Фотоколекція

Церква Різдва Богородиці (1885)

с. Берестечко (раніше с. Русино-Берестечко) Дубенський район Рівненська область

Церква Різдва Богородиці – діюча дерев’яна церква у селі Берестечко на Рівненщині, пам’ятка архітектури місцевого значення.

Дерев’яна церква будувалася протягом 1883–1885 рр., однак є відомості, що на цьому місці віддавна існував старіший храм, споруджений, очевидно, ще у XVIII ст. Побудована на кошти парафіян. Вона мала кам’яний фундамент, досить простора, крита жерстю, літургійним начинням та богослужебними книгами на той час бідна. Сучасна церква розташована в центральній частині села, відіграє роль виразної висотної домінанти і добре сприймається з головної вулиці. Церква являє собою однобаневий, тризрубний храм з прибудованою дзвіницею. Над нею влаштовано дах наметової форми. Центральний зруб суттєво вищий за об’єми бабинця та вівтарної частини. Приміщення бабинця та нави наближені в плані до квадрату, вівтарна частина – шестигранна. Ззовні головна баня на «восьмерику» має приземкувату грушовидну форму, увінчана декоративною маківкою з металевим хрестом. Головний вхід до храму традиційно влаштований із заходу через нижній зруб дзвіниці. Первісно церква мала також два входи безпосередньо до центральної нави – з півдня та півночі. Нині південний вхід не функціонує і сходи перед ним, як і сам ганок, розібрані. З північної та південної сторін до вівтарної частини прибудовано два невисокі приміщення ризниці та паламарні. Зовнішні кути зрубів акцентовані пілястрами з дощок, верхи зрубів підкреслені розвинутим карнизним профілем, вікна мають декоративне обрамлення. Нижнє пасмо вертикального шалювання відділене від верхнього горизонтального шалювання спеціальним поясом. На час обстеження (2011 р.) площина стін була пофарбована у насичений голубий колір, основні елементи зовнішнього декору виділені білим. Покрівлю бані та дахів виконано з оцинкованої жерсті сірого кольору. Частину дерев’яних віконних рам (вівтарний зруб та восьмерик) замінено на пластикові рами зі склопакетами.

Джерела:

Текст та ілюстрація:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 37.

Берестечко [Електронний ресурс] // Дерев’яні Церкви Західної України : [сайт]. – Режим доступу: http://decerkva.org.ua/riv/berestechko.html. – Назва з екрана.

Церква Різдва Богородиці (1911)

с. Бережниця, Сарненський район Рівненська область

Церква Різдва Богородиці – православна дерев’яна церква в селі Бережниця Сарненського району Рівненської області.

Церква розташована в центральній частині села, недалеко від головної дороги, на пологому схилі. Побудована на місці попереднього дерев’яного храму, втраченого внаслідок пожежі. Храм хрещатий, п’ятизрубний, з прибудованою із заходу дзвіницею. З півночі та півдня до гранчастої вівтарної частини примикають приміщення ризниці та паламарні. Центральна нава помітно перевищує суміжні зруби, накрита чотирисхилим дахом і має один верх півсферичну баню на восьмигранному барабані, прорізаному прямокутними вікнами. З усіх боків баня декорована спрощеними закомарами трикутної форми. На кутах даху центральної нави встановлені декоративні маківки на сліпих ліхтариках. Така композиція імітує традиційне російське п’ятиглав’я. Триярусна дзвіниця завершується наметовим восьмигранним верхом з цибулястою маківкою. Стіновий брус оздоблений ззовні шалівкою з дерев’яних дощок. Основне поле стіни почленоване кутовими лопатками і спрощеним фризом. Бічні рамена храму накриті двосхилими дахами, утворюючи завершення у вигляді трикутних фронтонів. Прямокутні вікна обрамлені лиштвами та завершені сандриками. Храм є зразком неоросійського стилю, розповсюдженого на Волині в другій пол. ХІХ — на поч. ХХ ст. Колористичне вирішення церкви грунтується на характерній для Волині гамі поєднання білого та різних відтінків голубого кольорів. В останні роки дахи церкви покриті металевими листами синього кольору, а центральна баня та верх дзвіниці анодованими металевими листами з імітацією позолоти, первісні маківки та хрести замінені шаблонними.

Джерела:

Текст та ілюстрація:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 52.

Бережниця [Електронний ресурс] // Дерев’яні Церкви Західної України : [сайт]. – Режим доступу: http://decerkva.org.ua/riv/berezhnytsia.html. – Назва з екрана.

Церква святого Миколая (1872)

м. Дубровиця, Сарненський район Рівненська область

Церква святого Миколая (Свято-Миколаївська церква) – православна дерев’яна церква в місті Дубровиця Рівненської області. Пам’ятка архітектури місцевого значення.

Церква побудована у неоросійському стилі. Дерев’яний, хрещатий в плані, п’ятизрубний однобаневий храм з прибудованою дзвіницею. Над головною навою влаштовано баню цибулястої форми на восьмигранному барабані з чотирма спареними вікнами. Двоярусна дзвіниця завершується наметовим верхом з цибулястою маківкою. Окрім головного західного входу через нижній ярус дзвіниці влаштовані допоміжні входи в північній та південній стінах головної нави. Ззовні церква шальована горизонтальними дошками, пофарбованими на час обстеження (2006 р.) голубою олійною фарбою. Покрівля дахів і верхів храму оцинкована жерсть сірого кольору.

Джерела:

Текст та ілюстрація:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 52.

Дубровиця [Електронний ресурс] // Дерев’яні Церкви Західної України : [сайт]. – Режим доступу: http://decerkva.org.ua/riv/dubrovytsia.html. – Назва з екрана.

Церква святого Георгія (1700)

м. Дубно, Рівненська область

Церква святого Георгія, 1700 р. та дзвіниця, 1869 р. Існує інформація про точну дату завершення будівництва церкви — 22 липня 1700 р. Тризрубний, одноверхий храм з рівновисокими зрубами. Планувальне вирішення складається з наближених до квадрату бабинця, нави та абсиди. Над навою влаштований відносно невисокий восьмерик підбанника з двома фігурними вікнами з південної та північної сторін. Підбанник накрито восьмигранним пониженим куполом, що завершується світловим ліхтарем з чотирма віконцями та маківкою грушовидної форми. Над бабинцем та абсидою влаштовані дахи у вигляді двох восьмигранних куполів із декоративними маківками. Зовнішні стіни опоряджені вертикальними дошками з нащільниками. В кін. ХХ — на поч. ХХІ ст. до давніших прибудов ризниці та притвору додалися додаткові приміщення вздовж північного фасаду, що відчутно деформувало цілісний архітектурний образ храму. Дзвіниця двоярусна по типу «четверик на четверику», завершується високим наметовим дахом з цибулястою маківкою. Зовнішні стіни опоряджені горизонтальними дошками, підкреслені карнизами та кутовими пілястрами. Декоративні обрамлення мають також дверні та віконні отвори.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 41.

Свято-Юріївська церква 1700 р. [Електронний ресурс] // Дубенська міська рада : [сайт]. – Режим доступу: https://dubno-adm.gov.ua/pro-misto/arkhitekturna-spadshchina/svjato-jurijivska-cerkva-khvii-khviii-st-okhor-no1494-n1-rv.html. – Назва з екрана.

Дубно [Електронний ресурс] // Дерев'яні Церкви Західної України : [сайт]. – Режим доступу: http://decerkva.org.ua/riv/dubno.html. – Назва з екрана.

Замок князів Острозьких (XVI ст.)

м. Старокостянтинів, Хмельницька область

Замок князів Острозьких (замок князя Василя-Костянтина Острозького) – пам’ятка архітектури національного значення, резиденція князів Острозьких XVI століття.

Цей унікальний замок був споруджений одночасно з містом в стислі терміни через відсутність оборонних споруд на території. Князь Острозький обрав це місце з метою зміцнити кордони зі сходу через постійні напади кримських татар. Мурований замок для захисту краю від татарських нападів був заснований у 1561–1571 р. князем Василем-Костянтином Костянтиновичем Острозьким на місці колишнього с. Колищенці, купленого князем. Замок розбудовувався одночасно з новим містом, яке князь назвав іменем свого батька. Розташований він у рівнинній заболоченій місцевості на мисі, утвореному злиттям річок Случ і Ікопоть. До складу збереженого донині комплексу замкових споруд входять: палац з оборонною баштою на південному заході і замковою церквою на сході, дзвіниця, в’їзна брама, розташована на північ від палацу, з оборонними мурами, що частково збереглися; вони йдуть до оборонної башти, а від неї далі на південний схід, вздовж р. Случ. З боку міста територію замку відмежовував заповнений водою рів, через який було влаштовано звідний міст.

Комплекс князівської резиденції сформувався в два етапи. Насамперед у 1561–1571 рр. збудували оборонну башту з палацовим корпусом, прилеглим з заходу й домовою церквою на сході, яка з’єднувалася з палацовим корпусом переходом на рівні хорів. На початку XVII ст. (за деякими джерелами – в 1636 р.) зведено існуючий зараз об’єм між церквою і палацовим корпусом, що заповнив простір до південного замкового муру таким чином, що він став південним фасадом палацу. Двох'ярусна оборонна башта, включена в комплекс князівської резиденції, є головним композиційним акцентом укріплень на південному заході. Разом з палацовим корпусом вона створила зручний фронт обстрілу. Її монументальність, зумовлена наявністю глибоких гарматних амбразур і бійниць, контрастує з ренесансним завершенням у вигляді аттика складної конфігурації. Палацовий корпус двоповерховий, прямокутний у плані, з виступаючим у бік річки ризалітом. Під усім корпусом є глибокі підвали з криницями-камерами, що ведуть до річки. Замкова церква зального типу, з однією вівтарною апсидою, відігравала важливу оборонну роль. Вона має товсті стіни, вузькі стрілчастої форми вікна в глибоких нішах та монументальну баштоподібну прибудову з півдня. Барокова маківка і фронтон над входом, як і два контрфорси результат реконструкції, проведеної у XVII ст.

Протягом свого існування замок ніколи не був завоюваний татарами, хоча у 1648 році війська Богдана Хмельницького захопили фортецю. На жаль, через часту зміну власників наприкінці ХVІІІ століття Старокостянтинівський замок був у занепаді. У часи дворянсько-російського господарювання ця оборонна споруда використовувалася під адміністративні установи. За радянської влади, у 1929 році, замок, як видатну пам’ятку культури доби феодалізму на Волині, було визнано історико-культурним заповідником республіканського значення. Перед другою світовою війною споруди було відремонтовано і відчинено музей. Під час гітлерівської окупації в приміщенні замку розмістили казарми для німецьких солдат. Після війни роботу музею було відновлено, проте, у 1954 році діяльність історичного заповідника та краєзнавчого музею зупинено. Фонди музею, рідкісні книги передали до інших музеїв України. Понад чотири тисячі експонатів перевезли до Могилів-Подільського, Острога, Чернівців та інших міст, а в приміщеннях замку розмістилися господарські установи. Поступово ця архітектурна пам’ятка ХVІ століття піддавалася руйнації. На жаль, сьогодні із 15 будівель, з яких складався Старокостянтинівський замок, збереглися лише: кам’яний палац із церквою та баштою, в’їздна брама з баштою та частина кам’яної стіни від міста.

Від початку свого існування замок князів Острозьких використовували відповідно до історичних реалій, але саме історія використання його як музейної установи розпочинається з 20-х рр. XX ст. Ініціатором створення окремого заповідника на базі Старокостянтинівського замку був пам’яткоохоронець Володимир Іванович Кочубей. Постановою РНК УРСР від 15 січня 1929 р. замок князів Острозьких було оголошено Державним історико-культурним заповідником республіканського значення. На початку 30-х рр. ХХ ст. на другому поверсі палацу був створений районний історико-краєзнавчий музей – перший на Старокостянтинівщині. Тут проводилась науково-дослідна та культурно-освітня робота. До Другої світової війни в музеї діяли експозиції: природнича, козацької доби, роду Острозьких. Перед самою окупацією музей припинив свою діяльність. Під час окупації в замку знаходився німецький штаб, деякі приміщення були переобладнані під казарми. Одразу після звільнення міста, в 1944 р., музей знову почав діяти, директором якого була Валентина Ченцова. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 14 травня 1954 р. № 650 і наказу Міністерства культури від 21 травня 1954 р. № 178, «Про впорядкування мережі музеїв системи Міністерства культури УРСР», було припинено діяльність заповідника в Старокостянтинові та краєзнавчого музею при ньому. На основі складених актів інвентар, обладнання, рідкісне бібліотечне зібрання (627 книг), більше 4-х тисяч експонатів, з яких близько 200 опудал птахів, було передано на збереження в інші музеї України. У приміщеннях замку до 80-х рр. розміщувались: спортивна школа, Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту, засолювальна база та ін. За ці часи замок дуже постраждав, почав руйнуватися. Уже під час незалежності України рішенням міської ради 2013 р. було створено історико-культурний центр-музей «Старий Костянтинів».

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вечерський В. Місто Старокостянтинів. Замок князя Василя-Костянтина Острозького / В. Вечерський // Вечерський В. Фортеці й замки України / В. Вечерський. – Київ, 2011. – С. 323–326.

Замок князів Острозьких [Електронний ресурс] // INSIDE-UA : [сайт]. – Режим доступу: https://inside-ua.com/places/zamok-ostrozkykh-starokostiantyniv. – Назва з екрана.

Історико-культурний центр-музей «Старий Костянтинів» : [сайт]. – Режим доступу: https://zamokst.com.ua/. – Назва з екрана.

Шовчко В. Старокостянтинівський замок [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2927/starokostyantinivskii-zamok. – Назва з екрана.

 

Собор Преображення Господнього Православної Церкви України (1731)

м. Кременець, Тернопільська область

Собор Преображення Господнього Православної Церкви України (раніше Базиліка Святих Ігнатія Лойоли і Станіслава Костки або Костел оо. Єзуїтів) – сакральна споруда, домінанта комплексу монастиря оо. Єзуїтів у м. Кременець. Найвища будівля міста.

Трьохнефна споруда, з двома вежами, куполом, що має шість пілонів, а ще чотири підтримують баню. Висота всередині під куполом сягає 43 м., внутрішні розміри 50м. на 30м, загальна площа стін – 7000 м2. Основними прикрасами храму є карнизи, арки та пілястри. До будівлі собору, літерою «П», примикають двоповерхові корпуси колегіуму, на яких розміщені дві конусоподібні восьмигранні вежі. Перед фасадом розташована пишна балюстрада з багатьма декоративними вазами та кованою огорожею. Ансамбль собору вважається одним з кращих на Волині, зроблений у стилі пізнього українського бароко.

На рубежі XVI–XVII століть за ініціативи міського старости з магнатського роду Вишневецьких – Януша Антонія (1678–1741) – з’явився перший уніатський кам’яний костел в ім’я Святого Духа підпорядкований уніатському Володимирському єпископату. Його ж стараннями в місто у підніжжя Кременецьких гір в 1701 р. прибули перші єзуїтські ченці, які утворили при новому храмі братство. Зростання громади храму в самому серці міста навпроти стародавнього замку на вершині високої гори та посилення впливу Унії призвело до того, що в 1731 р. єзуїтським орденом за сприяння та активної фінансової підтримки все тієї ж сім’ї Вишневецьких був закладений новий величний костел на честь Всесвятого Духа, патрона і засновника «Товариства Ісуса» Ігнатія Лайоло і покровителя Польщі Станіслава Костки. Костел збудований архітектором Павлом Гіжицьким за проєктом архітектора Паоло Фонтана в стилі пізнього бароко першої половині XVIII століття. Перше призначення костелу було для монахів-єзуїтів. Впродовж десяти років (до 1753) до костелу було добудовано два корпуси, один з яких призначався для потреб монахів, а інший для школи. У 1750 р., ще до завершення будівництва, тут відчинив свої двері єзуїтський колегіум – навчальний заклад, що надавав молоді середню освіту. Основну частину коштів на будівництво храму і прилеглих споруд надали князі Януш та Михайло Вишневецькі. В центральному нефі собору до сьогоднішніх днів збереглися їх герби. У 1773 р., внаслідок розпуску Папою Римським ордену єзуїтів, монастир припинив своє існування, а корпуси перейшли у підпорядкування так званої Едукаційної комісії, що відповідала в Речі Посполитій за народну освіту, і невдовзі вона відкрила тут першу на Волині світську середню школу. У 1837 р. колишній костьол (на цей час уже закритий) вирішили перетворити в головний храм Волинської єпархії, і у 1840 р., після ремонту, тут відкрився кафедральний Преображенський собор. Але у зв'язку з переїздом архієрея на постійне проживання в губернське місто Житомир, у 1841 р. собор перетворився в семінарську Преображенську церкву. Коли у 1902 р. семінарію було перенесено в Житомир, споруди отримали в користування Волинське єпархіальне жіноче училище. За часи функціонування поєзуїтського костелу як православного храму в його інтер’єрі відбулися помітні зміни. Були ліквідовані католицькі вівтарі, орган, лавки та конфесіонали, забілено настінні розписи, невідповідні православним канонам. В 1930-і рр. за рахунок поновленого ліцею художник Терлецький відреставрував розписи на стінах однієї з каплиць. У головній наві також були розчищені фрески з гербами засновників князів Вишневецьких. Однак за часів радянської влади їх знову забілили. Храм, який є складовою частиною збудованого П. Гіжицьким комплексу, впродовж всієї історії (крім атеїстичного періоду) був невід’ємною частиною у виховному процесі молоді. В радянський час храм тривалий час пустував. Спочатку він був перетворений на склад зернових, а в 1950–1960 рр. з нього зробили студентський спортзал. У добу незалежної Української держави продовжилися планомірні роботи щодо реставрації цієї архітектурної пам'ятки. Фасади колишнього костелу в останні роки істотно поновлені, здійснені реставраційні роботи у внутрішньому храмовому просторі. При цьому були відкриті деякі з давніших фресок, зокрема й ті, що стосуються давньої історії Товариства Ісуса. В колишніх приміщеннях колегіуму наразі розміщується Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Т. Шевченка. Храм входить в комплекс споруд, які є пам’яткою архітектури національного значення №667-Н/1-4 – «Комлекс ліцею» і є складовою Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Герасимюк М. З історії храму Преображення Господнього Тернопільсько-Бучацької єпархії м. Кременець [Електронний ресурс] / М. Герасимюк // Релігійнo-Інформаційна Служба України : [сайт]. – Режим доступу: https://risu.ua/z-istoriji-hramu-preobrazhennya-gospodnogo-ternopilsko-buchackoji-yeparhiji-m-kremenec_n29411. – Назва з екрану.

Ричков П. А. Товариство Ісуса в Україні : архітектурно-історична спадщина : монографія / П. А. Ричков. – Рівне : Формат А, 2021. – С. 242–257.

Шовчко В. Храм Преображення Господнього Кременця [Електронний ресурс] // Пам'ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1213/khram-preobrazhennya-gospodnogo-krementsya. – Назва з екрана.

 

 

Аптека-музей Фрідріхсона (1799)

м. Ковель, Волинська область

Аптека-музей Фрідріхсона – будинок старої аптеки в місті Ковель, збудований на межі XVIII та XIX століть. На будівлі розміщена табличка з назвою «Архітектурна пам’ятка місцевого значення, 1900 рік». Деякі історичні джерела вказують дату спорудження – 1799 рік.

В архітектурному відношенні будинок Г-подібний в плані, цегляний, кутовий. Кут будинку зрізаний і відсічений еркером, який завершується чотиригранним куполом. Будинок старої аптеки має безперечну архітектурну цінність і складає важливий елемент фонової забудови.

Відкрив аптеку провізор Фрідріхсон. Установа пережила Першу світову війну, революційні бурі, громадянську війну. Успішно працювала і в польські часи, і за німецької окупації. Династія Фрідріксонів утримувала аптеку аж до 1939 року. Проте з початком Другої світової війни та розподілом Польщі, у Ковель увійшли радянські війська. З приходом радянської влади аптека була націоналізована. Припускаємо, що родина Фрідріксонів емігрувала, так як і більшість видатних та знакових еліт міста. У повоєнний період установа зберегла своє цільове призначення і використовувалась, як аптека Клінгера (провізором був пан Клінгер). З часом була здійснена невелика перебудова, але практично свій первинний вигляд будівля зберегла. Послугами цієї аптеки не могли не користуватись Косачі, коли жили в селі Колодяжному (Ковельський район Волинська область). Аптеку відвідував також видатний український письменник, культурний діяч, сімейний лікар і приятель родини Косачів Модест Левицький, який у 1894 р. працював у Ковелі повітовим лікарем. Ймовірно, що бував у аптеці Андроник Лазарчук – самобутній художник-реаліст, один із засновників художньої освіти в Україні кінці ХІХ – першої третини ХХ ст., який у 1901–1904 рр. жив у Ковелі й працював у Ковельському міському училищі вчителем малювання, креслення і чистописання.

Наразі у будівлі аптеки Фрідріксона розміщується Ковельський міський культурно-просвітницький центр з галереєю мистецтв, а також аптека, у залі якої розміщенні музейні експонати фармації старої аптеки, які збереглися до нині.

Джерела:

Текст та ілюстрації взято:

Аптека Фрідріксона, Ковель [Електронний ресурс] // Inclusive Travels in Ukraine: доступність музеїв України : [сайт]. – Режим доступу: https://travels.in.ua/en-/object/4453/apteka-fridriksona. – Назва з екрана.

Миронюк А. Однією з культових будівель у Ковелі є аптека Фрідріксона / А. Миронюк [Електронний ресурс] // Ковель media : [сайт]. – Режим доступу: https://kovel.media/odniyeyu-z-kultovyh-budivel-u-koveli-ye-apteka-fridriksona/. – Назва з екрана.

      

Єзуїтський колегіум (ХVІІІ ст.)

м. Кременець, Кременецький район Тернопільська область

Єзуїтський колегіум (раніше Волинська гімназія, Кременецький ліцей) – комплекс пам’яток архітектури національного значення пізнього бароко, середина 18 ст.

Єзуїтський колегіум та костел у місті Кременець знаходиться у центрі міста, збудований у стилі бароко на кошти князів Вишневецьких для отців-єзуїтів упродовж 1731–1743 рр. за проектом архітекторів Павла Гижицького і відомого італійського архітектора Паоло Фонтана. Єзуїтський колегіум та костел св. Ігнатія Лойоли з келіями належать до найвизначніших пам’яток Кременця, вони домінують у архітектурі міста. У складі ансамблю переплітаються два архітектурні стилі – химерне бароко і витончене рококо, про що засвідчують численні фактурні прикраси на його фасаді; а також сходи, що прилягають до корпусу колегіуму. До складу комплексу належали монастирські келії, костел та два учбові корпуси, які прилягають до притвору костелу з північної та південної сторін. Єзуїтський колегіум функціонував до 1772 р. Після того, як західноукраїнські землі внаслідок першого поділу Польщі увійшли до складу австрійської імперії Габсбургів, у 1773 р. орден єзуїтів було скасовано. У 1805 р. у стінах колишнього колегіуму за ініціативою польських освітніх діячів Тадеуша Чацького та Гуго Коллонтая була відкрита славнозвісна Волинська (Кременецька) гімназія, яка в 1818–1831 рр. функціонувала у статусі Волинського ліцею. У Варшаві було придбано особисту бібліотеку польського короля Станіслава Августа Понятовського, деякі екземпляри якої датувалися періодом до 1500 р. Крім того, на пожертви благодійників у гімназії було облаштовано нумізматичний кабінет, колекцію мінералів і навіть строномічну обсерваторію. У цьому навчальному приміщенні функціонувала власна метеорологічна станція з мережею метеопунктів. Крім того, на початку XІX ст. архітектором-садівником Д. Міклером біля колегіуму було закладено парк з ботанічним садом площею 200 га. Сад зберігся і функціонує до сьогодні. У 1831 р. учні ліцею взяли участь у Польському повстанні проти Російської імперії, тому через два роки російський цар Микола І наказав ліквідувати цей навчальний заклад. У результаті славетну бібліотеку, а також колекцію картин і скульптур було конфісковано і передано імператорському університетові св. Володимира у м. Києві. У приміщенні ліцею розмістили православну духовну семінарію, яка діяла з 1834 по 1902 роки. Наступним було Волинське Віталіївське єпархіальне жіноче училище, яке існувало з 1881 року у приватних будинках, а з 1902 до 1920 року, після закриття семінарії, – у її приміщеннях. У 20-тих роках XX ст. місто опинилося під владою Польщі. З 27 травня 1920 року по вересень 1939 року в історичних корпусах колишнього єзуїтського колегіуму, Волинської гімназії та Волинського ліцею діяв їх новий освітянський спадкоємець – Кременецький ліцей, який маючи багатофункціональну навчально-виробничу структуру, став помітним явищем у соціально-культурному житті краю. У 1940 р. було започатковано Кременецький державний учительський інститут. Учительський інститут діяв до початку окупації Кременця фашистськими військами. Його роботу було відновлено після звільнення міста. У 1950 р. учительський інститут реорганізовано в педагогічний з тими ж факультетами, лише було відкрито факультет фізичного виховання, але ліквідовано історичний факультет. У 1969 р. інститут переведено до Тернополя, де на сьогодні він функціонує в статусі Національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, а в його навчальних корпусах відкрито Кременецьке педагогічне училище, якому в 1989 р. було присвоєне ім’я Тараса Шевченка. 5 червня 1991 р. освітянську естафету від педагогічного училища прийняв педагогічний коледж, який проіснував до 26 липня 2002 р., коли на його базі було утворено гуманітарно-педагогічний інститут. 6 березня 2012 року 43-я сесія Тернопільської обласної ради п’ятого скликання прийняла рішення щодо зміни типу та перейменування Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка в Кременецьку обласну гуманітарно-педагогічну академію ім. Тараса Шевченка. Офіційна частина процесу реорганізації інституту шляхом перетворення його в академію завершилася 18 листопада 2014 року – день реєстрації Статуту академії.

Споруди Колегіуму Єзуїтів у Кременеці нині поділені між різними установами, а костел використовується релігійною громадою УПЦ КП. Завдяки оригінальності архітектурних форм, вигідному розміщенню на схилі перед центральною площею, навпроти комплексу Францисканського монастиря навчальні корпуси разом з костелом домінують серед інших споруд міста. Об’єкт взято під охорону на основі постанови Ради Міністрів Української РСР від 24 серпня 1963 р. № 970. Знаходиться на балансі Кременецько-Почаївського ДІАЗу. Використовується для навчально-виховних закладів, службових приміщень.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Ричков П. А. Товариство Ісуса в Україні : архітектурно-історична спадщина : монографія / П. А. Ричков. – Рівне : Формат А, 2021. – C. 242–257.

Єзуїтський колегіум (монастир, м.Кременець, Тернопільська обл.): карта, фото, опис [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1032648-yezuyitskyy-kolehium-monastyr-kremenets-ternopilska. – Назва з екрана.

Кременець. І знову єзуїти [Електронний ресурс] // Україна Інкогніта : [сайт]. – Режим доступу: https://ukrainaincognita.com/ternopilska-oblast/kremenetskyi-raion/kremenets/kremenets-i-znovu-ezuity. – Назва з екрана.

Пам’ятки історії краю Кременецького [Електронний ресурс] // Бібліотека ім. Юліуша Словацького : [сайт]. – Режим доступу: http://bibliokrem1.blogspot.com/p/blog-page_89.html. – Назва з екрана.

 

Свято-Миколаївський собор (1606)

м. Кременець, Тернопільска область

Свято-Миколаївський собор (раніше Францисканський монастир) – пам’ятка архітектури національного значення, заснований 1606 р. єпископом Марціном Шишковським при дерев’яному парафіяльному костелі Успіння Діви Марії, фундований 1538 р. королевою Польщі Боною Сфорцею.

У ХVІ ст. у м. Кременець збудували дерев’яний парафіяльний костел Успіння Пресвятої Богородиці, при якому католицький єпископ М. Шишковський вирішив заснувати монастир. Достеменно не відомо чи орден францисканців запросив у Кременець луцький біскуп Марцін Шишковський, чи ні, але ченці даного ордену отримали цей костел у своє розпорядження. У місті спочатку функціонував дерев’яний монастирський комплекс, який був збудований у 1538 р. Пізніше, вже у першій половині XVІІ ст. на кошти меценатів української шляхти було змуровано костел і двоповерховий чернечий корпус, у якому оселилися монахи-францисканці, які вирішили відділитися від міста за допомогою цегляної стіни і ровом з підйомним мостом перед надбрамною вежею. Францисканський монастир був зведений у 1606 р. у стилі бароко для ченців монашого ордену францисканців у самому центрі міста, біля підніжжя гори Бона з Кременецьким замком, навпроти колегіуму єзуїтів. У період національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, у середині XVІІ ст. обитель була зруйнована, проте згодом її відновили і навіть доповнили новими прибудовами, серед яких – бокові нефи і притвор. У XVІІІ ст. звели двох'ярусну дзвіницю у стилі пізнього бароко. У XІX ст. костел чернечого ордену францисканців вважався головною сакральною спорудою у Кременці, на той час їхня парафія охоплювала місто Кременець і кілька десятків навколишніх сіл. За наказом російського царя Миколи І після поразки Польського повстання у 1830–1831 р. монастир припинив своє існування. Його територію і всі споруди передали православній громаді Московського патріархату, яка здійснила у храмі реконструкцію, тож костел у грудні 1832 р. переосвятили у православний Свято-Миколаївський собор, який функціонує під цим титулом і на сьогодні. Наприкінці XІX ст. у храмі нараховувалося два престоли – св. Миколая і св. Онуфрія, у цій святині також знаходилася чудотворна ікона Божої Матері та св. Миколая зі знищеного пожежею у 1802 р. дерев'яного храму. У свій час у північній частині нинішнього Свято-Миколаївського собору у боковому вівтарі св. Онуфрія відправляли богослужіння священики драгунського полку, що перебував на той час у м. Кременці. На згадку про ці події тут збереглася цікава рельєфна ікона св. Онуфрія, яка розміщена на північній стіні. У інтер'єрі собору знаходиться старовинний іконостас і витончені художні роботи різьбярів. До північного фасаду сакральної споруди прилягає житловий корпус келій, кам'яний двоповерховий будинок, що нагадує літеру «Г». Крім того, з правого боку до головного нефа прибудована накрита каплиця, яка є найдавнішою частиною церкви, оскільки була зведена ще у 1539 р. на кошти польської королеви Бони Сфорци.

До наших днів з ансамблю францисканського монастиря зберігся монастирський корпус, двох'ярусна дзвіниця у стилі пізнього бароко, а також фрагменти мурів огорожі з нішами, у яких були зображення євангельських сцен. Безпосередньо перед собором розміщена колишня площа Ринок, на якій у 30-тих роках минулого століття розбили сквер, а у 80-тих роках на його місці побудували Меморіал Слави, де знайшли вічний спокій воїни, що загинули під час Другої світової війни. Колишній Францисканський монастир Кременеці функціонує за своїм призначенням як православний, разом із Свято-Миколаївським собором входить до складу Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

Джерела: 

Головатюк О. Кременець – місто церков і соборів: Собор Святого Миколая: історичні факти [Електронний ресурс] / О. Головатюк // Kremenets.City : [сайт]. – Режим доступу: https://kremenets.city/articles/256864/kremenec-misto-cerkov-i-soboriv-sobor-svyatogo-mikolaya-istorichni-fakti. – Назва з екрана.

Францисканський монастир та костел (м.Кременець, Тернопільська обл.): карта, фото, опис [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1032630-frantsyskanskyy-monastyr-kremenets-ternopilska. – Назва з екрана.

      

Тараканівський форт (1885)

с. Тараканів, Рівненська область

Тараканівський форт (Дубенський форт, Форт-застава Дубно, Нова Дубенська фортеця) – оборонна споруда, пам’ятка історії та архітектури XIX століття. Тараканівський форт розташований поруч із селом Тараканів, звідси його назва.

Будівництво форту було обумовлено військово-політичними подіями. У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі. Українське Поділля увійшло до складу Російської імперії. Від Австрії Росія була відокремлена кордоном по лінії Збараж – Броди – Берестечко – Сокаль. Необхідно було зміцнити цей західний кордон. Російський уряд вирішує створити нові оборонні укріплення. Їх розробкою займався генерал-інженер Едуард Тотлебен (деякі автори проекту називають військового інженера-полковника Борисова). Дубенський форт, відомий у народі як Тараканівський форт, був побудований для захисту залізничної лінії Львів – Київ. Перші роботи розпочалися в 60-х роках XIX століття – підготовляли місце для майбутнього форту, робився насип. Спорудження стін і будівель відбувалося в 1885–1890 роках. В якості будівельних матеріалів використовувалися цегла та цемент. Будівництво Дубенської фортеці було завершено в 1890 р.

Тараканівський форт за формою нагадує ромб. Зовні його оточує широкий та глибокий рів із земляними валами, які укріплені потужними стінами. У центральній частині форту побудовано двоповерхову будівлю. Це казарма. Свого часу тут був штаб коменданта форту, а також складські, господарські та житлові приміщення артилерійської роти. По периметру Тараканівської фортеці розташовувалися безпечні каземати. Загальна кількість каземат на території Дубенського форту – 105. У казематах могло вільно поміститися близько 800 осіб. Каземати були оснащені опаленням, вентиляцією, водопроводом та каналізацією. Тараканівський форт буквально весь пронизаний численними підземними ходами та колодязями.

Перші випробування для форту припадають на роки Першої світової війни. У червні 1915 р. частини південно-західного російського фронту відійшли з форту після короткого бою, підірвавши кофри в рові, бункери на бойових позиціях та частину безпечних казематів. Влітку 1916 р. під час Брусиловського прориву російські частини вибили з цих укріплень частини 4-ї австрійської армії. В цих боях загинуло 200 австрійських солдатів, які поховані біля форту. 1920 р., під час Польсько-радянської війни, війська Будьонного не змогли сходу вибити поляків з форту, в боях брала участь військова авіація та бронепоїзд «Хоробрий». Гарнізон форту під командуванням В. Матчинського бився в оточенні, допоки мав припаси, після чого вдало здійснив прорив. Під час Другої світової війни форт мало використовувався. 1939 року польський гарнізон покинув споруду без бою. Про якісь військові події 1941 р. на форту не відомо, хоч у тих місцях відбувалася потужна Дубно-Бродівська танкова битва. Німецькі війська розташовувались на території форту, облаштувавши тут склади боєприпасів. У 1944 р. на території форту відбувся стрілецький бій. У роки радянської влади Дубенський форт хотіли пристосувати під склад для зберігання продуктів, але безуспішно з-за високої вологості. У 1965 р. Міністерство торгівлі УРСР зробило спробу обладнати на базі форту склад консервованої продукції. Були проведені роботи з розчистки казематів, виготовлені стелажі, двері, проведено освітлення, але надмірна вологість і випаровування не дали можливості зберігати продукти. Штаб Прикарпатського військового округу також зробив спробу обладнати склад автотракторних запчастин. Були проведені трудомісткі підготовчі роботи, але від ідеї відмовилися з тієї ж причини.

Джерела: 

Дудко Л. І. Тараканівський (Дубенський) форт (с.Тараканів, Рівненська обл.): карта, фото, опис [Електронний ресурс] / Л. І. Дудко // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034844-tarakanivskyy-dubenskyy-fort-tarakaniv. – Назва з екрана.

Тараканівський форт – місто привидів [Електронний ресурс] // Відвідай : [сайт]. – Режим доступу: https://vidviday.ua/blog/tarakanivskyj-fort-misto-pryvydiv/. – Назва з екрана.

Форт-застава Дубно [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://is.gd/KQKlB7. – Назва з екрана.