Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Оженинський український музичний гурток, 1928 р.
Інше
Оженинський український музичний...

Інше





Зек Б. Українська Церква і національна ідея в житті священика Данила Штуля | Друк |
Читальний зал - Видатні діячі Волині

Данило Штуль народився на Волині. Здобув професію вчителя. Згодом став священи­ком. Брав участь у Першій світовій війні. Відстоював інтереси Української Церкви. У період німецької окупації 1941–1944 рр. займався громадсько-політичною діяльністю. Після Другої світової війни був репресований радянською владою.

Ключові слова: Церква, священик, Заліси, благочиння, окупація, репресії.

Історії Української Православної Церкви вже присвячено чимало фундаментальних досліджень. Проте залишається цілий ряд невирішених питань, які очікують на свого дослідника. Щодо цього ще не достат­ньо висвітлені біографії духовенства, внесок окремих осіб у розбудову Церкви і українського суспільства загалом. Доля цих людей і доля їхніх сімей пропорційно залежала від їхньої позиції і вчинків, особливо в період змінних окупаційних режимів. Дотримуватись проукраїнської позиції часто було просто небезпечно і загрожувало не лише репресіями, але й смертю. Послуговуючись просопографічним методом, ми зможемо показати й саму епоху та залежність від неї доль людей, у даному випадку православних священиків. Відтворивши історію окремих парафій, дослідники зможуть більш наочно показати події та явища минулого, не кажучи вже про змогу використання методів порівняння і синтезу, що сприятиме підготовці узагальнюючих робіт.

Постать священика Д. Штуля належним чином ще не розкрита для широкого загалу. Перші відомості з його біографії були опубліковані в некрологах газет «Українське слово» і «Свобода», що видавалися в діаспорі. Перебування родини Штулів у с. Заліси Ратнівського району висвітлили у краєзнавчій праці В. Денисюк та І. Денисюк. Досліджуючи українське культурне життя міжвоєнного періоду, на постать священика частково звертав увагу В. Рожко. Однак єдина ґрунтовна розвідка про священика Д. Штуля була підготовлена докто­ром історичних наук В. Борщевичем. Послуговуючись документами Волинсько-Рівненського єпархіального управління, у своїй статті дослідник вперше подав повну біографію Д. Штуля. Однак нові дже­рела дають змогу детальніше охарактеризувати постать священика та епоху, у якій він жив.

Д. Штуль народився 16 грудня 1893 р., за старим стилем, у с. Коритниця (нині Локачинського району Волинської області) в селян­ській родині Івана Власовича та Катерини Петрівни. Батько володів 9 гектарами землі, мав 2 коней, 7 голів худоби, пасіку та ще 10 овець. Таким чином, І. Штуль мав змогу дати освіту своєму синові. Після закінчення церковно-приходської школи Данило продовжує навча­тись у Володимир-Волинській двокласній вчительській семінарії, яку закінчив у 1910 р. Молодого педагога направляють на роботу у с. Воля-Ковельська, а через рік у с. Нова Вижва. У жовтні 1913 р. Д. Штуль одружується із вчителькою Антоніною Василівною Лотоцькою, яка народилася в 1894 р. у с. Мельниця Ковельського району. Через два тижні після одруження Штуль приймає дияконський сан з рук владики Фадея (Успенського) у храмі Милецького духовного училища. Місцем служби став Благовіщенський храм Ковеля, азі вересня 1914 р. Штуль виконував обов’язки псаломщика у Мацієві. Що спонукало змінити професію 20-річного юнака, можна лише припускати. Швидше за все, домінуючу роль зіграла родинна традиція або духовне покликання.

Події Першої світової війни, окупація більшої частини Волині, а заразом і бажання стати священиком приводять Штуля до Житомирської духовної семінарії. Після іспитів 8 листопада 1916 р. єпископ острозький Аверкій (Кедров) рукоположив Данила в ієреї. Незважаючи на духовний сан, Штуль опиняється на Румунському фронті, виконує душпастирський обов’язок при 377-му польовому пересувному шпиталі. За участь у війні священика нагородили орде­ном св. Анни III ступеня.

У 1917 р. Д. Штуль повернувся з фронту, деякий час працював інструктором Всеросійського поземельного перепису на Волині. У грудні 1919 р. єпископ кременецький Діонисій (Валединський) при­значив Штуля настоятелем церкви у с. Лопатичі – нині Олевський район Житомирської області. На той час поляки окупували Волинь включно із Овруцьким повітом, а єпископ Діонисій (Валединський) був єдиним православним архієреєм на даній території. Однак у Лопатичах священик Д. Штуль проживав і раніше. У цьому селі 1 липня 1917 р. народився його син Олег. Однак уже в березні 1920 р. єпис­коп Діонисій (Валединський) переводить Штуля у с. Жиричі – нині Ратнівського району Волинської області. Саме там у 1921 р. наро­дився його другий син Василь.

На території західної Волині після Ризького мирного договору активізовується український національно-церковний рух, який вира­зився в проведенні Почаївського з’їзду 3–10 жовтня 1921 р. Порушені питання стосувалися відновлення українського православ’я шляхом відродження традицій, богослужінь рідною мовою. Делегатом з’їзду від шостої округи Ковельського повіту став Д. Штуль. Він, як націо­нально свідомий священик, брав активну участь у розбудові Церкви, у 1923 р. закінчив місіонерські курси в Зимному, протягом служби в Жиричах був членом благочинної ради. За свої заслуги перед Церквою в 1921 р. був нагороджений набедреником і скуфією на початку 1923 р.

Незабаром обставини змінюються, і в квітні 1924 р. Д. Штуль стає настоятелем парафії у с. Сновидовичі – нині Рокитнівський район Рівненської області15.

Часті зміни парафій очевидно були пов’язані з утисками поль­ської влади за активну проукраїнську позицію. Попри це священик Д. Штуль продовжував працювати. Так, 10 березня з ініціативи членів товариства ім. П. Могили в парафіяльній церкві с. Сновидовичі була відправлена служба українською мовою, а після неї панахида, при­урочена 121 роковинам від дня народження Т. Шевченка. Священик Д. Штуль закликав віруючих молитися за свого пророка. Промова видалась емоційною, на очах у людей були сльози. Автор статті «Сновидовичанин» у газеті «Українська нива», який розповідав про цей захід, звернув увагу, що в селі не пройшла академія на честь Т. Шевченка у зв’язку з відсутністю місця, де можна було зібратися. Тому він звертався до ВУО, щоб організація посприяла у відкритті просвітянської хати17.15 липня 1935 р. священик Д. Штуль організував хресний хід до с. Біловіж – нині Рокитнівського району Рівненської області. Прочани із Сновидович, Дерті та інших сіл вирушили до образу Божої Матері в с. Біловіж, який за переказами був створений ще в часи княгині Ольги. Після прибуття в храм священик Д. Штуль відправив службу українською мовою, виступив із проповіддю, закли­каючи всіх триматися православ’я і шанувати Божу Матір так само, як і в старі часи. Про хресний хід також розповідала «Українська нива». Швидше за все, автором вказаних статей був сам Д. Штуль.

Про діяльність священика красномовно свідчать його нагороди: благословенна грамота митрополита Православної Автокефальної Церкви в Польщі владики Діонисія (1924 р.), камилавка (1927 р.), наперсний хрест (1933 р.) та архіпастирська подяка (1935 р.).

На початку осені 1936 р. духовна консисторія в черговий раз змінює місце служби Штуля і переводить його у с. Яблунька – нині Маневицький район Волинської області. Як не парадоксально це зву­чить, але вже через місяць священика Штуля призначають настояте­лем парафії с. Синове - нині Старовижівського району Волинської області. У 1937 р. протоієрей М. Тучемський описав візит до села митрополита Олексія (Громадського). Урочисту зустріч владики орга­нізовував Д. Штуль, тому про це варто розповісти детальніше,щоб під­креслити не тільки характерні риси священика, але й побачити його роль у формуванні світогляду поліських селян.

Спеціально для митрополита поблизу школи спорудили арку з написом: «Вітаємо Тебе, дорогий наш Архіпастирю!» Після привітань, владика під’їхав машиною до церкви, де стояла друга урочиста арка. У храмі його зустрів священик Д. Штуль. За словами М. Тучемського, він висловив радість від зустрічі з митрополитом, якого давно вже тут не бачили. Далі священик зазначив, що парафіяни були частково обду­рені агітацією безбожників, але зараз ситуація вже набагато краща. Під його впливом люди стали частіше ходити до церкви, зробили чимало пожертв і навіть відремонтували причтові будинки. Штуль говорив, що візит владики залишить враження у цьому краї на довгий час.

У лютому 1938 р. вже вкотре, Д. Штуль змінює парафію у Синовому та відбуває виконувати свої душпастирські обов’язки у с. Засіли – нині Ратнівський район Волинської області. Про перебування родини Штулів у Залісах залишив колоритні спогади професор І. Денисюк. За його словами:

«Штулі в Залісах жили небідно. Володіли 30 га землі, вели, хоч і без великого ентузіазму, господарство, мешкали у великому будинку, який мав шість просторих кімнат і величезну, як ауди­торія, кухню. Була у їхньому домі й добірна бібліотека. Жили вони скромно, ощадно. Отець Данило не дружив з навколишніми священиками. Гості в них траплялися рідко. Хіба що друзі його синів».

До нашого часу зберігся «Літопис церкви св. Параскеви у Залісах», який підготував Д. Штуль. Це джерело дозволяє відновити не лише перебіг подій, але й показати суспільно-політичне становище того часу. Згідно з документом, після свого призначення у Заліси Штуль розпочав ремонт храму. У липні 1938 р. було поставлено хрест на дзві­ниці, на нього зробили новий штамбур, за що сплатили 111 злотих. Хрест закріпили ланцюгами, щоб міцніше стояв.

Польська влада не лише пильно стежила за політичною ситуацією, але й давала вказівки стовно відзначення церковних свят. Зокрема, за словами Д. Штуля, 1 серпня 1938 р. були заплановані урочистості на честь 950-річчя хрещення Руси-України. Після молебнів віруючі цер­ков Заліси, Тур і Заболоття мали йти освячувати воду до озера. Однак за два тижні до цього Д. Штуля відвідали поліцейські Заболоттівського постерунку і заборонили хід. Воду наказали освячувати біля криниці на подвір’ї священика. 27 квітня 1939 р. шкільний інспектор заборо­нив Штулю також викладати Закон Божий у місцевій школі.

Отець Данило не дуже турбувався, як до нього поставиться влада. Після частих змін парафій він навчився жертвувати, особливо, коли справа стосувалася майбутнього України. Підтвердженням цього виступають і спогади І. Денисюка:

«Це була неординарна особистість. У церкві отець Данило більше говорив про Україну, ніж про Матір Божу, і не так про Ісуса Христа, як про Т. Шевченка. За його ініціативою в селі висипали символічну козацьку могилу. У селі з'явилися синьо-жовті прапори й тризуби. У помешканні священика вишиваний тризуб висів на стіні навіть за радянської влади. Як і його сини – Олег та Василь, Данило Штуль був романтиком. Він нага­дував таких героїв романтичної літератури, як Шрам (пол­ковник і священик) у "Чорній раді" П. Куліша і ксьондз Робак у "Панові Тадеушу" А. Міцкевича, – виконував місію готувати свою паству до боротьби за самостійну Україну. Мав панотець наш одну слабість: у своїх церковних проповідях робив величезні відступи, які не тільки перетворювалися на лекції про міжна­родне становище й уроки національної свідомості парафіян, а й у величання своїх синів-соколів, котрі навчалися в універси­теті аж у самій Варшаві. І гордитися синами батько мав усі підстави: то були дуже талановиті хлопці, високоосвічені і високоінтелігентні юнаки, охоплені патріотичним поривом служити Україні аж до скону».

У близькому майбутньому ці слова стануть жорсткою реальністю.

Із приходом радянської влади на територію Західної України ситу­ація кардинально змінюється не на користь Церкви. Без аргументова­них підстав 12 листопада 1939 р. місцева міліція арештовує Д. Штуля і під конвоєм І. Онищука відправляє до Ковеля. Проте з огляду на неза­конність арешту Д. Штуль був одразу звільнений. Про цей епізод І. Денисюк залишив наступні свідчення:

«Був у нашому селі чоловік дуже непоказного зросту. З того часу й прозвали його "Стара, Присядь". Він теж був правовірним комуністом. Озброєний саморобним обрізом, у перші дні радян­ської влади в 1939 р. жене він нашого священика аж до Ковеля до комісара, аби той з попа-націоналіста здер шкіру. Ну, шкіри поки що молода радянська влада на Волині не здирала, і отець Данило та його конвоїр повернулися в класовому мирі додому. Але цієї трагікомічно-гротескної сцени село довго не могло забути: дрібнесенький чоловічок жене статечного, огрядного священика... А за німців бідолашний атеїст прийшов до отця Штуля просити пробачення. І той простив йому, як і личить християнинові та священику».

Представники місцевої влади на цьому не зупинилися. У «Літописі церкви св. Параскеви» Штуль підкреслює, що селянський комітет у Залісах був настільки неосвіченим, що сам собою підривав довіру до радянської влади. Було багато галасу, грабежів, агітації проти Церкви. Моральний облік священика, тим більше віра у відродження України, перешкоджали радянським активістам втілювати нову політику, адже значна частина селян, а можливо й переважна більшість, довіряли саме священику, а не владі. Отця Данила всіляко намагалися позбавитись. Ситуація загострювалася дедалі сильніше.

Голова сільради А. Кіпень 8 січня 1940 р. провів незаконні реквізи­ції у священика. Штуль поскаржився в Ковель і новим головою сіль­ради призначили І. Пархомука. Однак і він продовжив справу свого попередника. Будучи напідпитку 8 жовтня 1940 р. Пархомчук уві­рвався до будинку Д. Штуля і вчинив замах на життя священика і його дружини. Причиною таких дій Пархомчука став будинок Д. Штуля, на якого він поклав своє око. Після такого вчинку голова сільради був також звільнений.

Проти Церкви виступили не лише місцеві активісти, але й радян­ська держава. У 1940 р. Д. Штуль мав сплатити релігійний податок у сумі 3394 крб. і ще 254 крб. за землю. Громаді села вдалося зібрати ці кошти. Однак у 1941 р. релігійний податок сягнув 6 тис. крб., у той час коли дохід парафії мав скласти лише 2 тис. крб. Громада села хоче збе­регти храм, віруючі пишуть листи у Київ, Луцьк, до Сталіна і Калініна, але безрезультатно. Священик Д. Штуль 1 травня 1941 р. змушений був припинити службу. Незадовго до цього 8 січня у ковельському соборі його возвели в сан протоієрея.

Д. Штуль залишився без засобів існування, а тому влаштувався на роботу в лісопромкомбінат. Згодом після арешту органами радян­ської влади на одному із допитів він розповів не лише про цю ситуацію, але й без жодного остраху за своє життя розкрив власні переконання:

«До приєднання території Західної України до Радянського Союзу я упродовж 23-х років служив священиком Православної Церкви. Окрім доходу від церкви, я мав значний дохід від наділу церковної землі в 20 десятин. За Польщі мені як священику жилось добре, я мав можливість навчати своїх дітей у вищих школах, але я як українець, не бачив, щоб при польському уряді українці і поляки користувались рівними правами. Полякам у всьому давали перевагу. Таку несправедливість я бачив і знав, що рано чи пізно вона має бути ліквідована, але ким і яким чином це буде зроблено, я цього не знав. Мені було зрозуміло, що українці повинні самі для себе шляхом боротьби досягти такого поло­ження, щоб бути рівноправними з представниками інших націй.

Із ряду польських судових процесів мені було відомо, що серед українського населення, яке проживало на території Польщі, є члени ОУН, які вели боротьбу з польською владою за створення окремої незалежної Української держави. Це мені було відомо і погляди цих українців я розділяв, однак сам особисто чле­ном ОУН не був. У1939 р., коли територія західних областей України була приєднана до Радянського Союзу, почалася націоналізація. Із 20 десятин землі, які належали мені як священику, націоналізували 18»и.

Подальшу долю Д. Штуля, можна було б передбачити, якби не початок нової війни. Напад Німеччини на СРСР приніс кардинальні зміни. Українці починають робити спроби відродження держави. У житті священика Д. Штуля напевно почався той час, про який він мріяв упродовж свого життя, час, коли для України можна було зро­бити так багато. Пам’ятаючи про Українську революцію 1917–1921 рр., він із повним запалом віддався ідеям створення незалежної держави та Української Церкви.

За ініціативою Д. Штуля 3 липня 1941 р. було обрано старосту села і його заступника, сформовано місцеву міліцію. Подальші події швидко розвивалися, що свідчить як про організаторські здібності священика, так і про його відданість українській справі. 24 липня на Народному домі був вивішений жовто-блакитний прапор, а в день князя св. Володмира 28 липня Штуль відправив урочисту службу, після чого відбулось освячення води. Молодь була одягнута в націо­нальний одяг. Того ж дня відбулось урочисте освячення Народного дому, де засідали громадські установи, створено «Просвіту», голо­вою якої обрали Д. Штуля. Присутні заспівали низку пісень, серед них: «Боже на землю нашу поглянь» і «Ще не вмерла Україна». Як записав Д. Штуль у «Літописі церкви с. Заліси»: «З того дня почалось життя для України».

Про діяльність священика в період німецької окупації знаходимо відомості в газеті «Волинь», яка видавалась у Рівному. Очевидно, як і в попередні часи, отець Данило дописував у часописи, тим більше, що у «Волині» працював його син В. Штуль. Так, у випуску газети від 5 жовтня 1941 р. йшла мова про організацію в Залісах місцевої влади, міліції та «Просвіти» під проводом Д. Штуля. Священик організував хор, драматичний гурток, відділ молоді. Вдалося налагодити коопе­ративні справи. Новостворена «Просвіта» 31 серпня організувала свято обжинок, яке пройшло з великим успіхом30. Взимку 1942 р. про­світяни під керівництвом Д. Штуля поставили виставу в школі про життя в майбутній Українській державі.

У вересні 1941 р. в Ратному відбувся з’їзд отців місцевого благочиння, де було прийнято рішення визнати юрисдикцію владики Полікарпа (Сікорського). Цим самим священики підтримали існу­вання Української Церкви незалежно від Московського патріархату. Знаючи про патріотизм Д. Штуля, 9 вересня 1941 р. архієпископ Полікарп (Сікорський) призначив його благочинним Ратнівської округи33 і нагородив палицею. Попередник Штуля – П. Лєсковський був призначений представником Московського патріархату – митро­политом Миколою, а тому був звільнений з посади. При цьому Д. Штуль проігнорував погрози архієпископа Камінь-Каширського Антонія про зняття сану.

Отець Данило був переконаний, що Церква має служити потребам громадян, а значить і державі, за яку вони борються. Тому 8 листопада в день св. Архистратига Михаїла, Штуль освятив жовто-синій прапор з тризубом, який стояв у церкві поблизу кліросу, аж до того часу, поки в 1943 р. комендант Заболотівської поліції М. Дуфанець наказав його забрати. Прапор з тризубом вишила дружина голови управи В. Денисюка разом з доньками.

21 листопада 1941 р. у 20-ту річницю розстрілу 359 вояків армії УНР під Базаром Д. Штуль разом із головою сільської управи і секре­тарем провели урочисті заходи. Разом із тим на побудову майбут­нього пам’ятника полеглим було зібрано 175 крб. 30 коп. Кошти пере­дано до редакції «Волині»41.

Як уже було зазначено, отець Данило поділяв погляди ОУН. Тим більше, що його сини Олег і Василь займали керівні посади у мельниківців. Можливо під їхнім впливом, а можливо й через власні пере­конання, Д. Штуль більше симпатизував А. Мельнику. Наприклад, 13 грудня 1941 р. священик відслужив молебень на честь дня наро­дження А. Мельника, після чого виступив із доповіддю про історію України. Він закликав об’єднуватися навколо згаданого керівника ОУН для боротьби за самостійну Україну.

У благочинні Д. Штуля далеко не всі священики були не те що національно свідомими, але й освіченими. Так у «Літописі церкви с. Заліси» отець Данило зазначав, що народ хоче слухати службу рід­ною мовою. Натомість із духовенства є ті, хто українців ненавидить, але їсть їхній хліб і каже, що Україну вигадали поляки й німці. Даючи характеристику кожному священику благочиния, він зазначив, що свя­щеник с. Яревище не тільки про українізацію не думає, а метрики запо­внює польською мовою. На це також звернула увагу редакція газети «Волинь» від 4 грудня 1941 р. У статті йшла мова про Ковельщину і жодним чином не згадувався ні священик, ні с. Яревище. Редакція закликала відмовлятися від подібних дій, які мали давно залишитись у минулому. Як бачимо, Д. Штуль не скористався можливістю озву­чити ім’я священика, щоб виправити вказану ситуацію, хоча мав для цього не лише можливість, але й право. Напевно, це свідчить про його мораль і толерантне ставлення щодо до своїх опонентів.

Старання Д. Штуля і його праця на благо України, незалишилися поза увагою духовного керівництва. 12 лютого 1942 р. архі­єпископ Полікарп (Сікорський) нагородив священика золотим наперсним хрестом з оздобами. У цьому місяці Ратнівське благо­чиння поділилось на два райони: Ратнівський і Заболоттівський.

Благочинним Заболоттівського району Полікарп (Сікорський) призначає Д. Штуля. Ратнівське благочиння повертається назад до П. Лєсковського, оскільки він визнав юрисдикцію владики Полікарпа (Сікорського). У той час на території Заболоттівського району почало діяти два благочиння – Української Автокефальної Церкви на чолі із Д. Штулем та Української Автономної Церкви Московського патріархату. Розкол дедалі більше посилювався, почалася конкурен­ція за вплив. Очевидно через складну ситуацію в Заболоттівському районі, благочинним цього округу архієпископ Полікарп призначив саме Д. Штуля. Він був переконаний, що священик докладе усіх мож­ливих зусиль для відродження Української Церкви.

У благочинні Д. Штуля нараховувалося 10 українських автокефаль­них церков. Однак, у листопаді 1942 р. архієпископ Автономної Церкви Московського патріархату Олексій (Громадський) призначив на Заболоттівську округу власного представника – О. Вареницького. Він зібрав у с. Кримне священиків сіл Любохини (Д. Бєлицький), Яревище (І. Семенович), Тур (І. Кошицький), Заболоття (І. Симонович), Жиричі (С. Шумський) та Здомишель (П. Смоляр) і переконав їх вийти з-під юрисдикції Української Автокефальної Православної Церкви. Таким чином, у Заболоттівському автокефальному благо­чинні, керівником якого був Д. Штуль, залишилося лише три приходи: Гута (Ф. Зай), Дубечно (Ф. Мамонічик), Глухи (І. Хом’як).

Конфлікт Д. Штуля із священиком О. Вареницьким, що служив у с. Кримне, проявився ще на початку 1942 р. Так, газета «Волинь» повідомляла, що Вареницький відмовився провести урочисте бого­служіння, присвячене Акту Злуки 22 січня. Попри це, 24 січня в Кримному пройшла академія, яка була присвячена саме цій події. Організатором заходу виступив пан Хомич. Газета «Волинь» нега­тивно оцінювала співпрацю О. Вареницького з громадою і зазначала, що напередодні війни він відмовився від обов’язків священика і пра­цював чиновником у м. Брест.

Церковний розкол Д. Штуль пояснював не тільки особистими переконаннями, але й меркантильними інтересами духовенства. Зокрема, О. Вареницький всього лише за рік отримав відразу чотири найвищі церковні нагороди від архієпископа Олексія (Громадського). У той час, коли Штуль від Полікарпа (Сікорського) лише одну – хрест з прикрасами. Пізніше в 1943 р. до дня св. Тройці Д. Штуль був удо­стоєний найвищої священичої нагороди – митри.

Д. Штуль намагався переконати священиків повернутися назад до автокефалії. Він писав листи до О. Вареницького, прохав покаятись і відмовитися від незаконно-зайнятого місця. Штуль звертався до духо­венства Заболоттівської округи, щоб вони відійшли від Вареницького і стали єдиним фронтом за ідею України. Однак усі зусилля Д. Штуля виявилися марними.

Про згадану ситуацію розповідав священик с. Гута Ф. Зай. Він стверджував, що в 1942 р. не мав бажання перейти в автокефалію, однак його відвідав комендант поліції Радешо і наказав це зробити або в противному разі буде покараний. Після цього Д. Штуль відпра­вив Ф. Заю ще одного листа із згаданою вимогою. Останній, остеріга­ючись, що в нього заберуть прихід дав згоду. Однак подальші листи Д. Штуля, у яких він вимагав докладати зусиль для відродження України, Ф. Зай знищував.

Адміністративний тиск міг мати місце. Проте під час дачі свідчень радянським силовим структурам про діяльність Штуля Ф. Зай міг хвилюватися за долю свого сина, який у 1940 р. був призваний на службу до лав Червоної армії. Врешті-решт благочинний Заболоттівської округи О. Вареницький разом із своїми священиками жодних утис­ків з боку влади і поліції, очевидно не остерігалися, коли відійшли від автокефалії. Тому до свідчень Ф. Зая варто поставитись із розумінням того, що він мав дати пояснення радянській владі, чому не захотів під­тримувати Московську патріархію.

Зусилля, направлені на розбудову Української Церкви, прино­сили не завжди бажаний результат, чого аж ніяк не можна сказати про культурну сферу, якій також приділяв багато часу Д. Штуль. Так, 22 червня 1942 р. отець Данило відслужив молебень на честь другої річниці звільнення від більшовиків. Одночасно із цим була освячена символічна могила, насипана землею членами «Просвіти» і сільською управою, а також поставлено хрест «Борцям за волю України»“. Окрім того, Д. Штуль безкоштовно роздавав брошуру свого сина Олега «Віки говорять», а газета «Волинь» продавалася на плебанії за одне яйце. Отець Данило радив зберігати її, бо колись це буде цінна історична пам’ятка.

Із приходом радянської влади священика Штуля позбавили благо­чиния 9 вересня 1944 р. Однак отець Данило ще впродовж 7 міся­ців продовжував службу як автокефаліст і не з’являвся до єпископа. Новий благочинний Заболоттівської округи О. Вареницький свідчив керівнику Ради у справах Православної Церкви при Волинському облвиконкомі – Діденку, що Д. Штуль у роки окупації отримував хороший продовольчий пайок і хотів тікати з німцями, але не встиг. Разом із Штулем тривалий час не визнавав Московську паріархію і згаданий священик із с. Гута Ф. Зай. У такий спосіб О. Вареницький намагався розправитись із своїми колишніми опонентами. Виїхати із Заліс у Д. Штуля також не було підстав у зв’язку із тим, що він очі­кував на повернення своїх синів. Покинувши Заліси, священик ризи­кував більше ніколи їх не побачити. Перебуваючи в лавах підпілля, молодший син Василь загинув у 1943 р., а старший Олег був арешто­ваний німцями і перебував у концтаборі Заксенгаузен до 10 жовтня 1944 р. Після смерті А. Мельника в 1964 р. він став Головою Проводу Українських Націоналістів.

Священик Д. Штуль звернувся із заявою про прийняття його в юрисдикцію Московської патріархії лише 27 лютого 1945 р. Він також прохав визнати чинною нагороду митрою, яку отримав під час служби в Автокефальній Церкві, однак відповіді так і не встиг отри­мати. 9 травня 1945 р. він був арештований органами УНК ДБ. Під час обшуку у Д. Штуля конфіскували «Літопис церкви св. Параскеви у Залісах від 1 травня 1938 р.», церковні документи, які свідчили про його підтримку незалежності України. Рішенням військового трибу­налу військ НКВС Д. Штуля засудили на 10 років виправно-трудових таборів із позбавленням політичних прав на 5 років і конфіскацією майна. Дружина Антоніна зверталась із заявою до начальника НКВС у Луцьку переглянути рішення і зібрала на підтримку чоловіка більше 90 підписів жителів с. Заліси. Не дивлячись на те, що віруючі підтри­мали свого священика, рішення радянської влади залишилося в силі.

Незабаром будинок Д. Штуля перетворили в школу, а його дру­жина Антоніна перебралася до престарілої одинокої жінки, у хаті якої померла в 1946 р. Похована на сільському кладовищі біля каплиці. Очевидці стверджують, що Д. Штуль після звільнення відвідав Заліси, але дружини вже не застав. У с. Коритниця Локачинського району в отця Данила залишився брат Федір 1906 р. н., який працював головою сільради після війни.

Священик Д. Штуль був звільнений 18 квітня 1955 р. Відбутий термін покарання склав 9 років 11 місяців і 9 днів таборів Колими та Мордовії. У квітні 1955 р. отець просить владику Палладія (Камінського) призначити його на парафію. Однак свого часу Собор єпископів Автономної Церкви позбавив Д. Штуля сану за приналеж­ність до автокефального напряму. Відповідаючи на резолюцію вла­дики у цій справі, Штуль дав наступне пояснення:

«Стосовно моїх свідчень в автобіографії не згадав про позбавлення Собором Єпископів Автономної Церкви мене священого сану тому, що я не був у юрисдикції їх, а був у юрисдикції Української Автокефальної Церкви і митрополита Полікарпа... Постанови Автономної Церкви за справедливість визнати не можу, оскільки вони тоді не шукали правди, а вигоди земної. Виправдовуватися складно зараз, але є люди ще живі, котрі скажуть і доведуть правду, бо я не наймит, а священнослужитель не заради куска хліба, а заради добра Св. Православної церкви, котрій прослужив вірою і правдою до ув'язнення 32 роки і в ув’язненні не приховував свого високого звання, в якому з’явився до Вас».

Після такої відповіді владика Палладій зняв заборону з отця через покуту, а 14 травня 1955 р. інспектор Волинської духовної семінарії ігумен Філагрій висповідав Штуля і прийняв у молитовне спілкування з Російською Православною Церквою. Після цього священика при­значили у с. Буків, а вже 16 серпня його переведено до с. Білосток того ж Луцького району.

Д. Штуль перебував під пильним оком радянських спецслужб, а тому був змушений залишити Волинь, остерігаючись подальших репресій. У серпні 1956 р. пастир просить дозволу волинського єпархіального архієрея перейти на службу у Саратовську єпархію. Очевидно, пара­фії для колишнього каторжанина не знайшлося, бо Д. Штуль отримав благословення стати кліриком Кіровоградської єпархії. На початку 1960-х рр. священик був настоятелем св. Дмитріївської церкви Києва, служив у св. Андріївському храмі перед його закриттям. Помер 21 березня 1967 р. у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Життя Д. Штуля нагадувало марафон випробувань, про які він знав, але свідомо йшов уперед. Воєнне лихоліття калічило долі, зни­щуючи навіть моральний облік людей. Опиняючись перед вибором у складних ситуаціях, він завжди залишався священиком не за саном, а за покликанням. У житті отця Данила правда відігравала більше, аніж власний інтерес. Нажаль, для сучасного суспільства це може вида­тись незрозумілим. Священик Д. Штуль прагнув наблизити Церкву до народу, виступаючи за богослужіння українською мовою, спільно з громадою села проводив урочисті заходи, шанував культурні традиції та вшановував національних героїв. Якщо ти патріот, то як може бути інакше? Саме через це отець Данило постає перед нами, як приклад для наслідування, у нього, безумовно, є чому повчитися.

Родина Штулів зробила значний внесок у становлення незалеж­ності України, але й заплатила за це надто високу ціну. Тому одним із завдань для істориків має стати дослідження досі невідомих постатей діячів, які всупереч існуючим загрозам пропагували українську наці­ональну ідею.

 

Список джерел і літератури:

  1. Борщевич В. Життя і пастирські труди отця Данила Штуля / В. Борщевий // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 1. – Рівне : ВАТ «Рівненська друкарня», 2006. – С. 460–463.
  2. В Києві помер митрофорний протоієрей Данило Штуль – батько Голови ПУН Олега Штуля // Свобода. – 1967. – 6 травня. – С. 1.
  3. Галузевий державний архів Служби Безпеки України, фп, спр. № 75854. Штуль Д. І. Почато: 9 травня 1945 р. Закінчено: 6 серпня 1945 р., 160 арк.
  4. Державний архів Волинської області, ф. р.-393. Уповноважений Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР у Волинській області, оп. 3, спр. 2. Секретна переписка. Почато: 1 січня 1945 р. Закінчено: 31 грудня 1945 р., 106 арк.
  5. Денисюк В. Т. Ратнівська земля: історико-краєзнавчий нарис / В. Т. Денисюк, І.       О. Денисюк. – Луцьк : Надстир'я, 2003. – 452 с.
  6. Зек Б. Олег Штуль у боротьбі за Україну. Серія «Події і люди». Книга 22 / Б. Зек. – Торонто – Львів: Видавництво «Літопис УТПА», 2013. – 112 с.
  7. Рожко В. Є. Тарас Шевченко і Волинь: (до 200-річчя народження Національного Пророка України 1814–2014 рр.) / В. Є. Рожко. – Луцьк : ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2012. – 184 с.
  8. Село Сновидовичі, Сарненський повіт // Українська нива. – 1935. – 31 березня.
  9. Сновидовичі на Сарненщині // Українська нива. – 1935. – 4 серпня. – С. 3.
  10. Тучемський М. По глухих закутках волинського Полісся: Проповіді. Дорожні нотатки / М. Тучемський. – Луцьк : Надстир'я, 2007. – 162 с.
  11. Хроніка // Волинь. – 1941. – 5 жовтня. – С. 4.
  12. Хроніка // Волинь. – 1941. – 4  грудня. – С. 4.
  13. Хроніка // Волинь. – 1941. – 21 грудня. – С. 4.
  14. Хроніка // Волинь. – 1942. – 5 березня. – С. 4.
  15. Хроніка // Волинь. – 1942. – 2 липня. – С. 4.

 

Зек Б. Українська Церква і національна ідея в житті священика Данила Штуля / Б. Зек // Державотворення і помісність Церкви: історичні процеси та сучасні реалії : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. ВПБА УПЦ КП. – Луцьк, 2017. – С. 63–79.