Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Свято-Покровський храм смт Цумань Ківерцівського району Волинської області
Пам'ятки
Свято-Покровський храм смт Цуман...

Інше





Садовник Т. 450 років від часу надання локаційного привілею містечку Рожище (1567) | Друк |
Читальний зал - Край в цілому, міста та райони краю

Рожище – місто з населенням близько 15 тис. чоловік, розташоване за 24 км від Луцька. Колись Рожище належало до Луцького повіту Рожищенської волості з присілками Жолобово, Вовнянка, Топільне, Дубище.

Вчений-ойконіміст В. Шульгач пов'язує назву "Рожище" з місцем, де сіяли жито, "житнею нивою".

Рожище має давню історію, про що свідчать знахідки на його території крем'яних знарядь праці, кістяка мамонта.  На околицях міста виявлено кілька давньоруських поселень, досліджених І. Русановою.

Перша писемна згадка про Рожище міститься у документі "З фундушевого запису князя Луцького і Володимирського Любарта Гедиміновича про передачу сіл Рожище, Теремно, Будорож, Мізочі та інших на вічне користування соборній церкви Івана Богослова в м. Луцьку", писаному у Луцьку 8 грудня 1322 року. Згідно цього документу,  власниками Рожища стають владики Луцькі і Острозькі і всі їх наступники "вічно і непорушно".

У 1567 році луцький владика Марко Васильович Журавницький, людина глибоко освічена, отримав від польського короля, з династії Ягеллонів, Сигізмунда ІІ Августа два локаційні привілеї (право на осадництво, заснування населеного пункту) від 6 і 24 січня з дозволом "в селе его церковном Рожищах местечко садити". 13 квітня 1598 року інший луцький єпископ Кирило Терлецький, прихильник Брестської церковної унії, отримав новий локаційний привілей для Рожища. Цим привілеєм Рожищу був наданий статус міста, дозвіл проводити два ярмарки на рік по два тижні кожен і щотижневі торги по п'ятницях, розвивати ремесла, торгівлю, використовувати річку Стир для транспортування товарів ком'ягами (човнами). У наративній частині дозволу є відомості про отримання Рожищем 15 років так званої "волі" від сплати податків до державної скарбниці. За локацією, кожному новоствореному місту надавалося війтівство, яке Рожище отримало у 1638 році. Інститут війтівства був центральним у системі міського самоврядування. Війта (управителя містом), як правило, призначав власник поселення. Війт із Рожища згадується в кількох документах. У 1569 році група селян з с. Козятин на Волині, яке належало підканцлеру Великого князівства Литовського Остафію Воловичу, не витримавши важких робіт, втекла до Рожищ. Міський війт відмовився віддавати їх феодалу. У 1565 році такий самий випадок трапився з рожищенським війтом Станіславом Янковським, який відмовився віддавати збіглих селян.

У 80-х роках ХVІ ст. Рожище було у власності луцького владики Івана Борзобагатого –  Красенського, який платив податки від 25 димів вуличних, 2 шевців і ремісника, 21 лану і від чопового. Під час його володіння Рожищем була закладена церква святого Михаїла, яка згадується у документі від 4 лютого 1574 року. В ньому зазначається, що владика Луцький і Острозький Іван Борзобагатий – Красенський ділив землі між зазначеним храмом і церковним священиком Андрієм.

У цей період набувають масового поширення втечі селян з одних маєтків до інших, про що свідчать численні документи. Один з них – від 15 березня 1575 року – "Скарга кн. Станіслава Войнича – Воронецького до луцького гродського уряду про втечу його підданих з с. Щурина Луцького повіту Волинського воєводства до Рожища того ж повіту, маєтку луцького єпископа Іони Борзобагатого – Красенського та зізнання повітового возного Василя Гуляльницького про угоду сторін та повернення втікачів". Під 1584 роком документ фіксує втечу підданого шляхтича Загоровського до маєтку Луцької єпископії у Рожищі Луцького повіту.

Рожище знаходилось на березі річки Стир і було одним із торговельних центрів на Волині, про що свідчить документ, писаний 16 червня 1570 року, "Свідчення возного про незаконне стягнення гребельного мита в Рожищі з підвод Станіслава Граєвського під час перевезення попелу до р. Буг".

Рожище входило в мережу торгових гостинців (шляхів). Ком'ягами з Луцька по річці Стир населення транспортувало ліс, попіл через Жидичин, Рожище, Четвертню, Колки, Куликовичі, Чорторийськ до Пінська і далі в Білорусію. У подальшому на Волині річкове судноплавство продовжує розвиватися. По річці Стир з заходом у Рожище курсувало три судна і 1080 плотів, які перевозили вантажів на 230 тисяч рублів.

У ХVІІІ ст. Рожище залишається у церковній власності. У 50-70-х роках воно належало єпископу Сильвестру Рудницькому, з 1777 року – Кипріяну Стецькому, пізніше – поміщикам Стройновським.

Під час франко-російської війни 1812 року на околицях містечка в районі річки  Стир стояла 3-я армія під командуванням генерал-лейтенанта О. Тормасова, на допомогу якій підійшла Дунайська армія адмірала П. Чичагова.

У ХІХ ст. Рожище розвивається як ремісничий і торговий центр, стає поліетнічним і поліконфесійним. В місті проживали українці, поляки. які належали до приходу в с. Вишеньки, та єврейська громада, яка наприкінці ХІХ ст. складала майже 80 відсотків населення. У 30-х роках ХІХ ст. поблизу Рожищ була заснована німецька колонія Вовнянка,  збудовані суконні фабрики.

Під час першої світової війни Рожище у 1915 році  окупували австро-угорські війська. Був зруйнований залізничний міст через річку Стир, спалені суконні фабрики. Місто було звільнене наприкінці 1916 року.

У 1911 році Рожище було центром однойменної волості. У місті з населенням біля 3500 чоловік діяли міська управа, пошта, телеграф, суд, аптека, дві лікарні, до 100 крамниць, однокласна школа.

У Державному архіві Волинської області знаходяться метричні книги ХІХ ст. церкви святого Архистратига Михаїла м. Рожище.

 

Садовник Т. 450 років від часу надання локаційного привілею містечку Рожище (1567) / Т. Садовник // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2017 рік / упр. культури Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2016. – С. 203–204.