Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Будинок Житомирського автошляхового технікуму, 1950-ті рр. вул. В. Бердичівська,2 м. Житомир
Пам'ятки. Житомир
Будинок Житомирського автошляхов...

Інше





Андрощук С. Вплив хасидизму на розвиток єврейської друкарської справи в Україні | Друк |
Читальний зал - Книгодрукування

Ключові слова: типографія, хасидизм, мітнагдіми, Баал Шем Тов, Дов Бер, Шапіро, євреї,  цар, шпіцрутени.

Рукописна книга була розповсюджена в єврейському народному колі, ще задовго до Гутенбергового винаходу. Перша єврейська книга з’явилася в Італії у 1474р. На Україну єврейський друкарський верстат потрапляє набагато пізніше: тільки в др. пол. XVIII ст., проте транспортування єврейських книжок на Україну ніколи не припинялося. Книги закордонного друку знаходили шляхи, щоб дістатися в Російську імперію, поминувши митні перепони, і навпаки, книги, надруковані в Російській імперії, доставлялися нелегальними шляхами закордон.

Єврейський друкарський верстат з’явився на Україні тоді, коли в загальноєврейському потоці стала помітна українсько-єврейська течія, коли українське єврейство набуло самостійне культурне обличчя. Основний фактор, що обумовлював розквіт єврейського книгодрукування в колишній Російській імперії – це бурхливий зріст хасидизму.[11,c.125] Єврейська друкарська справа на Україні була тісно сполучена з релігійно-громадською боротьбою в оточенні російського єврейства в др. пол. XVIII та пер. пол. XIX ст. [2, c.48]

Вважається, що перша єврейська друкарня на Україні виникла в 1767р. в місті Олексениці (Західна Волинь), заснована Цві Моргулісом і в 1776р. перенесена до м. Корець (Волинь). Вона друкувала памфлети проти хасидів, які ретельно скуповувалися останніми та знищувалися. Через це в бібліографії занотовано так мало творів цієї друкарні. В 1780р. в Меджибожі з’являється книга хасидського змісту «Toldoth Jacob Joseph». До цього хасидські твори розповсюджувалися в рукописах. Саме з цього часу починається швидкий зріст та розвиток єврейського друкарства на Україні.

Розповсюдженню єврейських друкарень на Україні сприяв наказ Катерини ІІ від 1783р., що дозволяв відкривати друкарні без особливого дозволу, сплачувався лише податок за землю і за право вести бізнес. З кін. XVIII ст. до сер. ХІХ ст. було створено більше ніж півсотні друкарень в Польщі та в Росії, з них майже 20 хасидських, відкрито на Волині.

Подаємо список українських міст, в яких на кін. XVIII – сер. ХІХ ст. функціонували єврейські друкарні: Олексенець – Волинь (1767(?) – 1776рр.); Корець – Волинь (1776 – 1819рр.); Меджибож – Поділля (1780(?), 1817 – 1823рр.); Полонне – Волинь (1783 – 1818рр.); Порицьк – Волинь (1786 – 1819рр.); Межирів – Поділля (1790 – 1808рр.); Миньківці – Поділля (1790 – 1803рр.); Славута – Волинь (1792 – 1836рр.); Дубно – Волинь (1794 – 1836рр.); Брежець – Волинь (1796 – 1803рр.); Могилів – Поділля (1798 – 1821рр.); Бердичів (1798, 1805 – 1835рр.); Судилків – Волинь (1798 – 1839рр.); Житомир (1804 – 1807рр.); Кременець – Волинь (1805р.); Білозурка  - Волинь (1806 – 1807рр.); Заславль – Волинь (1807р.); Межиріччя – Поділля (1809 – 1810рр.); Калюсь – Поділля (1809 – 1810рр.); Збриж – Поділля (1812р.); Радзівілів – Волинь (1814 – 1818рр.); Біла-Церква – Київщина (1817 – 1824рр.); Богуслав – Київщина (1820р.). [2, c.49-50]

Українські друкарні друкували, головним чином, ті книги попит на які не можна було задовольнити із-за кордону. Більшість друкарень мандрували з одного місця на друге, існували один-два роки та були малорентабельними. Тільки деякі спромоглися поширити порівняно інтенсивну видавничу діяльність (Полонне, Острог, Славута, Судилків, Корець), але і їх річна продукція була надзвичайно низька – в середньому 2-5 книг на рік.

Наприкінці XVIII ст. цензура єврейських книг, так доводжуваних з-закордону, як і друкованих у Росії, була зосереджена у Ризі. Проте, з огляду на віддаленість Риги, не раз порушували клопотання, щоб було призначено єврейського цензора при радзивилівській цензурі (нині м. Радивилів Рівненської області).

Цензура єврейських книг виникла в Російській імперії тільки на початку царювання Павла І в березні 1799р., коли було наказано «для разсматриваній ввозимыхъ въ Россію на еврейскомъ языке книгъ, определитъ въ Рижскую цензуру двухъ евреевъ съ приличнымъ къ таковому упражненію способностями». Увага була звернена тільки на ті книги, що привозилися з-за кордону, книжки ж надруковані в межах імперії, були з самого початку цілком забуті. За весь час царювання Павла І було заборонено цензурою, як зазначала Гесен, лише п’ять книг, та й то з самих незначних причин. [2, c.56]

На початку царювання Миколи І кількість єврейських друкарень в Україні значно зменшилась. Єврейські книги друкувалися тільки в небагатьох містах: Бердичеві, Судилкові, Острозі та Славуті. Урядовець «Департамента Иностранных Исповеданій» Зандберг в «Записке объ еврейскихъ Типографіяхъ»  писав: «Есть типографіи, въ которыхъ печатается въ годъ на 100 т. руб., а въ другихъ на 10 т. руб. Еврейскіе типографщики весьма хорошо промышляютъ, некоторые изъ нихъ пріобрели въ короткое время капиталъ, простирающійся до 20 тыс. руб. Сіе доказываетъ, что еврейскія книги печатаються въ большомъ количествъ и продаются съ барышемъ». [5, c.203]

Уряд Миколи І звертав непомірно велику увагу на справу «просвещенія» євреїв, що страждають від гіпертрофії освіченості, і надзвичайно обмежував культурні потреби решти своїх в масі неписьменних піданних. Створено було цілу систему заходів, що повинні були приєднати до «просвещенія» «этих людей более вредныхъ, чемъ полезныхъ для государства» (офіційний вираз). «Для евреев – именно потому, что они считались вредными гражданами, создавалась громадная привилегия, ставившая их в отношении доступа к образованию выше десятков миллионов других русских подданных, вовсе не считавшихся вредными».

Правильно зазначає дослідник цієї доби С.М. Гінзбург: «На общем фоне крайне враждебного отношения тогдашнего правительства к народному образованию, его усердные хлопоты о «просвещении евреев» могли бы казаться странными и даже несправедливыми с точки зрения интересов остального населения – если бы дело в действительности шло о просвещении евреев. Но здесь преследовались не цели образования евреевъ, а ихь «религиозно-нравственного исправления», удаления отъ нелепыхъ суеверий» Талмуда, обращение евреев на путь истины». [3, c.40-41]

У др. пол. ХVІІІ ст. на Волині великого поширення набув «хасидизм» – одна з релігійних течій в іудаїзмі. Хасидизм (від івр. хасид – побожний, благочестивий, прибічник, послідовник) – містичне відгалуження іудаїзму, що виникло на території України у пер. пол. XVIII ст. як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії.

Основоположником хасидизму став Ізраїль бен Еліезер Баал Шем Тов (Бешт) (1698 –1760рр.), що діяв як «свята людина» і «чудодій» на Поділлі. Він мав великий вплив на єврейські маси, зокрема через інших «праведних» людей, так званих цадиків. [13, c.228]

За даними С. Дубнова, засновник хасидизму народився в містечку Укопи на Поділлі в бідній сім’ї у 1700р. [7, c.68] Інші дослідники історії хасидизму – І. Левінштейн і А. Коган – стверджують, що Бешт народився в м. Тлусті на Тернопільщині в 90-х рр. XVIII ст. Бешт в ранньому віці залишився без батьків і виховувався у своїх родичів, далі навчався у хедері. Через деякий час він став помічником сторожа синагоги. Проживаючи в синагозі, Бешт захоплювався кабалою (містична філософія), зачитувався книгою «Зогар», яку вважають скарбницею єврейської кабалістичної філософії.

Коли Бешту виповнилося 40 років, будучи вже відомим в народі Баал Шем Товом, він поселився в Меджибожі, де прожив останніх 20 років. Меджибіж став центром його діяльності, сюди стали приїздити  люди зі всіх сторін Польщі та України. Баал Шем Тов часто повторював, що проста людина, яка проникнула вірою та вміє гаряче молитися, дорожче Богу, чим вчений рабин, занурений тільки в вивчення Талмуду.

Бешт не залишив ніяких письмових праць. Свої ідеї та повчання він викладав у формі усних проповідей, народних переказів, біблійних розповідей. Одним з його учнів був рабин Я. Коген. В 1780р. Я. Коген опублікував в м. Корець книгу під назвою «Топ дот Яков Йосип», яка стала основним джерелом вивчення ідей Баал Шем Това.

Вчення Бешта було співзвучне з сподіваннями простих людей, єврейського плебсу. Саме через це Баал Шем Тов проповідував свої вчення не на староєврейській мові, а на їдиш – мові народних мас. Їдиш став засобом спілкування хасидів, мовою спілкування між цадиками та їх прибічниками.

Хасидизм поширювався по всім єврейським общинам України, Польщі та Білорусії, зустрічаючи відсіч лише зі сторони ортодоксів у Литві. Тут більшість з духовного стану розглядали хасидизм як форму відступництва від єврейської релігії та вели з ним запеклу боротьбу. [12, c.57-60]

Перед смертю Баал Шем Тов призначив своїм наступником одного з близьких учнів рабина Бера з Межирича. На відміну від Бешта рабин Бер більш примирливо відносився до правовірного та офіційного вчення. З 1760р. центр хасидського руху розмістився у  селі Ганнополі Славутського повіту, де поселився Дов Бер. Рабин Бер помер у 1772р., його могила на старому єврейському цвинтарі в с. Ганнопіль є місцем паломництва хасидів. Здавалося, що зі смертю авторитетного вождя, хасидський рух піде на спад, проте учні рабина Бера, роз’їхавшись по своїм домівкам, повсюдно створили малі центри хасидизму. [6, с.42]

В кін. XVIII – на поч. XIX ст. видатним діячем хасидського руху став рабин Зельман Шнеюр (Шнеєрсон) з Ліозни. Він почав реформувати хасидизм, збагачуючи його вчення більш раціональними ідеями. В своїх проповідях він доказував, що основою хасидизму повинні стати три категорії етики: «Хохма» (мудрість), «Біна» (розум) та «Деа» (знання). На цих трьох категоріях (хабад) повинно базуватися вчення хасидизму. Його проповіді мали успіх, формувалися групи його прибічників, які стали називатися «хасидим хабад» або «хабадисти». Таким чином, хабад став філософією нового хасидизму. [12, c.60-61]

У середині ХІХ ст. більша половина єврейських громад України визнавала хасидизм. Це викликало боротьбу проти хасидів з боку оборонців ортодоксальної єврейської релігії, а також польського, а згодом російського урядів. Хасидизм поширився з України до сусідніх Литви, Білорусії, Польщі, Угорщини й Румунії. З часом частина хасидів емігрувала до Палестини, а ті, що пережили Другу світову війну, опинилися переважно в США. [8, c.4]

Із поширенням хасидського руху набуло надзвичайної ваги друковане слово, як засіб пропаганди, полеміки, битви з ворогами. Опоненти хасидів – мітнагдіми  (ортодоксальні євреї) проповідували аскетичний спосіб життя та займалися поглибленим вивченням Тори. Вони розглядали хасидизм як єретичне вчення та боролися з ним усіма засобами. Мітнагдіми також почали широко використовувати друкарство в боротьбі проти хасидів, засновуючи свої друкарні в основному в Литві, а хасиди -  в Україні та Росії. [13, c.231]

В кін. XVIII ст. розпочалася сильна ворожнеча між рухами мітнагдімів та хасидів. Хасиди скаржилися уряду, що їхні опоненти нав’язують їм інший стиль життя, а мітнагдіми намагалися переконати владу, що хасидське вчення і його пропаганда є руйнівними та небезпечними для уряду, адже вони не визнають влади царя. Були ще опоненти хасидів та мітнакдімів – маскіліми (послідовники руху «хаскала» - просвітництво). Маскіліми вели себе таким чином, щоб очорнити хасидську літературу і хасидські друкарні в очах уряду. Особливо вони намагалися звести наклеп на славутську друкарню, тому що вона була найбільшою єврейською друкарнею Росії, мала виключно хасидський характер і була успішною з точки зору випуску продукції. [1, c.32]

«Въ 1831 году – писав Міністр Народної Освіти Уваров – состоящій при Виленскомъ Цензурномъ Комитете для разсматриванія еврейских книгъ еврей Тугенгольдъ представлялъ, что у русских евреевъ находятся въ обращеніи книги секты хассидовъ, которыя цензурой не были дозволены къ напечатанію, и это представленіе было по принадлежности сообщено главнымъ управленіемъ Цензуры графу Бенкендорфу и Министру Внутреннихъ Делъ для изъятія этихъ книгъ».

У своїй «Записці» Тугенгольд звертав увагу уряду на «шкідливість» хасидських книг і знайомив його з австрійським досвідом: «Книги сіи находятся наиболее на Волыни и Подоле, и тамъ въ своей колыбели онъ находятся почти во всеобщемъ употребленіи. В губерніяхъ Волынской и Подольской, почти во всякомъ местечке находятъ типографіи еврейскихъ сочиненій. Изъ нихъ знатнейшія: въ Славуте, Остроге, Суддилкове, Меджибоже; въ сихъ то типографіяхъ, равно какъ въ Шкловскихъ, Бердичевской и Полингенской (Полонное), ни одна еще полезная книга не издана. Типографіи сіи какъ бы гнездилище каббалистическихь и мистическихъ сочиненій…». [3, c.42-43]

Міністр внутрішніх справ Блудов писав (19.01.1834р.), що «по дошедшимъ до него сведеніямъ, между евреями возникла въ новейшія времена секта хасидовъ, которая искажаетъ еврейскій законъ и издаетъ самыя вредныя для общества книги, заключающія ложныя и противныя благопознанію и нравственности правила. Увлекаясь этимъ обманомъ, еврейскій народъ предается совершенной празности, пронырствамъ, распутству и всемъ порокамъ. Хассидскія правила столь распространены между евреями западныхъ губерній, что теперь нетъ почти ни одной еврейской книги старинной печати и изданій, где бы они не были включены особыми прибавленіями или вложеніемъ въ переплетъ; хассидскія книги читаются съ невероятною жадностью, и все меры правительства для пресеченія этого зла оказываются недостаточными. Три еврея – Савицькій, Микело и Беренштейнъ предложили принять следующія меры для уничтоженія именно этого зла: строжайше пересмотреть, посредствомъ особыхъ комиссаровъ, все книги, находящіяся въ употребленіи у евреевъ, и доселе въ Польще и Россіи напечатанныя; отделить все нехассидскія, а остальные безусловно истребить, наложить строжайшее взысканіе на техъ, кто будетъ укрывать подобныя книги или сохранять ихъ, хотя бы только по недосмотру ревизоровъ; закрыть все еврейскія типографіи въ Польще и возвращенныхъ отъ Польщи губерніяхъ; дозволить существованіе не более трехъ типографій съ привилегіей на 15 летъ, предпринимателемъ при этихъ типографіяхъ определить особыхъ цензоровъ отъ правительства». [3, c.45]

Так підготовлювався розгром єврейської друкарської та книжкової справи в Російській імперії, а його спеціальний антихасидський характер повинен був поставити Україну під головний і найсильніший удар.

***

Важливою подіє у хасидському русі стало відкриття Моше Шапіро у 1792 році друкарні в Славуті з дозволу володаря міста князя Ієроніма Сангушка. Рабин Моше Шапіро (1760 – 1838рр.) був сином прославленого хасидського цадика рабина Пінхаса Шапіро з Корця. [10, c.111] Пінхас Шапіро (1728-1791рр.) народився в Литві, а потім оселився на Волині. Помер у м. Шепетівка під час подорожі до Ізраїлю, де він хотів, як і багато інших хасидських лідерів, прожити останні роки. [6, c.6]

Після смерті батька Моше Шапіро переїхав з Корця в Славуту і став рабином міста. Слідуючи батьківському принципу, що людина мусить жити власною працею, він вивчився ремеслу гравіювальника і був неперевершеним в красі і чіткості написання літер Хібру (одна із сакральних стародавніх мов, на якій написана Біблія). [9, c.42]

Великим проектом Славутської друкарні стало нове повне видання Талмуду в 1808-1816рр., який був розпроданий за короткий період часу. Вже в 1817-1822рр. в Славуті було надруковано друге видання Талмуду. Надзвичайна краса, чіткість друку, якість паперу та кольору зробили Славутську друкарню знаменитою не тільки в Росії, але й за кордоном. [1, c.30]

Німецька газета «Das Orient» писала: «Хто в Німеччині не чув про славутську типографію? Хто не захоплювався надрукованим в Славуті розкішним видавництвом Талмуда?». Типографія видавала головним чином класичні тексти іудаїзму – Танах, Талмуд, Мішну (книги по єврейському релігійному законодавстві), молитовники. Ці та інші книги виходили значними тиражами і швидко розкуповувалися єврейськими навчальними закладами (хедерами та ієшивами), рабинами та простими євреями. Попит був такий, що іноді, закінчивши видання книги, типографія негайно приступала до її перевидання.  Єдиною типографією, яка конкурувала з Славутською, була типографія Менехема Мана Ромма та Сімхі Зімеля у Вільно.

В похилому віці Моше Шапіро відійшов від справ і передав керівництво друкарнею синам Шмулю Аббі, 1784 р.н., та Пінхасу, 1792 р.н. Під їхнім керівництвом друкарня перетворилася на велике підприємство, вона була технологічно оснащена, володіла типографським заводом, власною паперовою фабрикою. [10, c.112]

У 1834р. славутська та віленська типографії одночасно оголосили про свій намір почати нове повне видання Талмуду. В умовах відсутності законодавства, яке захищало авторське та видавниче право, конкуруючі видавництва звернулися за підтримкою до авторитетних рабинів.

Справа полягала в тому, що Славутська друкарня мала монополію на друк Талмуду на 25 років, і коли в 1834 році сім’я Шапіро почала підготовку третього видання, друкарі з Вільно також заявили про початок свого друку Талмуду. Почалася велика суперечка, в яку було втягнуто 200 рабинів Російської імперії та закордону.

Біограф відомого  рабина І.-Е. Спектора, що був втягнутий також разом з іншими в цю сварку друкарів, оповідає: «нарід, керуючись не юридичними міркуваннями, а лише внутрішньою заохотою, в більшості своїй схилявся в бік Славути; цьому сприяла не тільки загальновизнана гідність самої друкарні, але й те, що власник її був відомий, як праведна і побожна людина, нащадок «цадика» р. Пінхаса, учня р. Бешта (фундатора хасидизму). Але популярність справи славутських видавців зазнала непоправний удар тоді, коли розійшлися чутки про тяжку образу, яку завдав Шапіро найпопулярнішому рабину Аківі Ейгеру – оборонцеві прав віленських друкарів». [3, c.38]

Врешті суд рабинів в м.Гродно надав право друкувати Талмуд друкарям з Вільно, але зобов’язав їх викупити у славутської друкарні всі копії Талмуду, щоб ті не потерпіли збитків.

Брати Шапіро не погодилися з цим рішенням і продовжували друк Талмуду. На початку 1835р. славутська типографія приступила до третього видання Талмуду. Цьому виданню було приречено залишитись незакінченим, оскільки у братів Шапіро найшлися нові вороги. [10, c.112]

У кінці 1834р. із Заслава в Санкт-Петербург був відправлений поштовий пакет, який став першим кроком, що привів не тільки до закриття типографії в Славуті, але й до більш серйозних наслідків. Пакет, адресований у Третій відділ імперської канцелярії (російська таємна поліція) жандармському офіцеру О.Васильєву, містив лист заславського православного священика М. Бендеровського. В листі Бендеровський писав: «В одній книзі, виданій на польській мові, я прочитав, що в томі Талмуду «Йоре деа», розділ 158, міститься жахливе послання відносно «акум» та «єретиків», який дозволяв їхнє вбивство. «Акум» буквально означає «ідолопоклонник», що поклоняється зіркам та планетам… Але євреї включають в це поняття також і християн. Це послання надруковане слово в слово в старих єврейських виданнях, а в нових воно змінено і не має такого змісту. Проте в останньому виданні, що друкується нині в славутській типографії, це послання, будучи змінене в основному тексті, приводиться в коментарі на тій же сторінці в своєму первинному вигляді. Книги подібного злоякісного змісту не потрібно дозволяти друкувати. В якості доказу я додаю до цього сторінку з друкуючого в Славуті видання, що таємно була доставлена мені повітовим лікарем Заслава євреєм Грінбергом». [1, c.45-46]

3 липня 1835р. сталася подія, яка врешті привела до арешту братів Шапіро. Того дня сторож Славутської синагоги Лейб Ценгер, відкривши двері синагоги для вечірньої служби, побачив повішеним на балці синагоги палітурника славутської друкарні Лазара Протегеїна. На той час Славута підпорядковувалася поліції міста Заслава, де була створена комісія для розслідування справи в складі трьох представників: заславського начальника поліції Грабовського, місцевого помічника прокурора Яніцького та лікаря із Старокостянтинова Казанського. Допитавши свідків, дружину Лазаря – Хаю, оглянувши труп і не знайшовши слідів насилля, комісія постановила, що Лазар повісився сам.

Справа була б закрита, якби не втручання М.Бендеровського, який з’єднав тлумачення розділу «Йоре деа» і смерть Лазаря Протегеїна в Славуті, як вбивство на релігійному підґрунті. Третій відділ наказав начальнику жандармерії четвертого регіону Беку, якому належала судова влада Волинської губернії, розслідувати цю справу. У жовтні 1835р. Бек таємно приїхав в Славуту і наказав Грабовському надати детальну доповідь в справі. Розпочалося друге розслідування, допити різних свідків. [1, c.49-51]

В грудні 1835р. доповідні полковника жандармерії Бека поступили в Петербург, в яких повідомлялося: «Згідно із зібраними матеріалами Лазаря справді повісили. Перше розслідування було проведено неправильно». Начальник Третього відділу імперської канцелярії  граф О.Бенкендорф представив детальний рапорт царю стосовно славутської справи, де наводилися обидва листи М.Бендеровського, історія про сторінку з «Йоре деа», а також доповідні полковника Бека.

16 лютого 1836р. Микола І власноруч написав на рапорті наступну резолюцію: «Для того, щоб розслідувати цю справу знову, точно, на місці, відправити туди лейтенант-ад’ютанта графа Васильчикова. Йому надається право арештувати винних офіційних осіб і відіслати їх в Київ під суворим наглядом. Всі винні в справі повинні постати перед військовим судом». Вже на наступний день О.Бенкендорф доповів про імператорську резолюцію у військове міністерство для графа О.Чернишова. Одночасно про імператорський наказ був проінформований генерал-губернатор Києва граф Гур’єв. І вже через декілька днів лейтенант-ад’ютант І.Васильчиков виїхав з Петербурга у Славуту. [10, c.113]

Правою рукою у розслідуванні справи І.Васильчикова став єврейський лікар Якоб Ліпс, який проживав в м. Шепетівка, а з 1835р. оселився містечку Копель (Ковель) на Волині. В грудні 1835р. губернатор розпорядився, щоб доктор Ліпс приймав участь в другому розслідуванні, яке проводилося Осиповим та Малевичем. [1, c.59] Для І.Васильчикова докази, представленні Я.Ліпсом, були достатніми, щоб визнати, що славутські євреї вбили Лазаря. І.Васильчиков арештував власників друкарні братів Шмуля Аббу, Пінхаса Шапіро та багатьох інших славутських євреїв. [9, c.114] Розслідування тривало 6 тижнів. Разом з іншими євреями був ув’язнений омбудсмен (градоначальник) Славути  Яше Крімер. [1, c.71]

На початку квітня 1836р. І.Васильчиков арештував і відправив в Київ чотирьох офіційних представників, які вели попередні розслідування: Грабовського, Яніцького, Осипова та Малевича. Братів Шапіро, Якова Ціпріна та Якова Барбаша також було відправлено в Київ. Всі заарештовані були поміщені у фортеці Києво-Печерської цитаделі. Братів Шапіро утримували в секретному відділі - Шмуля Аббу в камері №7, а Пінхаса в камері №14, і під цими номерами вони фігурували на суді.

20 квітня 1836р. військовий міністр граф О.Чернишов представив Миколі І останній звіт І.Васильчикова. Цар наказав звинувачуваних доставити до військового суду і судити їх з найбільшою суворістю. Одночасно він наказав міністру внутрішніх справ Д.Блудову покласти край всім непорозумінням щодо видавництва єврейських книг і ввести суворий нагляд над єврейськими друкарнями. Була створена спеціальна комісія під керівництвом генерала Ріпницького. [1, c.83-84]

Указ Миколи І від 27 жовтня 1836р. містив два пункти:

Пункт перший. Всі євреї за рік повинні представити місцевим поліцейським відділам єврейські книги, що не мають печаті цензора. Було призначено декілька рабинів, які повинні були ретельно інспектувати книги і віддавати в поліцейські відділи при найменшому сумніві в змісті книги. Таким чином, зібралася величезна кількість друкованого матеріалу, який передбачалося відправити в Петербург. Але кількість книг була така велика, що зробити це було неможливо, і 29 листопада 1937р. був виданий новий закон, який дозволяв їх знищувати. Були спалено сотні тисяч книг, серед яких були рідкісні та цінні видання.

Пункт другий. У пункті йшлося про закриття єврейських друкарень в різних містах і містечках Росії. [10, c.115] Так, 1837р. російський уряд закрив всі єврейські друкарні, що існували на теренах колишньої Російської імперії, офіційно «за для полегшення догляду за ними». Згідно з законом було дозволено існувати лише двом друкарням – у Вільно та Києві, яким надавались монополії. [4, c.30] Проте на відміну від Вільно, де вже існувала друкарня, в Києві вона не була ще створена.

По славутській справі перед військовим судом постали: брати Шмуль Аба та Пінхас, Яков Ціпрін, Яков Барбаш, Нотей Бріндіс, Грабовський, Яніцький, Осипов та Малевич. Звинувачено було також 31 особу, яких було притягнуто до відповідальності у зв’язку з певною діяльністю. Починаючи з травня 1836р. розслідування та засідання військової комісії (під головуванням генерала Ріпницького) тривало майже два роки і тільки 30 березня 1838р. комісія винесла вирок. В його основі лежало те, що звинуваченні брати Шапіро, належачи до секти хасидизму і маючи великий вплив на єврейську общину, друкували книги без належної цензури. Військова комісія остаточно підтвердила, що шкідливі закони хасидської секти насправді існують і вони точно виконуються. Виходячи з вищесказаного, військовою комісією був винесений вердикт: всіх 9 чоловік, окрім Осипова та Малевича, засудити до «політичної смерті» - позбавлення всіх прав та заслання в Сибір. Осипова та Малевича позбавили звань. Щодо 31-ї особи військовий суд за браком свідчень не виніс ніякого покарання і вирішив, що їхні справи повинні бути розглянуті в цивільному суді. [1, c.111-116]

Згідно діючої на той час процедури вердикт військової комісії відсилався на дорозслідування в Петербург, а перед цим його подавали генерал-губернатору Києва, Поділля та Волині для висловлення власної думки. На той час пост генерал-губернатора займав генерал Д.Бібіков. [1, c.117]  У кінці серпня 1838р. вирок Київської військової комісії разом з письмовим додатком Д.Бібікова було відправлено в Петербург до найвищого військового суду – Генеральського аудиторієму. [1, c.122-123]

1 червня 1839р., більш ніж через три роки після початку звинувачення, Генеральський аудиторіум виніс свій вердикт, який підтверджував попередні вироки. Перша стаття вироку гласила: «Шмуль Аба Шапіро та Пінхас Шапіро, по відношенню їх до вбивства Лазаря, внаслідок недостатніх доказів, повинні бути залишені під сильною підозрою, також і за друк ними єврейських книг з недозволеними та незаконними посланнями…,а також за підкуп чиновників…засуджуються до покарання 1300 ударами шомполом кожен, позбавленню всіх прав і на довічне виселенням у Сибір». 15 червня 1839р. вердикт Генеральського аудиторієму був представлений Миколі І, який підтвердив його, написавши «Быть по сему».

Так, була поставлена крапка в історії типографії Шапіро в Славуті, а також десятків інших єврейських типографій. Всі вони були закриті та тривалий час єврейські книги друкувалися лише у Вільно. [10, c.115]

Перший, хто підніс клопотання про монополію на київську друкарню, був Теофіл Гліксберг з родини друкарів та видавців у Варшаві, друкар Віленської медично-хірургічної академії. Згодом аналогічне клопотання порушила ще ціла низка підприємців, які добре враховували велику матеріальну користь, що вони матимуть з такої монопольної друкарні. Гродненський друкар Зіммель – типограф, компаньйон віленського Ромма, також клопотав про київську друкарню. Його клопотання дійшло до київського генерал-губернатора, який  повернув його, зазначаючи, що в Києві, ще немає єврейського цензора і тому ще зарано заходитися коло друкарні. Бердичівський купець та відомий в свій час банкір Гальперін пропонував за київську друкарню орендну платню – 1200 крб. щорічно.

В 1838р. в Києві було засновано єврейську цензуру і на посаду цензора призначено  Й.Зейберлінга. Через декілька років київська Губерніальна Управа дозволяє колишньому друкареві з Острога Ф. Айзенбергові влаштувати в Києві єврейську друкарню. Але цей дозвіл скасував генерал-губернатор, який передав справу Міністерству Народної Освіти. Міністр поклав таку резолюцію: «Про умови на право утримання єврейських друкарень буде своєчасно оголошено через публічні відомості». Ф.Айзенберг вдруге подав своє клопотання, але отримав ту ж саму відповідь.

Не зважаючи на гостру потребу в друкарні, що відчувалась всіма верствами єврейської суспільності України, від «фанатиків» до «освічених» - нікому цієї монополії дано не було. Не пощастило тим, хто пропонував великі гроші, як і тим, що мали певний вплив в офіційно-урядових колах. Після виселення євреїв з Києва в 1835р., а також зміни закону про єврейські друкарні, друкарня з Києва переносилася до м. Житомира, як місця, де має бути друга єврейська друкарня. Житомир був обраний, очевидно, через те, що там заснувався урядовий Рабинський Інститут (також, як і Вільно). [4, c.30-32]

Монополію на Житомирську друкарню отримали сини засуджених братів Шапіро, друкарню було відкрито 25 січня 1847р. Вона до 1862р. залишалась єдиною єврейською друкарнею на Україні і проіснувала практично до Жовтневої революції.  [10, c.115]

 

Список використаної літератури:

1.      Ginsburg S.М. The Drama of Slavuta [translated from the Yiddish by Ephraim H.Prombaum].  – Lanhan; New York; London, 1991. – 155 p.;

2.      Боровий С. Нариси з історії єврейської книги на Україні.//Бібліологічні вісті – 1925. – С. 47-58;

3.       Боровий С. Нариси з історії єврейської книги на Україні.//Бібліологічні вісті – 1926. – №1-2. – С. 36-48;

4.      Боровий С. Нездійснені проекти утворити в Києві єврейську друкарню (1836-1848рр.). //Бібліологічні вісті – 1929. – №4. – С. 30-32;

5.      Гесен Ю. К истории еврейских типографий.// Еврейская старина – 1909. - №4 – С.203;

6.      Городецкий С. Рабби Пинхас из Корца.//Лехаим.  – 2008. - №11. – С.8-9. №12. – С. 6-7;

7.      Дубнов С. История хасидизма в трех томах. – Вільнюс. – 1931. – С.68-70;

8.      Ковальчук С.Ф. До історії села Ганнопіль.//Трудівник Полісся. – 1997. - №37

9.      Ковальчук С.Ф., Ковальчук А.Б. Славута. Минуле і сучасне: посібник. – К.: «Київська Правда», 2003. – 268 с.;

10.  Несис А. Неоконченное издание братьев Шапиро.//Восточная коллекция. – 2001. - №1(4).  – С. 110-115.;

11.  Перлин Г. Нотатки з історії єврейського друку на Україні.//Бібліологічні вісті – 1928. – №1. – С. 123-126;

12.  Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории) часть І. – К., 1992. – 160с.;

13.  Шавит Ш., Циммерман М. История еврейского народа от талмудической эпохи до эпохи эмансипации: підручник. – Иерусалим: «Библиотека-Алия», 1994. – 300с.

Андрощук С. Вплив хасидизму на розвиток єврейської друкарської справи в Україні [Електронний ресурс] / С. Андрощук // Славутський історичний музей [сайт]. - Режим доступу: http://slavuta-museum.jimdo.com/%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B3-%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B9/ (дата звернення: 21.09.2016). - Назва з екрана.