С.279-281.
  6. Томашевський А.П. Попередні підсумки … – С.47-48.
  7. Там же. – С.46, 47-48.
  8. Томашевський А.П. Археологічні дослідження літописного Вручого в Овруцькому проекті // Стародавній Іскоростень і слов’янські гради VI11-Х ст. – К.: Корвін-Пресс, 2004. – С.272-276.
  9. Янушевич З.В. Культурные растения Юго-Запада СССР по палеоботаническим исследованиям. – Кишинев, 1976. – С. 13, 86, 89; Пашкевич ГЛ. Находки культурных растений из раскопок летописного Юрьева // “Древнерусский город. Материалы Всесоюзной археологической конференции, посвященной 1500-летию г. Киева”. – К.: Наукова думка, 1984. – С.94-96; Беляева CO., Пашкевич Г.О. Зернове господарство Середнього Подніпров’я X-XIV ст. //Археологія. -1990. – № 3. – С.37-47; Пашкевич ГЛ. Палеоэтноботанические находки на территории Украины. Древняя Русь. Каталог. Препринт. – К., 1991. – 45 о; Петрашенко В.А., Пашкевич ГА. К изучению земледелия Руси по материалам поселения у с. Григоровка на Среднем Днепре // СА. -1992. – № 1. С. 198-210; Пашкевич Г.О. Зміни в системі зернового господарства Давньої Русі (час, причини та наслідки) // Старожитності Південної Русі – Чернігів: Сіверянська думка, 1993. – С.87-91; ПашкевичГ.О. Палеоботанічні дослідження Києва //Археологічні відкриття в Україні 1997-1998 роках. – К., 1998. – С.40-41; Пашкевич ГО. Про деякі аспекти палеоетноботанічних досліджень (на прикладі давньоруського городища Угровськ) //Археологічні відкриття в Україні 1999-2000 pp. – К., 2001 – С.184-187; МихайлинаЛ.П., ПашкевичГ.О., Пивоваров С.В. Рільництво слов’яно-руського населення межиріччя верхнього Пруту та середнього Дністра // Археологія. -2007. – № 2. – С.57-66; Pashkevich G.A. The palaeoethnobotanical examination of cultivated plants of the Old Russian state // Palaeoethnobotany and archaeology. International Work – Oroup for Palaoethnobotany. 8th Symposium. Nitra – Nove Vozokany, 1991. – pp.249-268.
  10. Пашкевич Г.О. Зміни в системі зернового господарства … – С.87-91.
  11. Кирьянов А.В. История земледелия Новгородской земли X-XV вв. // МИА. – 1959. – № 65. – С.306-362; Кирьянова Н.А. Сельскохозяйственные культуры и системы земледелия в лесной зоне Руси XI-XVBB. – М., 1992.-С.219-242.
  12. Янушевич З.В. Культурные растения … – С.86-88. 5 Wasytikowa К., Свгсіцтаги М., Hajnalov6E., Наїіубпуі P., Pashkevich G., Janushevich Z East-central Europe//
  13. Progress in Old World laeoethnobotany. A retrospective view on occasion of 20 years of International Work Group for
  14. Palaeoethnobotany, eds. W. van Zeist, K. Wasylikowa & K.-E. Behre. -AABalkema/Rotterdam/Brookfield. -1991 -
  15. p.209.
  16. ^Янушевич З.В. Культурные растения… – С.86, 89.
  17. Пашкевич ГА. Палеоботанический анализ злаков // Е.В. Максимов, В.А. Петрашенко Славянские памятники у ^ с. Монастырек на Средам Днепре. – К., Наукова думка, 1988. – С. 131.
  18. Пашкевич Г.О., Петрашенко В.О. Землеробство і скотарство в Середньому Подніпров’ї’ в 8-Ю ст. //Археологія.
  19. - 1982. -№ 41.- С.49, 52-53.
  20. Турманина В.И. Развитие ландшафтов Восточной Европы как показатель ритмических изменений в прошлом // Ритмикалриродных явлений. – Л.:.Наука, 1976. – С. 13-26,
  21. Вервмэйчик О., Пашкевич Г. Своєрідність давньоруського поселення в урочищі Овраменків Круг// Археологічні ^ дослідження Львівського університету. – 2004. – вип. 7. – С.273, 278. Максимов С. Куль хлеба и его похождения. – Спб., 1873 (перевидання 1985 року) – ML: Молодая гвардия, 198$ -С.78.
  22. го Левашова В.П. Сельское хозяйство // Труды ГИМ. – 1956. – Вып. 32.: Очерки по истории русской деревни X-
  23. ХІІІВВ.-С.50. 21 Zohary D. and М. Hopf. Domestication of plants in the Old World. – Oxford University press., 2000. – p.77. к одвилов Н.И. Происхождение и география культурных растений. – Л., 1987. – С.23. аз zohary D. and М. Hopf. Domestication … – р.77.
  24. 24 Вавилов Н.И. Центры происхождения культурных растений. – Л., 1926. – С.96.
  25. Zohary D. and М. Hopf. Domestication … – p.82. ге
  26. Янушевич З.В. Культурные растения … – С. 144-147. 27
  27. Пашкевич Г.А. Палеоэтноботанические находки на территории Украины. Памятники I тыс. до н.э. – П тыс. н.э. Каталог 2. Препринт. – К., 1991. – С.31-38. га
  28. Петрашенко В.А., Пашкевич Г.А. К изучению земледелия Руси … – С.202-203.
  29. Кирьянова Н.А. Сельскохозяйственные культуры … – С. 17-26.
  30. Растениеводство. – М.: Агропромиздат, 1986. – С.91.зі
  31. Цит. за: Сергеенко М.Е. Ученые земледельцы Древней Италии. – Л.: Наука, 1970. – С. 155.
  32. Wasytikowa К. Fossil evidence for ancient food plants // Plants and ancient man. Studies in palaeoethnobotany. -AABalkema/Rotterdam/Boston. – 1984 – p.261.
  33. Kuan D. Kulturpflanfunde aus Pod bei Bugojno, Zentralbosnien (Hallstatt – u .La Типе-Zeit) // Plants and ancientman. Studies in palaeoethnobotany. – A.A.Balkema/Rotterdam/Boston. – 1984. p.247-251.
  34. Плиний Гай. Естественная история. Книга XVLIJ // ВДИ – 1949. – № 2 – С.312.
  35. Цит. за: Кузищин ИМ. Очерки по истории земледелия Италии II в. до н.э. -1 в. н.э. – М.: Изд-во МГУ, 1966. – С. 111, 113.
  36. Петров В.П. Подсечное земледелие. – К.: Наукова думка, 1968. – С. 173.
  37. Брегадзе Н.А. Очерки по истории агроэтнографии Грузии. – Тбилиси, 1982. – С.81.
  38. Пашкевич ГО. Зміни в системі зернового господарства Давньої Русі (час, причини та наслідки) // СтарожитностіПівденної Русі – Чернігів: Сіверянська думка, 1993. – С.87-91.
  39. Агрикультура в памятниках западного средневековья: переводы и комментарии. – М.-Л.: Изд. АН СССР, 1936.-С. 18.
  40. Вавилов Н.И. Происхождение … – С.22.
  41. Пашкевич ГА. Палеоэтноботанические находки … Каталог 2. – С.31-34.
  42. Янушевич З.В., Бырня П.П. Из истории земледелия на территории Старого Орхея (видовой состав культурных растений) // Вопросы экономической истории Молдавии эпохи феодализма и капитализма. – Кишинев, 1972. - С.267-276.
  43. Бур’яни України. – К.: Наук, думка, 1970. – 126 с.
  44. Рева М.Л., Рева Н.Н. ДикїДстівні рослини України. – К.: Наукова думка, 1976. – С.87.
  45. Там же. – С.51.
  46. Там же. -С.86.
  47. Палеоботанічний комплекс давньоруської Овруцької волості [Електронний ресурс] // Овруч: сторінки історії : [сайт]. - Режим доступу: http://www.ovruch.info/paleobotanichnyj-kompleks-davnoruskoji-ovrutskoji-volosti/ (дата звернення: 21.12.2015). - Назва з екрана.