Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Ікона «Богоявлення Господнє». XVIII ст. Походить із храму с. Перванче Горохівського деканату
Волинська ікона
Ікона «Богоявлення Господнє». XV...

Інше





Сейко Н. А. Єврейська громада України як суб’єкт доброчинної підтримки сфери освіти (ХІХ – початок ХХ століття) | Друк |
Читальний зал - Населення Волині

Питання доброчинної підтримки сфери освіти з боку різних етнічних меншин стало предметом вивчення для багатьох науковців – соціологів, істориків, педагогів (Гольдштейн М.І., Демчишин К.С., Іващенко О.М., Поліщук Ю.М., Рудницька Н.В., Ступак Ф.Я. та ін.) [1-5].

Зауважимо, що більш-менш детальний аналіз доброчинності в її етноконфесійному контексті на початку ХІХ століття можна подати, передусім, щодо польської, грецької та єврейської громад. Щодо інших етнічних груп, то відомостей про їх доброчинну участь у творенні системи освіти України виявлено значно менше. Останній факт може бути пояснений, насамперед, причинами суто соціально-економічного порядку, адже величезні території України, особливо в межах Київського учбового округу, на початку ХІХ століття належали полякам; натомість в другій половині ХІХ століття значну частину доброчинних пожертв здійснювали заможні купці-євреї, статок яких накопичувався десятиліттями і цей процес ускладнювався нормативно-правовими обмеженнями на підприємницьку діяльність єврейської громади. Постійна міграція на Південь України купців-греків призвела до активізації їх доброчинності на користь грецьких та російських навчальних закладів у регіоні. Щодо інших етнічних громад, то навіть за наявності відомостей про те, що пожертву здійснив представник якоїсь, наприклад, з лютеранських церков, важко судити про його етнічну належність. Про доброчинну діяльність польської та єврейської громад збереглося набагато більше відомостей, оскільки вони мали власну систему шкільництва, яку й зобов’язанібули підтримувати фінансово й діяльнісно.

Становище єврейської громади в ХІХ - на початку ХХ століття визначив імператорський указ, який закріпив «Положення про євреїв» (1804). Фактично цим документом окреслювалася знаменита смуга осілості, яка спричинила, з одного боку, постійні перепони для розселення єврейської громади на території Російської імперії й отримання освіти в столичних навчальних закладах, з іншого – спонукала місцеві громади євреїв до активного громадського життя в регіонах, визначених їм для проживання. Це ж таки „Положення” визначало, що євреї мали право вчитися у будь-яких навчальних закладах смуги осілості, а також мати на кожні 30 будинків єврейського населення свою молитовну школу, на 80 – більш як одну молитовну школу й синагогу [3, с.19].

Смуга осілості змінювала свої вимоги до місць проживання євреїв, змушуючи їхні громади виявляти максимально можливі зусилля до збереження своєї етнокультурної ідентичності. Протягом ХІХ ст. до цієї смуги ввійшли, крім трьох західних губерній Київського учбового округу, ще й Чернігівська, Полтавська та Харківська [3]. Деяке поліпшення становища місцевих єврейських громад можна віднести до середини ХІХ ст.; на цей час і припадають основні зрушення у доброчинній діяльності єврейських громад на розвиток освіти в Київському учбовому окрузі.

Освітні права євреїв Російської імперії регулювалися «Положенням для євреїв» 1804 р. та «Положенням про євреїв» 1835 р. Першим законодавчим актом гарантувалася недоторканність всіх навчальних закладів для євреїв та їх право вчитися в російських гімназіях та училищах смуги осілості, другим – право вчитися в усіх навчальних закладах імперії. У 1840 р. за указом Миколи І було створено комітет, який мав займатися питанням організації державних шкіл для євреїв по всій території Російської імперії. Головною метою цих шкіл було навернення дітей євреїв до християнської віри і російської ментальності [6]. Проблема навернення євреїв до християнства засобами освіти не була вирішена протягом всього ХІХ ст. Так, у 1817 р. в Росії було засновано «Товариство ізраїльських християн», яке об’єднувало євреїв-вихрестів і знаходилося під особистим покровительством Олександра І. Вихрестам надавалися всілякі пільги й рівні права з іншим населенням імперії. У Санкт-Петербурзі в 1875 р. було засновано «Притулок для хрещених в православну віру єврейських дітей», але його діяльність не була успішною; він проіснував всього три роки [6].

Філантропічні настрої завжди були характерними для представників єврейської спільноти. Споконвіку у євреїв існувала «цдака», що перекладається як «справедливість», «пожертва», «благодійність», яку вважали однією з головних заповідей, що управляють світом. Така доброчинність, за традицією, не визначалася матеріальним статусом людини. Кожен єврей мав виділяти цдаку в розмірі 10–20% особистого доходу. Вона витрачалася на допомогу бідним представникам громади, на потреби общини й синагоги, а також на підтримання традиційної єврейської системи виховання.

Євреї як етнокультурний феномен в Україні знаходилися в не завжди сприятливому соціально-психологічному оточенні. Проте це була не стільки взаємна антипатія, скільки взаємна залежність етносів, що приречені були мешкати в одному регіоні. Єврейські громади постійно демонстрували назовні свою окремішність, незрозумілість, «іншість».

Тому їхній досить замкнутий спосіб життя, особливі школи, не завжди прийнятна для обивателя округу релігія та обрядово-традиційні параметри культурного життя не стали привабливим чинником для налагодження етнокультурної взаємодії протягом кількох століть. Якщо між українцями, росіянами, поляками (навіть чехами й німцями) етнокультурна дифузія відбувалася постійно, то з євреями – фактично була мінімізована.

Доброчинна підтримка сфери освіти з боку єврейської громади України існувала звіддавна. Так, на початку ХІХ століття єврейська громада Волині жертвувала на користь створення Кременецького ліцею. Алойзи Осінський, свого часу викладач Кременецького ліцею, зібрав та систематизував наявні на той час відомості про фундаторів ліцею і виклав їх у спеціальній праці на пам’ять діяльності Т. Чацького [7].

Не дивлячись на етнічний, навіть дещо кланово-етнічний характер доброчинності, до доброчинної підтримки ліцею долучилися представники єврейської громади. Щоправда, їхня участь у справі фундування ліцею була досить обмеженою (і незначною фінансово). Так, доброчинність єврейської громади у сфері освіти України ніколи фактично не сягала університетського рівня. Балтазар Гельтцер 28 серпня 1803 р. надав Волинській гімназії на проведення хімічних дослідів фундуш 250 злотих, що записані були на Висніовецькій аптеці [8], Адам Фішер – 600 злотих на навчання цирульників. Кременецький кагал 4 вересня 1803 р. на загальні потреби гімназії надав фундуш 500 злотих, Яків Пфундт, луцький аптекар, пожертвував 250 злотих фундуша, записаних на його власній аптеці.

Крім цього, підтримали Волинську (Кременецьку) гімназію єврейські громади м. Любара (місцевий кагал 16 лютого 1804 р. пожертвував злотих, записаних на власних маєтностях) та м. Овруча (кагал євреїв м. Овруча 19 лютого 1804 р. надав 330 злотих фундуша, записаних на їхніх доходах). А. Осінський додає ще «вічний» фундуш Кременецького братства євреїв (130 злотих) та Немирівського кагалу (60 злотих) [7, с.310].

Сучасний дослідник історії єврейської громади в Російській імперії К.С. Демчишин пропонує розрізняти єврейські доброчинні товариства за такими критеріями:

1. Суто єврейські міські доброчинні товариства за етнічною і релігійною ознакою прийому, які частково могли залучати до своєї діяльності доброчинні кошти. До видів діяльності такого роду товариств відносилися: медична доброчинність (безплатні ліки, оплата лікарняних рахунків тощо); опікунська патронатна доброчинність (догляд за перестарілими); нічліжна доброчинність; надання речової доброчинної допомоги (одяг, взуття, харчування, предмети релігійного культу); поминальна доброчинність (поховання за рахунок доброчинної організації); кредитні каси; виховання дітей на доброчинних засадах. В межах цього останнього виду діяльності у м. Миколаєві діяло «Товариство опіки над бідними і безпритульними єврейськими дітьми», яке заснувало притулок на 50 дітей; організувало безплатне лікування безпритульних і бідних дітей в м. Одесі; оплатило відправку безпритульних до місць їхнього проживання, якщо такі знаходилися; забезпечило вихованців притулків роботою в картонажній і палітурній майстернях. Крім цього, миколаївське «Єврейське людинолюбиве товариство» створило в 6-х рр. ХІХ століття денний безплатний притулок (дитсадочок) для дітей робітників, де утримувалося в різні роки від 50 до 100 дітей [2].

2. Єврейські міські товариства і організації, які повністю діяли на доброчинні кошти, до яких відносилися: «Миколаївська єврейська лікарня», «Єврейська дешева їдальня», «Єврейська пекарня», «Миколаївська єврейська громадська баня».

3. Загальноміські доброчинні організації й товариства, створені за участі євреїв, як, наприклад: «Миколаївське доброчинне товариство», «Миколаївське доброчинне товариство незаможним особам, які прагнуть освіти», «Миколаївське товариство трудової допомоги» тощо [2].

Головними видами доброчинних коштів, якими користувалися єврейські товариства, були: відрахування з коштів обов´язкового для євреїв коробочного збору; добровільні пожертви; внески окремих осіб за членство в доброчинних товариствах; інші доброчинні збори, які могли встановлюватися в межах кожного окремого товариства (наприклад, кварцяний збір). К.С.Демчишин відзначає, що міська управа прагнула жорстко контролювати всі єврейські доброчинні кошти, аж до того, що існувала проблема з їх отриманням у випадку потреби, оскільки кошти ці знаходилися на рахунках, контрольованих управою [2].

Рівень доброчинної підтримки сфери освіти з боку єврейських громад в регіонах України був певною мірою продиктований освітніми підходами, які існували в єврейському середовищі, а саме:

1) Традиційний (консервативний) підхід передбачав турботу про релігійне виховання і навчання єврейської молоді: запам´ятовування молитов, читання катехізису, вивчення богословських книг. Роль доброчинності при цьому полягала у оплаті за навчання незаможних дітей у хедерах, оскільки ці навчальні заклади утримувалися виключно за рахунок плати за навчання; талмуд-тори розвивалися переважно з пожертв заможних євреїв, і були призначені для елементарної релігійної освіти й виховання незаможних єврейських дітей і дітей-сиріт. Третім найбільш поширеним навчальним закладом єврейської громади в Україні стали бет-мідраші – будинки навчання чи молитовні школи), побудовані й утримувані на кошти єврейської громади і частково – приватних осіб. Це були досить поширені навчальні заклади; так, у Волинській губернії на початку ХХ століття їх було 53 [2].

2) Хаскала як рух і освітній підхід вимагав, щоб єврейська освіта включалася в загальний розвиток освіти і культури країни, а євреї брали участь у розвитку загальнолюдської культури. Гуртки Хаскали, наприклад, що існували у м. Бердичеві, утримувалися і розвивалися за доброчинні кошти, але не знаходили значної підтримки в місцевому єврейському середовищі й тому не були дуже поширеними.

3) Офіційний (державний) підхід передбачав навчання і виховання дітей незалежно від їх віросповідання і етнічної належності в державних навчальних закладах. Однак за «Положенням для євреїв» 1804 р. могли бути створені ще й спеціальні єврейські училища. В інших же навчальних закладах кількість учнів-євреїв не повинна була перевищувати 10% (для гімназій, університетів, училищ) в смузі осідлості, а поза нею – 5% [2]. Тому у цьому випадку доброчинність єврейської громади, як правило, зосереджувалася на стипендіальних фондах і оплаті за навчання певної кількості учнів-євреїв в різних навчальних закладах смуги осідлості.

В другій половині ХІХ століття існували доброчинні стипендії для єврейських учнів у нижчих та середніх навчальних закладах України [68, арк. 4]. Однак у 70-ті роки ХІХ століття єврейська молодь стала переповнювати навчальні заклади імперії. Тому з 1875 р. стипендії для єврейських учнів і студентів було скасовано, а кількість учнів-євреїв у навчальних закладах середнього та вищого рівня не повинна була перевищувати 10% [8, арк. 7].

Починаючи з середини ХІХ ст., стали відкриватися єврейські училища (першорозрядні, з дворічним курсом навчання, та другорозрядні – з 3–4-річним навчанням) [2]. Єврейська громада негативно сприйняла заснування таких училищ, оскільки вони утримувалися за казенний рахунок і не перебували під впливом єврейської спільноти округу. Проте навіть казенні єврейські училища фактично утримувалися за рахунок самої громади, оскільки російська влада запровадила для їх фінансування примусово-доброчинні коробковий [8, с.62-63] і свічковий збори (такими зборами обкладалися тільки євреї). Наприклад, у 1913 –1914 навчальному році на утримання казенних єврейських училищ Волинської губернії з цих зборів було направлено: на утримання єврейського початкового училища в Житомирі 3 939 руб., у Кременці – 2 576 руб., в Острозі – 2 557 руб., в Радзивилові – 2 529 руб. [4, с.11-14]. Перед початком першої світової війни майже в усіх повітових містечках округу були приватні єврейські училища [4]. Крім того, на початку ХХ ст. до цих навчальних закладів приходили працювати власні вчительські кадри – випускники Житомирського рабинського училища (єдиного в Україні), перетвореного згодом на Житомирський єврейський вчительський інститут (1873 – 1885 рр.).

У середині ХІХ ст. на території України з’явилися жіночі єврейські училища, які меншою мірою претендували на доброчинні пожертви, оскільки фінансувалися з оплати за навчання учениць.

Найбільш відомими доброчинниками в середовищі єврейської громади Київського учбового округу стали родини Бродських та Марголіних, які брали участь у будівництві єврейських шкіл, влаштовували дитячі свята, оплачували навчання багатьох єврейських дітей в російських гімназіях. У Білій Церкві родина Бродських побудувала приміщення Талмуд-Тори, перетворене на початку ХХ ст. на єврейську гімназію.

Системний характер доброчинної допомоги єврейської громади на розвиток освіти став виявлятися тоді, коли почали розвиватися єврейські навчальні заклади (талмуд-тори, рабинські училища). Деякі відомості про доброчинність у єврейських навчальних закладах можна почерпнути з «Положень…» про їх діяльність, як, наприклад, з документу, що регламентував діяльність Житомирського єврейського училища: «В училище приймають хлопчиків від 13 до 15 років, з дітей найбідніших міщан і цехових Євреїв, переважно з великих сімей та з сиріт [11, с.649]. І далі: «§ 27. Для розвитку матеріальних засобів училища і сприяння тим його добробуту, представляється приймати грошові пожертви, а також книги, матеріали для роботи й інструменти, моделі і т.п. пожертви, що на користь училища служитимуть... § 28. Грошові пожертви обертатимуться у запасний капітал училища і призначатимуться як для розширення училища, так і на допомогу тим вихованцям, хто закінчує курс із званням майстра, для відкриття майстерні» [11, с.651].

Можна навести кілька прикладів доброчинності заможних представників єврейської громади на потреби навчальних закладів, куди, за дозволом «Положення про євреїв» 1835 р., могли вступати їхні діти. Смотритель Новгород-Сіверського єврейського училища 1-го розряду повідомляв попечителя Київського учбового округу, що почесний блюститель цього училища купець 1-ї гільдії Ісаак Слонім протягом минулого й нинішнього навчальних років пожертвував 100 руб. на одяг та взуття для учнів; директор ліцею князя Безбородька і Ніжинської гімназії Стеблін-Кашинський доповідав про пожертву почесного потомственого громадянина Мордуха Арона Лазарєва 9 травня 1861 р. 25 руб. ср. Для бідних учнів і в допомогу вчителям Ніжинського казенного єврейського училища; смотритель Білоцерківського казенного єврейського училища Самуїл Бик пожертвував 25 руб. ср. на розсуд училищного начальства; крім цього, надав чотирьом учням взуття і одному – верхній одяг; почесний блюститель Вінницького казенного єврейського училища Ізраїль Бернштейн пожертвував на одяг і взуття для бідних учнів 51 руб. ср.; інші особи пожертвували ще 15 руб. На ці гроші було пошито 10 сюртуків, стільки само штанів і 12 пар чобіт. Почесний блюститель Острозького казенного єврейського училища 1-го розряду купець Цвей Гольберт пожертвував 25 руб. ср., за що йому було оголошено подяку. Він же жертвував на це училище книг на 2 руб. 4 коп. і ще готівки 18 руб. ср., та крім цього, оплатив дрібний ремонт приміщення училища на 16 руб. ср. Почесний блюститель Переяславського казенного єврейського училища 3-ї гільдії купець Іцко Гольфат, замість щорічних за зобов’язанням 30 руб. ср. надав 45 руб. ср. Крім того, на його запрошення ще пожертвували катеринославський 2-ї гільдії купецький син Давид Штейн – 18 руб. ср., переяславський 3-ї гільдії купець Мойсей Берлявський 10 руб. ср. та інші – 7 руб. ср. Повірений власників Житомирської єврейської друкарні купців Шапіро Іось Фойтенберг представив пожертвування купцями Шапіро для бібліотеки Житомирського рабинського училища релігійні трактати талмуду (30 штук), почесний блюститель Летичівського казенного єврейського училища Абрам Перельмітер пожертвував деяке обладнання для синагоги, книг на 21 руб. 50 коп., одягу для учнів на 35 руб. 62 коп. – всього на 110 руб. 12 коп. [12, арк. 6].

Іноді єврейські громади спонукали до доброчинності на їхні навчальні заклади відомих у країні доброчинників. Часопис „Киевская старина” писав, що „немирівські євреї скористалися співчуттям графа Потоцького до справи народної освіти і випросили у землевласника в тому-таки 1847 році передачу їм будинку, в якому тіснилося єврейське училище, яке обслуговувало цілих три повіти” [13, с.10].

Доброчинну діяльність єврейської громади опосередковано регламентувало Положення 1835 р., яке зобов’язувало євреїв мати попечительства про опіку над своїми єдиновірцями – перестарілими, каліками й хворими. Остаточно правила доброчинної діяльності в єврейській громаді регулювали Положення Комітету про влаштування євреїв від 24 грудня 1843 р. У них були окреслені загальні принципи діяльності єврейських доброчинних товариств. У 1844 р., коли були ліквідовані кагали, уряд затвердив Положення про коробковий збір. За рахунок цієї складчини довгий час існували навчальні заклади євреїв по всій території України [5, с.323-324]. Загалом доброчинні кошти єврейської громади в Україні можна поділити на членські внески до доброчинних товариств, пожертви окремих осіб або дарчі записи, кошти від проведення мистецьких заходів та лотерей, а також коробковий збір [14].

Ставлення ж єврейської громади до доброчинної підтримки єврейських і державних навчальних закладів інспектор народних училищ М. Барсов (1863 р.) оцінював досить песимістично: „Народні школи мають бути засновані урядом світським чи, принаймні, за допомогою світського уряду, з причини матеріальної бідності тутешнього селянського населення: сільська громада не має коштів прийняти виключно на себе видатки щодо побудови приміщення для училища і щодо утримання самого училища. Вона потребує чужої допомоги, допомоги ж не надасть їй ані духовенство, ані поміщики, ані заможний міський прошарок, – перше за своєї бідності, другі через те, що у них школа вважається знаряддям полонізації; міський же прошарок складається з євреїв, які взагалі ставляться до всього краю надто егоїстично” [15, с.11].

Отже, виявлені в ході дослідження історичні матеріали дають змогу довести, що на розвиток доброчинності єврейської громади в Україні впливала, передусім, цдака як обов’язок кожного єврея надавати допомогу ближньому. Держава підтримувала прагнення заможних представників етнічних громад до надання доброчинної підтримки освітнім закладам і мотивувала їх нагородами. Протягом ХІХ – початку ХХ століття доброчинна підтримка сфери освіти з боку єврейської громади набувала дедалі більших ознак системності, виходячи на рівень доброчинних громадських організацій – товариств допомоги незаможним учням, товариств взаємодопомоги тощо.

 

Список використаних джерел та літератури

1. Гольдштейн М.И. Очерки истории евреев Полтавщины / М.И. Гольдштейн [монография]. – Полтава: Скайтек, 1998. – 68 с.

2. Демчишин К.С. Еврейская благотворительность Николаева в ХІХ – начале ХХ вв. / К.С. Демчишин [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.migdal.ru/book-chapter.php?chapid=3704

3. Іващенко О.М., Поліщук Ю.М. Євреї Волині: Кінець XVIII – початок ХХ століття /

О.М. Іващенко, Ю.М. Поліщук [монографія] – Житомир: Волинь, 1998. – 192 с.

4. Рудницька Н.В. Становлення і розвиток освіти євреїв на Волині у ХІХ – на початку ХХ ст. / Н.В. Рудницька : автореф. ... канд. іст. наук: 07.00.01 – історія України / Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2002. – 20 с.

5. Ступак Ф. З історії єврейської благодійності / Ф. Ступак // Єврейська історія та культура в Україні : матер. конф. 2 – 5 вересня 1996 р., Київ / За ред. Г. Аронова. – К.: ІЗМН, 1997. – С. 323 - 324.

6. Хитерер В. Приют для крестящихся и крещенных в православную веру еврейских детей / В. Хитерер // Єврейська історія та культура в Україні : матер. конф. 2 – 5 вересня 1996 р., Київ / За ред. Г. Аронова. – К.: ІЗМН, 1997. – С. 107 - 108.

7. Osiński A. O życiu i pismach Tadeusza Czackiego rzecz czytana na zebraniu Gimnazium Wołyńskiego 30 lipca 1813 roku / А. Osiński [монографія]. – Krzemieniec, 1816. – 414 s.

8. Сборник материалов для истории просвещения в России, извлеченных из архива Министерства Народного Просвещения. – Т. ІІІ: Учебные заведения в западных губерниях. 1805 – 1807. – СПб, 1898. – 1186 с., с.14-20. 207

9. Без назви. – Центральний державний історичний архів у м. Києві, ф.707, оп.262, спр.10. – 8 арк.

10. Павловский И.Ф. Полтава в ХІХ столетии / И.Ф. Павловский // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Вып. 4. – Полтава, 1907. – С. 23 - 149.

11. 29 июля 1861 г. Положение о Житомирском еврейском ремесленном училище // Сборник Постановлений по Министерству народного просвещения. – Т. 3: Царствование императора Александра ІІ. 1855 – 1864 гг. – СПб, 1865. – С. 649.

12. О пожертвованиях, поступивших в Казенные Еврейские Училища на пособиябеднейшим ученикам. – ЦДІАУК, ф. 707, оп. 87, спр. 4615, 1861 р. – 36 арк.

13. Мердер А. К истории учреждения графом Потоцким крестьянских приютов /А. Мердер // Киевская старина. – № 4. – 1903. – С. 10.

14. Сейко Н.А. Єврейська громада Київського учбового округу та її доброчинна діяльність у ХІХ – початку ХХ ст. / Н.А.Сейко // Ідея опіки дітей в історії педагогічної думки України : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ: Івано-Франківський державний укніверситет, 2005. – С.258-262.

15. Отчет о поездке с педагогической целью по Волыни и Подолии Н. Барсова. – СПб, 1863. – 45 с.

 

Сейко Н. А. Єврейська громада України як суб’єкт доброчинної підтримки сфери освіти (ХІХ – початок ХХ століття) / Н. А. Сейко // "Євреї в Україні : історія і сучасність" : матеріали міжнарод. наук.-практ. конф. (м. Житомир, 20 берез. 2009 р.) / М-во освіти і науки України. Ін-т політ. та етнонац. досліджень ім. І. Кураса НАН України. Житомир. держ. ун-т ім. І. Франка. - Житомир, 2009. - С. 99 - 103.