Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Друга чоловіча гімназія, вул. Пушкінська, 42 м. Житомир
Пам'ятки. Житомир
Друга чоловіча гімназія, вул. Пу...

Інше





Андрощук С. До історії розвитку музейної справи на Славутчині | Друк |
Читальний зал - Музейна справа

Анотація. Стаття висвітлює розвиток музейної справи на Славутчині з XVІІІ по сьогодення. На протязі років змінювалися місце, назва музеїв та тематика їх експозицій.

Ключові слова: музей, музейна справа, Р.В.Сангушко, В.І.Кочубей, ВУАН, І.Г.Звада, В.І.Бекреньов, С.Ф.Ковальчук, експонат, громадський музей.

 

Архівна та музейна справа на Славутчині започаткована ще за часів відомого князівського роду Сангушків, які проживали в місті  з кінця XVІІІ  до початку ХХ ст.

Дослідник Волині та Поділля М.І.Теодорович (1856-1917) в своїй праці «Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської губернії за 1893 рік» відмітив, що в Славуті в княжому палаці була наявна бібліотека, архів, картинна галерея та музей рідкісних предметів. Бібліотека розміщалася у двох залах і нараховувала більше 5 тис. томів. В архіві князів Сангушків розміщалось багате зібрання старовинних рукописів грецьких і латинських, листування князів Сангушків, документи про історію козацтва до Б.Хмельницького. Найстаріші документи відносилися до 1284 року. В картинній галереї Сангушків були наявні картини, що зображували Сигізмунда ІІІ на сеймі, перемогу польного гетьмана Литовського, воєводи Брацлавського князя Р.Ф.Сангушка під Углею в 1568 році. В музеї рідкісних предметів у маєтку знаходилося дорогоцінне зібрання старовинної зброї, декілька старовинних прапорів, шитих на атласі, великий срібний старовинний хрест з Розп’яттям та багато інших цінних предметів [8, с. 340-341].

За останнього славутського князя Р.В.Сангушка (1832-1917) протягом 1887-1910 років у Львові видано 7-томний родинний архів князів Сангушків за участю істориків Зигмунта Люби Радзимінського (1843-1928), Петра Скобельського (1849-1912), відомого архівіста Броніслава Горчака (1854-1918). До архіву Сангушків ковельської лінії роду із часом увійшли частина родового архіву князів Острозьких, Заславських, Тарнавського родового архіву, а також двох згаслих по чоловічій лінії відгалужень Сангушків – Несухоїзько-Локачівської та Коширської гілок [5]. В 1915 році архів було перевезено у глиб Польщі, а на початку 1940-х він потрапив до Кракова, де зараз є одним із важливих документальних фондів Національного архіву.

Новим поштовхом в розвитку музейної справи на Славутчині стало відкриття у жовтні 1926 року краєзнавчого музею в Славуті, який розміщався в приміщенні колишньої єврейської школи. Музей очолив знаний дослідник історії Південно-Східної Волині та Поділля Володимир Іванович Кочубей (1888-1937) [1, с. 65].

Краєзнавчий музей в Славуті складався з трьох відділів: природничого (у складі п’яти підвідділів: геологічного, ентомологічного, орнітологічного, дендрологічного та зоологічного), соціально-економічного (у складі двох підвідділів: кустарного та промислового) та культурно-історичного (у складі шести підвідділів: археологічного, історичного, нумізматичного, художнього, шиття та підвідділу рукописів і друку). Одним з основних завдань музею була робота по формуванню колекції експонатів і бібліотеки. Заклад працював для відвідувачів тричі на тиждень та щоденно для попередньо замовлених екскурсій.

В 1927 році музей, набувши статусу окружного, отримує нову назву – «Шепетівський окружний музей у м.Славута» [6, с. 139].  При музеї розпочало діяльність наукове товариство при Всеукраїнській академії наук (ВУАН), що згуртувало навколо себе фахівців з різних галузей науки, лікарів, учителів, студентів та інших. Члени товариства популяризували історію Шепетівщини у місцевих часописах, вміщували свої краєзнавчі статті у «Бюлетені Шепетівської інспектури народної освіти».

У своїй науковій діяльності музей співпрацював з Всеукраїнським археологічним комітетом, Всеукраїнським історичним музеєм, Науково-дослідним інститутом геології в Києві, Науково-дослідним інститутом в Харкові, Всеукраїнським історичним музеєм в Києві, Волинським науково-дослідним музеєм в Житомирі, Всенародною бібліотекою України при УАН та Всеукраїнським музеєм культів у Києві [12, с. 60-61].

У 1928-1929 роках музей організував геолого-археологічну експедицію під керівництвом професорів О.Безбородька та С.Гамченка. Дослідниками були видані матеріали «Археологічне обстеження берегів р.Горинь» (1928), «До реєстрації археологічних першоджерел на Шепетівщині» (1929), «Досліди археологічні 1927 р. на Шепетівщині» (1929), «Смолярна промисловість та запаси сировини для неї в районі Славутського лісництва» (1928) [14].

Разом зі своїм невеликим колективом В.Кочубей збирав пам’ятки українського мистецтва, що були при церквах, костьолах, досліджував килимарство, гончарство, іконографію регіону, їздив з цією метою по окрузі. Із збільшенням бюджету музею в 1928-1929 роках з 3 до 5 тис. крб., вдалося розширити відділи музею, підготувати нові виставки, виділити кошти на купівлю нових експонатів від населення [12, с.61].

За два роки своєї діяльності в Славуті працівникам музею вдалося зібрати колекцію музейних експонатів кількістю в 1556 одиниць зберігання. У відділах та підвідділах музею нараховувалося колекції корисних копалин, грунтів, жуків, метеликів, бджолиних, опудала птахів та тварин, що зникли на території України, сучасних хижих тварин, шкідників, предмети гончарного виробництва, килимарства, фаянсового та фарфорового виробництва, кераміка та знаряддя праці періоду мезоліту та неоліту, документи про революційний рух на Шепетівщині, російські та польські монети, портрети ХVІІІ ст., портрети українських майстрів, український іконопис ХVІІ-ХVІІІ ст., гравюри та мотивні портрети ХVІІІ ст., мармурові скульптури, стародруки ХVІІ-ХVІІІ ст. латинською, польською, давньослов’янською та єврейськими мовами, польські орнати, московські ризи, зразки французьких тканин ХVІІІ ст. [6, с.143-144].

Протягом 1928-1929 років музей відвідало 3950 чоловік. Проте відсутність належного приміщення, відірваність від окружного центру, розташування за 10 верст від кордону, брак персоналу та асигнування на дослідну роботу створювали несприятливі умови для роботи музею і наукового товариства. Саме тому в 1929 році було прийнято рішення перевести музей із Славути до Шепетівки та забезпечити його належним приміщенням [12, с. 61].

Як вважає дослідник В.Прокопчук, з кінця 1920-х років краєзнавчий рух в Україні пішов на спад, «золота доба» українського регіонального дослідництва завершилися репресіями проти краєзнавців [16, с. 54, 123]. Починаючи з кінця 1930 року окружний музей у Шепетівці починає занепадати в той час, коли закривається Наукове товариство при ВУАН. В 1931 році заклад було позбавлено статусу окружного та переведено до групи міжрайонних музеїв.

Згідно витягу з протоколу засідання президії Славутської селищної ради від 08.02.1935 року відомо, що  «житловий будинок по Артилерійській вулиці, 42 з приватного користування позбавленого виборчих прав гр. Германа вилучити і використати його для музею, оскільки дане приміщення за своїм місцем знаходження і технічним станом цілком відповідає даним потребам» [7]. Фактично останньою згадкою про існування музею є бюджетні відомості за 1938 рік, де згадується Славутський та Заславський музей [6, с. 149-150].

Період  1930-1940-х років характеризувався на Славутчині занепадом не тільки музейної, але й краєзнавчої роботи. Відродження музейно-краєзнавчої роботи на теренах сучасного Славутського району розпочалося в 1958 році, коли в с.Берездів було утворено Народний меморіальний музей М.Островського.

В 1959 році у місті в школі-восьмирічки №4 відкрито «Музей партизанської слави», а в 1967 році відбулося відкриття музею у новому приміщенні по вул. Дзержинського, 27 (суч. Козацька) та надання йому статусу народного музею [6, с.151]. Ініціаторами створення музею стали І.Г.Звада, М.І.Грянкіна, Г.Г.Архипова, А.Т. Корсун, В.М. Пильков. Наголос був зроблений на висвітленні партизанської боротьби на теренах краю. З 1967 по 1976 роки музеєм завідував І.Г.Звада (1900-1976) [10].

Експозиція музею партизанської слави складалася з чотирьох відділів: дореволюційна Славутчина; революція та громадянська війна; участь славутчан у Великій Вітчизняній війні; трудова діяльність славутчан в післявоєнний період [13].

Згідно Рішення виконавчого комітету Славутської районної ради депутатів трудящих Хмельницької області від 08.07.1977р. №163-А  «Про відкриття в місті Славута районного музею партизанської слави» Народний музей партизанської слави був перенесений до нового приміщення – районного лекторію товариства «Знання» по вул. Леніна, 104 (суч. вул. Миру) Завідуючим лекторію товариства «Знання» та директором музею призначений ветеран В.І. Бекреньов [18].

Право зробити перший запис в Книзі відгуків музею було надано першому заступнику голови правління республіканського товариства «Знання», колишньому комісару з’єднання партизанських загонів Кам’янець-Подільської області Г.В.Кузовкову: «Я гордий, що мені надали можливість першому з відвідувачів щойно відкритого музею партизанської слави залишити запис у цій книзі. Все, що представлено в експозиції цього музею, для мене безмежно близьке і дороге. Це – і частка мого життя в роки бойової юності. Хай музей живе і процвітає. Хай він завжди буде відкритий для трудящих. Бажаю організаторам музею подальших успіхів у розвитку цього чудового пам’ятника народним месникам-партизанам і підпільникам Славутчини...» [15]. В подяку за створення музею партизанської слави Г.В.Кузовкову у 1978 році було присвоєне звання почесного громадянина міста Славути [10].

Протягом перших двох місяців своєї роботи музей прийняв близько 2 тис. відвідувачів з різних сторін колишнього СРСР [3]. Працівники музею зібрали чимало літератури, матеріалів, спогадів, про події Великої Вітчизняної війни на теренах Славутчини завдяки переписці з колишніми воїнами 226 Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня стрілецької дивізії та партизанами, які визволяли Славутчину [4].

Експозиція музею містила  наступні розділи: Славутчина напередодні війни; підпільні групи Славутчини; Славутське партизанське з’єднання; визволення Славутчини; Герої Радянського Союзу Славутчини; Славутчани на фронтах Великої Вітчизняної війни; Славута сьогодні [19]. Методичне керівництво над районним музеєм партизанської слави здійснював Шепетівський літературно-меморіальний музей ім. М.Островського. Загальна площа музею складала 65,8 м2, загальна кількість експонатів – 461 (з них оригінальних 180).

Наступним рубіжним періодом в історії музейництва на Славутчині стала середина 1980-х років. 8 травня 1985 року на базі громадського Музею партизанської слави в Славуті був відкритий «Музей історії партійної та комсомольської організацій Славутчини» у новозбудованому двоповерховому приміщенні по вул. Газети Правди, 48 (суч. вул. Я.Мудрого).

Приміщення музею споруджене за проектом хмельницького архітектора Н.В.Чекерди. Будівництво музею здійснив колектив міжгосподарської будівельної організації на чолі з начальником А.Д.Фрідманом. Допомогу також надали колективи ремонтно-механічного заводу, заводу ЗБК, монтажного управління №13, комбінату побутового обслуговування, фабрики «Реммеблі», районної друкарні [17, с.3].

Художнє оформлення і експозицію виконано під керівництвом лауреата премії ім. Т.Г.Шевченка архітектора А.Ф.Ігнащенка та члена спілки художників України О.С. Кириченко [9, с.234]. Допомогу у створенні тематико-експозиційного плану музею надали директор Шепетівського краєзнавчого музею О.П.Царик, старший науковий працівник державного музею м.Острога А.О.Хведась.

Протягом 1985-1989 років директором Музею історії партійної та комсомольської організацій Славутчини працював В.І.Бекреньов [9, с.234]. За цей час зали музею відвідало понад 86 тис. чоловік, проведено близько тисячі екскурсій. Із книги відгуків відомо, що лише протягом першого року своєї діяльності музей відвідали гості з різних країн колишнього СРСР, а також із закордону [2].

З 1 січня 1989 року Музей історії партійної і комсомольської організацій Славутчини отримав статус державного та став філіалом Хмельницького обласного  краєзнавчого музею. У 1989-1995-х рокак директором музею працював В.П.Савчук. В цей час у фондах музею нараховувалося близько 1,5 тис. експонатів [10].

Часи незалежності України позначилися новим етапом розвитку музейної справи на Славутчині. У 1996 році Музей історії партійної та комсомольської організацій змінив свою назву на «Славутський історичний музей». Його директором з 1995 року по 2000 рік працювала Л.О.Ворощук, а з 2000 року цю посаду обіймає С.Ф.Ковальчук [9, с.234]. Незважаючи, що в штаті був тільки директор і півставки наукового працівника, наукова діяльність проводилася. Пожвавилась робота музею з розширенням штатів музею до 4-х чоловік у 2009 році.

Працівники музею проводили дослідницьку роботу, а результати своєї діяльності доводили до широкої громадськості через систематичні виступи у місцевій пресі, по радіо та телебаченню, займалися видавничою діяльністю. У 2001 році видавництвом  «Поділля» (м. Хмельницький) видано документальну повість «Шалом, славутчани» за авторством Ковальчука С.Ф. та Фрідмана А.Д.  У 2003 році у видавництві «Київська правда» (м. Київ) тиражем у 1000 примірників вийшла книга Ковальчука С.Ф. та Ковальчук А.Б.  «Славута. Минуле і сучасне», яка користується великим попитом у населення. В 2005 році працівниками музею надано допомогу видавництву «Новий світ» (м. Тернопіль) у підготовці до друку багатого змістом та ілюстраціями буклету «Славута. Історія – Культура – Туризм». У 2006 році у видавництві «Київська Правда» вийшла книга С. Ковальчука і Т. Жоган «Йшли в Славутські ліси партизани». У 2008 році на основі матеріалів, підготовлених працівниками музею Славутська РДА видала книгу «Гірка пам’ять Славутчини» про Голодомор 1932-1933 років. У 2010 році видано книгу «Славута. Відродження пам’яті», де вперше було зібрано документальні відомості і спогади очевидців про трагічну долю в’язнів табору «Грослазарет Славута».

За останні роки музей істотно поповнився новими експонатами історичної тематики, таким чином виправдовуючи назву історичного. Істотно поповнено оригінальними експонатами старовини інтер’єр помешкання поліського селянина початку ХХ ст. З неприхованим інтересом жителі та гості міста оглядають домашній ткацький верстат, виготовлений понад століття тому жителем с.Гута Славутського району Степанюком Ф.Г. Відвідувачі навіть мають змогу випробувати своє вміння у ткацтві,  побачити, як ще в недалекому минулому мололи на жорнах зерно. Прикрашають світлицю селянина вишивки з різноманітним орнаментом, домоткані рушники, одяг тощо.

Станом на 1 січня 2015 року в Славутському історичному музеї зберігається 7072 предмета основного та 4935 предметів науково-допоміжного фондів. Кожного року музей в середньому відвідує близько 4 тис. чоловік. Музей працює щоденно з 8 до 17 години, окрім суботи. Експозиція музею нараховує більше 3 тисяч предметів та складається з наступних розділів: «Інтер’єр помешкання поліського селянина початку ХХ ст.»; «З історії первіснообщинного ладу на Славутчині», «З історії роду князів Сангушків»; «Події на Славутчині у 20-30 роках ХХ ст.»; Табір «Грослазарет Славута»; «Підпільний рух та партизанська боротьба в краї у 1941-1944 рр.»; «Діяльність ОУН-УПА на Славутчині»; «Орган Перемоги »; «Твої люди, Славутчино»; «Продукція промислових підприємств міста»; «Афганістан болить в душі моїй»; «Вони рятували нас»; «Мистецтво»; «З історії єврейського населення на Славутчині; «З історії міської ради міста Славути».

Для жителів Славутчини цікавою стала експозиція про  життя та діяльність князів Сангушків, які з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. створили у місті більше десятка підприємств, окремі з яких успішно працюють і нині. Відвідувачі мають змогу побачити макет палацу князів Сангушків, діючий старовинний грамофон та інші речі, що відображають довоєнний період краю. Широко представлена продукція підприємств міста, зокрема вироби європейського рівня комбінату «Будфарфор» та руберойдового заводу.

Експозиція музею висвітлює не тільки історичне минуле. Запроваджено ще один напрямок роботи: широке ознайомлення з сьогоденням краю. Так, облаштовано вітрину «Твої люди, Славутчино». Відвідувачі мають можливість ознайомитися з інформацією про докторів наук, генералів, Героїв Радянського Союзу і Героїв Соціалістичної Праці, заслужених працівників промисловості, сільського господарства, освіти, майстрів спорту, які є вихідцями зі Славути чи Славутського району.

Нині в музеї проводиться значна пошукова і науково-дослідницька робота про події на Славутчині у 1930-1950-х роках минулого століття: досліджено питання голодомору в населених пунктах Славутського району, працівниками музею складені списки померлих від голоду. Зібрано спогади та досліджено матеріали про діяльність на Славутчині воїнів ОУН-УПА, досліджено питання депортації осіб польської національності у Луганську область та Казахстан у 1935-1936 роках, опрацьовані матеріали і документи про революцію в Україні у 1917-1920 роках, опрацьовано документи, книги, публікації та спогади очевидців про нацистські табори шталаг-301 та шталаг-357 в Славуті, складені електронні списки 18360 військовополонених, які  загинули в даних таборах, інформація про загиблих розміщені в Інтернеті, досліджено історію Голокосту на теренах Славутчини. З усіх перелічених тем оформлено постійно діючі виставки та експозиції в музеї, по матеріалах досліджень регулярно публікувалися статті у районних та обласних газетах.

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. на Славутчині також позначився створенням ряду нових громадських музеїв. Якщо до цього часу громадські музеї існували в основному на підприємствах міста (ПАТ «Славутський комбінат «Будфарфор», ДП «Славутський лісгосп»), то сьогодні вони діють у школах, дошкільних та позашкільних закладах міста.

Так, у жовтні 1991 року в приміщенні Берездівського НВК Славутського району створено унікальний шкільний геологічний музей, який за своїм профілем є єдиним в Україні. Протягом двадцяти років музей очолював Заслужений вчитель України Анатолій Дем'янович Горанський. Основними експозиційними розділами музею є: «Кристалографія», «Морфологічні властивості», «Оптичні властивості», «Механічні властивості», «Мінерали», «Гірські породи», «Корисні копалини Хмельницької області». Цінними експонатами музею стали шліфи агатів і сердоліків, привезені з Чукотського мису Шмідта, загадковий кристал димчастого кварцу з вкрапленнями окису заліза із священної гори Хариф, скам'яніла фораменіфера з Голгофи, фрагменти діоритових сокир, амулети, серп, рубило та тертка з пегматиту, лазурит, ауропігмент, колекція слюди: зразки з місця падіння Тунгуського метеорита, зразки з Антарктиди. У 1993 року музею було присвоєно звання «Народний музей», а у 2009 році  він став  переможцем в номінації «Краще експозиційне оформлення» у Всеукраїнському конкурсі на кращий музей серед 1000 громадських музеїв України [11].

Сьогодні  в місті Славуті  нараховується 15  громадських музеїв, серед них:  Музей історії школи ЗОШ І-ІІІ ст. №1; Музей народного побуту ЗОШ І-ІІІ ст. №4; Музей історії школи «Гордість минулого і надії сучасного» ЗОШ І-ІІІ ст. №6; Музей української народної вишивки ЗОШ І-ІІІ ст. №7; Музей українознавства «Берегиня» та Музей інформації НВК «СЗОШ І-ІІІ ст. ліцей «Успіх»; Музей «Бойової слави» Славутського професійного ліцею; Музей партизанської слави Славутського обласного спеціалізованого ліцею-інтернату; Музей історії Славутського обласного спеціалізованого ліцею-інтернату; Музей історії Великої Вітчизняної війни Славутського обласного спеціалізованого ліцею-інтернату; Музей трудової слави ПАТ «Славутський комбінат «Будфарфор»; Музей історії розвитку технічної  творчості станції юних техніків (СЮТ); Музей дитячих об’єднань та організацій будинку дитячої творчості (БДТ); Музей природи Славутського еколого-натуралістичного центру школярів; Музей козацької слави ДНЗ №2 «Подоляночка». Унікальними та єдиними за своїм профілем є  Музей інформації в НВК «СЗОШ І-ІІІ ст., ліцей «Успіх» та Музей козацької слави ДНЗ №2 «Подоляночка» міста Славути.

В Славутському районі музейна справа також розвивається, діє 8 музеїв, а саме: Народний геологічний музей с.Берездів; Музей бойової слави с.Варварівка; Музей історії с.Піддубці; Музей історії с.Клепачі; Музей історії с.Крупець; Музей історії сіл Малий Скнит і Шатерники; Музей історії с.Губельці; Народознавчий музей районного будинку культури.

Водночас у музейній галузі існує багато проблем та недоліків. Серед основних – слабка матеріально-технічна база та недостатнє фінансування музеїв. Більшість музеїв розташовано у приміщеннях, де неможливо зберігати фонди. Також, через брак фондів, виникають проблеми з експонуванням та реставрацією музейних експонатів.

Та попри наявні складності, музейна справа на Славутчині продовжує існувати та розвиватися. Музеї Славутчини - це чи не єдине місце сьогодні, де можна доторкнутися до історії малої Батьківщини, почерпнути багато корисної та цікавої  інформації про рідний край, ратні подвиги та трудові здобутки земляків тощо. Успішна робота музеїв в значній мірі обумовлена інтересом місцевих жителів до музейної справи та історії рідного краю.

 

Джерела та література:

1.  ІІ з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців (25 грудня 1996, м.Київ). Матеріали та документи. / упоряд. О. Г. Бажан, А. А. Ситник ; гол. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. - К.: Рідний край, 1997. - 185 с.

2.   Бекреньов В. Двері музею відкриті всім // Трудівник Полісся. – 1988. - №28.

3.   Бекреньов В. Запрошує музей // ТП. – 1977. - №101.

4.   Бекреньов В. Пишуть визволителі міста...// ТП. – 1984. - №1.

5.   Берковський В. Забуті сторінки історії Славутчини // Славутчина. – 2001. – вересень.

6.   Берковський В. Студії з історії Славутчини. – Київ: Пульсари, 2008. – 232 с.

7.   Державний архів Хмельницької області. – Ф. 762. – Оп.1. – Спр. 1031.

8.   Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Ю.Й. Сіцінського і М.І. Теодоровича). Навчальний посібник / уп. Тимощук О. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2011.-560 с.

9.    Ковальчук С., Ковальчук А.  Славута. Минуле і сучасне. – К., 2003. – 286 с.

10.  Ковальчук С. Славутському музею – 20 років // ТП. – 2005. - №19.

11.  Мальчук В. Дивовижний світ каменю // ТП. – 2010. - №29.

12. Нестеренко В.А. Етнонаціональний розвиток Славутчини в 20-30-ті роки ХХ ст. // Сангушківські читання. Збірник наукових працю І Всеукраїнської наукової конференції. – Львів, 2004. – С. 60-61).

13.  Павлович М. Народний музей відкрито // ТП . – 1967. - №137.

14. Павлюк В.В. Шепетівське наукове товариство історії краю та його досліди на теренах Славутчини // Славутчина. – 2001. – вересень.

15.  Потапенко І. Книга відгуків музею // ТП. – 1977. -  №87.

16.  Прокопчук В.С. Історичне краєзнавство Правобережної України 30-х років ХХ – початку ХХІ ст.: від репресій, занепаду – до відродження, розквіту.-Кам’янець-Подільський, 2005.

17. Смагленко М. Відкриття музею історії партійної і комсомольської організацій Славутчини // ТП. – 1985. - №16.

18. Смагленко М. Патріотизм – джерело подвигу. Відкриття лекторію районної організації товариства «Знання» і музею партизанської слави в новій експозиції // ТП. – 1977. -  №85.

19. Уніфікований паспорт Славутського районного музею партизанської слави. - вересень 1977 -  фонди СІМ; Інв. № Дкд-703.

 

Андрощук С. До історії розвитку музейної справи на Славутчині [Електронний ресурс] / С. Андрощук // Славутський історичний музей [сайт]. - Режим доступу: http://slavuta-museum.jimdo.com/%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B3-%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B9/ (дата звернення: 21.09.2016). - Назва з екрана.