Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Образ «Різдво Христове». XVIII ст. Походить із храму Апостола і євангеліста Луки в с. Усичі Луцького р-ну.
Волинська ікона
Образ «Різдво Христове». XVIII с...

Інше





Симонів, Гощанський район, Рівненська область | Друк |
Читальний зал - Історія міст і сіл Волині. Короткі довідки

 

Симонів

Гощанський район

Рівненська область


Від давньої пори у Симонові археологи знайшли рештки різноманітних речей, за якими зроблено висновок, що на цьому місці було поселення у періоди міді та раннього заліза. Південніше від сучасного села на високому мисі при впаданні струмка в Горинь збереглися залишки кургану заввишки 1,5, діаметром 10-14 метрів. За легендою довгожительки села Марії Симончук, записаної краєзнавцем Олесею Медведчук, на високому пагорбі, неподалік Горині першим поселився бувалий козак на ім'я Симон. Він не тільки вмів наполегливо і розумно працювати, а й добре знався на природі. Тому до нього й тулилися люди при зустрічах. З їх допомогою той козак увесь схил аж до річки заліснив дубами, утворивши чудовий гай. А ще той Симон мав великий кусень родючої землі. На ній збудував хату, одружився. І довгий час успішно господарював. Село швидко розросталося. Невдовзі мало аж три вулиці. Одна з них – Підгайок, тяглася вздовж Горині, друга лежала в бік Гощі, а третя – до торгового Соляного чи Чумацького шляху на Башине і називалася Причепою, бо була крайньою.

Поселення того козака пізніше стали називати Симоновим. І, можливо, воно тут зародилося не випадково. Адже неподалік з північного боку від першої садиби розмістилося  заросле бур'янами, урочище Замчисько. Там і справді до появи у цих землях козака Симона, стояла міцна фортеця. Її люто за опір зруйнували татаро-монголи. Ймовірно, той козак колись також був серед оборонців і його там вороги непритомного полонили, забрали на каторгу. Звідки й втік та й оселився неподалік місця кривавої звитяги побратимів...

Інша легенда, записана Євгеном Кащаком від оповідачки Надії Романюк, підтверджує сказане в першій щодо існування замку неподалік села. Доповнює деталями з нападу ворогів на нього...

Коли татарське військо, розбивши таранами-колодами міцні мури замку, князь зібрав усе своє золото й срібло у ковану скриню і з високої стіни скинув її у глибінь Горині, заклинаючи, щоб скарби ніхто не зміг дістати. Після того, відправивши жінок і дітей підземним тунелем до монастиря, що стояв на Гощанській Заставі, сам пішов битися з степовиками. Там і загинув.

Значно пізніше (в 1955 році) дослідники під керівництвом Ігоря Русанова та Юрія Кухаренка у згаданому місці, де вже діяв піщаний кар'єр, виявили давнє городище. Його рештки свідчили, що там справді колись стояв мурований замок. А задовго до нього було праслов'янське поселення. У словнику староукраїнської мови XIV-XV століть, виданому в Києві у 1977-1978 роках, вміщено згадку про це село за 1436 рік тоді, наче б воно називалося Симон. Інші джерела (пам'ятки, що видавала тимчасова комісія для вивчення давніх актів у 1845- 1859 рр.) засвідчують першу згадку про це село в 1545 році. Тобто це сталося у добу правління польсько-литовського короля Сигізмунда першого, що довгий час воював з Московським князівством за землі колишньої Київської Русі, утримуючи під своєю рукою Волинь. А ще в архівах Рівненського гуманітарного університету є така згадка: «Село розбудувалось, при дорозі на Гощу, де була корчма Сима (Симона)». І справді корчма тут колись стояла, але значно пізніше, найімовірніше, задовго після «Сима (Симона)», бо про неї серед людей побутує ще свіжа згадка.

Якщо в ранніх згадках йдеться, що Симонів лежить на березi Горинi, то в пiзнiших тлумаченнях - «при рiчищi Томашiвцi», притоцi Горинi. Місцеві краєзнавці ту притоку називають Рiвцем. Мабуть, правильно так і так, адже село розросталося i сполучалося з iншими – Франiвкою у схiднiй околицi та замало не досягнулося до пiвнiчним крилом до Гощi. Але iсторичний центр знаходиться непорушно на уже згаданому високому пагорбi бiля Горинi, що довгий час у мiсцевих людей називався «Курганом».

Тяжкою була доля селян у минулому. Село належало панам – гнобителям. Селяни 3-4 дні відбували панщину, платили численні податки, ремонтували греблі.

До 1917 року в селі було 1146 десятин панської землі, яка належала графу Сосновському та його родичам. Цю землю він здавав орендарям, а сам їздив по країнах Західної Європи і прогулював багатство створене працею безправних трударів. Орендарі – пани Регульський, Окольський, Задемський, ще більше експлуатували селян, ніж граф. А селянам, яких нараховувалося 2321 чоловік, належало 1643 десятин землі, або близько 0,7 десятин на кожного селянина.

В селі була школа, у якій навчалося 35 учнів чоловічої статі.

Безправ’я, тяжкі умови праці, нерівність, викликали виступи селян. Особливо активізувалася боротьба селян під впливом революції 1905 року.

Після Жовтневої революції був створений комітет бідноти для розподілення панської землі. На чолі комітету стояв Дем’ян Прокопчук, який розподілив панську землю і панське майно. Але недовго довелося вільно господарювати,  вже восени 1920 року село було окуповане польською шляхтою. З1920 до 1939 року село знаходилося під гнітом польських визискувачів.

В с. Симонів першими почали боротьбу за волю народу 25 юнаків і дівчат молодіжного осередку під керівництвом  Миколи Українця. Вони налагодили випуск листівок, рекламацій, вивчали революційну літературу, проводили маївки.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Україну перервав мирну працю людей. Вже 3 липня 1941 року наше село було окуповане німецькими загарбниками. Настала чорна сторінка історії села.

Майже 140 чоловік брали участь у Великій Вітчизняній війні. 68 жителів села загинули смертю хоробрих. За свої подвиги воїни удостоєні високих урядових нагород. Наші люди вірили в перемогу і активно боролися проти ворога. 18 січня 1944 року прийшло довгождане визволення. Війська Волинської дивізії 24 корпусу генерал – лейтенанта Кирюхіна і полковника Орлова визволили село Симонів.

Післявоєнна відбудова села почалася зі створення в 1945 році підсобного господарства, яке у 1948 р. було перетворене на колективне господарство імені Сталіна. В січні 1950 року в селі була проведена суцільна колективізація селянських господарств.

В 50-х роках в селі з’являється електрика, радіо.

Поряд з будівництвом ферми та інших приміщень, селяни будують власні житлові будинки, насильно переселяючись з хуторів та віддалених від села вулиць.

На місці спаленої фашистами церкви в 1949 році побудована нова.

У 60 – 80-х роках в селі були побудовані такі соціально- побутові об’єкти: в кінці 60-х – цегельний завод, у 1964 році – ФАП, у 1969 році – школу, у 1970 році – клуб та інші.

Поблизу села Симонів протікає річка Горинь. На території села посаджений сосновий ліс.

Село Симонів далеко за його межами знане людьми інтелектуальних досягнень. Серед уславлених вихідців є такі світила України як Віталій Цимбалюк – зав. відділенням Київського науково – дослідного  інституту нейрохірургії; професор, доктор медичних наук, Дмитро Божок – посол України в Монголії та Казахстані; Дмитро Лакей – посол України в Канаді; Микола Ярощук – президент торгово – промислової палати в Рівному; Віталій Божок – полковник запасу; Микола Устимець – самородок – художник; Іван Трохимчук, Євстахій Жовнір – сільські кореспонденти районної та обласної газет.

На території села Симонів проживає 1708 жителів. Діє дитячий садочок «Сонечко», Симонівська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів, публічно-шкільна бібліотека, медичний пункт, центр народної творчості і дозвіллєвої роботи, Свято-Дмитрівська церква.

 

***

Минувшина Гощанщини – далека і близька : історія населених пунктів Гощанського краю / уклад. О. Загородько ; ред. М. Макарук. – Гоща : Гощанська ЦРБ, 2015. – 96 с.