Авторизація



Опитування

На Вашу думку чи оперативно та змістовно наповнюється на веб-сайті розділ «Новини», чи стає Вам ця інформація у нагоді?
 

Фотогалерея


Бессер Віллібальд Готліб (1784–1842)
Видатні діячі
Бессер Віллібальд Готліб (1784–1...

Інше





Синів, Гощанський район, Рівненська область | Друк |
Читальний зал - Історія міст і сіл Волині. Короткі довідки

Синів

Гощанський район

Рівненська область


В п’яти кілометрах від районного центру Гоща на північний схід розкинулося на багатьох невеличких пагорбах село Синів. За переказами старожилів села, його історія не сягає далеко в глибину віків. На початку XV століття, коли Гоща була значимим поселенням, вся територія теперішнього Синьова була поросла густим лісом, колючим чагарником. Подорожні, що направлялися з Корця, поспішали пройти чи проїхати цю місцевість за сонця, щоб зупинитися на нічліг чи гостину в Гощі тому, що в ночі в ярах жахливо вили вовчі зграї та й розбійник міг зустрітися.

В історичній літературі село Синів відоме з 1403 року. Старожили розповідають про перші поселення та назву села дві легенди.

Одну з них розповідав Луцик Микита Прокопович:

«Я не пам’ятаю, як звали поміщика, якому належала земля нашого села. Пам’ятаю тільки, як мій батько говорив, що у того пана було два сина. Старший з них називався Сеньом, молодший – Терентієм.

Старий поміщик поділив свої земельні володіння між синами. Сеньові володіння дістало назву Синів, а Терентія – Терентіїв».

За іншими переказами, назва села пішла від того, що на пагорбах, де розташовувались перші поселення людей, щороку цвіло багато волошок. Нижче пагорба було озеро (це урочище і сьогодні жителі села називають «озером»). Вода з відбитком волошок була особливого синього кольору. Тому це невеличке поселення називають синів.

На території села поселення людей виникли у період кам’яного віку. Доказами цього є знахідки кам’яних знарядь праці жителями села під час земельних робіт. Це і шкребачки, і кам’яні сокири без отворів та з просвердленими отворами. Однак повну картину тогочасних поселень відтворили б археологічні розкопки.

З найдавніших родів, що першими проживали в Синьові народна пам’ять зберегла прізвища Гапончуків, Савчуків,  Матюх та Солімчуків. Після скасування кріпацтва значна частина землі у селі, близько 1000 га, належала поміщику. Пан у селі не жив, а землю здавав в оренду.

Поступово до 1906 року земля була розпродана багатим селянам. Під час столипінської реформи частина синівців перебралася на хутори. Ще й досі серед жителів села побутують таки назви: «Калинівка» (пд. сх. част. села), «Великий Куток» (східна частина села), «Закорчма» (західна частина села), «Гора» (північна частина села).

На початку 1917 року в с. Синів на зимових квартирах стояла частина царських військ – Лейб-гвардійський полк кінної артилерії, що брав участь у Першій світовій війні проти австро-німецьких військ. Деякі солдати полку були зв’язані  з революційним рухом і, по суті, належали до більшовицьких осередків в армії.

Після отримання звістки про повалення царської влади в Петрограді, на очах у синівців революційні солдати роззброїли офіцерів та взяли владу в свої руки.

В березні 1917 року синівська біднота на загальній сходці обрала першу місцеву раду сільських депутатів. Головою був обраний Пархомчук Каленик Левкович, а заступником Ляховецький Федір.

Першим актом новоствореного органу влади була націоналізація землі та передача її безземельним селянам.

Внаслідок радянсько-польського миру 1921 року наш край увійшов до складу Польської держави. Після встановлення польської влади рада сільських депутатів була ліквідована.

Але і в роки польського панування під впливом перетворень в Радянській Росії прикордонний Синів стає місцем активної політичної боротьби.

У 1923 році комуністи Самко Пилипчук, Терентій Солімчук організували в селі підпільний гурток, який вів серед населення агітаційну роботу. В кінці 20-років тут вже існувала організація КПЗУ, яка розповсюджувала листівки політичного змісту.

В Синів надходило багато нелегальної літератури.  На сходках читались журнал «Наша правда», газета «Червона Волинь» та інші видання. Все це не могло бути не помітне польським властям.

16 квітня 1936 року в село прибуло 150 поліцаїв. Було заарештовано групу синівців, в тому числі і активних підпільників – Гапончука Г.У., який в 1933 році очолив Гощанський підпільний райком КПЗУ. Проте з допомогою підпільника Т. Новака йому вдалося втекти.

Незабаром вони вдвох почали готувати до випуску газету «Поклик». Основним змістом якої повинен був стати заклик до возз’єднання західно-українських земель з Наддніпрянською Україною. Але газети випустити не вдалося. Згодом в селі була організована нелегальна бібліотека літератури, створено драматичний гурток, який ставив п’єси в клуні Мирона Рисюка.

В 1937 році понад 40 селян було заарештовано і кинуто до в’язниць. Особливих переслідувань зазнала сім’я Гапончуків. За грати було кинуто чотирьох братів: Григорія осудили до 12 років, Давида – до 10 років, Михайла – до 6 років, Івана – до 4 років.

Після 17 вересня 1939 року почалась радянізація західно-українських земель. В селі Синів була створена сільська рада. Першим головою її було обрано Савчука Семена Гнатовича.

40 десятин церковної землі було націоналізовано і розподілено між безземельними селянами.

Почала працювати семирічна школа. 7 січня 1940 року організовано колгосп. Об’єдналось в ньому 63 безземельних господарств. Нараховувалось тоді в ньому 550 га землі, 2 корови, племінний бугай, 2 свиноматки, 25 пар коней. Мали 1 трактора, на якому працювала активістка Параска Степанівна Лащук.

Настав 1941 рік. Німецькі війська захопили Синів 3 липня.

Під час окупації у селі діяла підпільна антифашистська група радянських партизан. Найбільш активну участь в партизанському русі брала О. Солімчук (у 30-х роках очолювала Гощанський підпільний райком КСМЗУ). Вона першою пішла в загін Медведєва. Членами підпільної групи були О. Цупрку, Г. Горисюк, М. Матюха та ін.

На фронтах Великої Вітчизняної війни проти гітлерівців воювали 169 жителів села. 89 з них загинуло. За бойові заслуги 149 мешканців села нагороджені урядовими відзнаками. Полеглим в боротьбі з фашистами споруджено обеліск, який знаходиться на цвинтарі.

Станом на 1.01.2001 року в селі проживало 29 учасників бойових дій. Нині залишилось лише двоє.

14 січня1994 року село було визволено від окупантів. Відбудова сільського господарства відбулася у складних умовах. Селяни у переважній більшості прагнули вести індивідуальне господарство. В той час влада тримала курс на колективізацію сільського господарства.

Робота по відновленню колгоспу почалася відразу після визволення. Вона велася в основному у формі жорстокого примусу. В пам’яті очевидців збереглися картини сімейних трагедій, коли з двору українського трудівника представниками радянської влади на селі вивозили худобу, забирали рештки продуктів харчування, реманент.

Протидію колгоспному будівництву чинила ОУН-УПА. Їх діяльність вважалася злочинною. Тодішня радянська система знищувала усіх, хто звинувачувався в «українському буржуазному націоналізмі» або в пособництві йому.

У період радянської влади у Синьові містилася садиба ім. Мічурина, раніше «Сталінська конституція», господарство якого було багатогалузеве.

У період розвитку за ним було закріплено 2390 га землі. Із них 1119 га - орної, 32 трактори, 12 комбайнів.

У 1992 році колгосп було реорганізовано на колективне сільськогосподарське підприємство ім. Мічурина. У 1997 році здійснено розпаювання майна земель КСП. У 2001 році КСП реорганізовано у АПП «Обрії». До 2012 року землями села керувало підприємство «Лендком» с. Синів. З 2013 року землі села орендує АПП «Мрія».

У селі є загальноосвітня школа, в якій навчається 124 учнів, працює 21 учитель. Є сільська рада, яка побудована в 1974 році, є відділ зв’язку. На території села працює медичний заклад, публічно-шкільна бібліотека, клубна установа.

У Синьові збереглася архітектурна пам’ятка – дерев’яна церква Іоана Богослова – одна з найдавніших пам’яток Волинського дерев’яного зодчества, збудована1595 року.

По своїй архітектурній будові вона тризрубна, з великими сінями з’єднаними до основного об’єму із західної сторони.

Старожили розповідають про створення церкви.

«Сталося це у прадавні часи, ще коли на українські землі набігали люті загарбники турецького хана. Не обминула ця божа кара і наше село…

Колись на хуторі жила чорна молода жінка з дитиною. Під час одного з набігів ворогів до неї в оселю увірвався лихий татари, щоб на невольницькому ринку продати її в султанський гарем. Довго благала вона його зберегти їй життя, падала перед ним на коліна, молила відпустити її. Але злий татарин не хотів втрачати свою здобич.

Але неподалік ворога лежав макогон. Довго не роздумуючи, жінка вхопила його із лютої злості вдарила ним по голові татарина.

На якусь мить вона завмерла і не тямила, що вбила людину. Жінка взявши дитину на руки, хотіла втекти, але помітила, що кін вигріб ногою яму. Вона швиденько вкинула мертве тіло негідника і засипала яму землею.

І тут в око їй впала шкіряна сумка, що була прив’язана до кінського сідла. В ній жінка знайшла багато – багато золота.

З дитиною і багатством вона втекла в ліс і довго там переховувалась. Але згодом її почали тривожити докори совісті і вона віддала золото селянам, які збудували в селі церкву ».

За переказами в цій церкві козаки Богдана Хмельницького святили свою зброю, ідучи на Берестечко. А ще старожили розповідають, що в роки німецької окупації жителі села зняли із дзвіниці дзвони, що не дісталися окупантам і закопали. На жаль,  до сьогодні не збереглися відомості про місце-схованку дзвонів.

Зараз в селі нараховується біля 800 жителів, 310 дворів.

 

***

Минувшина Гощанщини – далека і близька : історія населених пунктів Гощанського краю / уклад. О. Загородько ; ред. М. Макарук. – Гоща : Гощанська ЦРБ, 2015. – 96 с.