Фотоколекція

Свято-Миколаївський собор (1606)

м. Кременець, Тернопільска область

Свято-Миколаївський собор (раніше Францисканський монастир) – пам’ятка архітектури національного значення, заснований 1606 р. єпископом Марціном Шишковським при дерев’яному парафіяльному костелі Успіння Діви Марії, фундований 1538 р. королевою Польщі Боною Сфорцею.

У ХVІ ст. у м. Кременець збудували дерев’яний парафіяльний костел Успіння Пресвятої Богородиці, при якому католицький єпископ М. Шишковський вирішив заснувати монастир. Достеменно не відомо чи орден францисканців запросив у Кременець луцький біскуп Марцін Шишковський, чи ні, але ченці даного ордену отримали цей костел у своє розпорядження. У місті спочатку функціонував дерев’яний монастирський комплекс, який був збудований у 1538 р. Пізніше, вже у першій половині XVІІ ст. на кошти меценатів української шляхти було змуровано костел і двоповерховий чернечий корпус, у якому оселилися монахи-францисканці, які вирішили відділитися від міста за допомогою цегляної стіни і ровом з підйомним мостом перед надбрамною вежею. Францисканський монастир був зведений у 1606 р. у стилі бароко для ченців монашого ордену францисканців у самому центрі міста, біля підніжжя гори Бона з Кременецьким замком, навпроти колегіуму єзуїтів. У період національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, у середині XVІІ ст. обитель була зруйнована, проте згодом її відновили і навіть доповнили новими прибудовами, серед яких – бокові нефи і притвор. У XVІІІ ст. звели двох'ярусну дзвіницю у стилі пізнього бароко. У XІX ст. костел чернечого ордену францисканців вважався головною сакральною спорудою у Кременці, на той час їхня парафія охоплювала місто Кременець і кілька десятків навколишніх сіл. За наказом російського царя Миколи І після поразки Польського повстання у 1830–1831 р. монастир припинив своє існування. Його територію і всі споруди передали православній громаді Московського патріархату, яка здійснила у храмі реконструкцію, тож костел у грудні 1832 р. переосвятили у православний Свято-Миколаївський собор, який функціонує під цим титулом і на сьогодні. Наприкінці XІX ст. у храмі нараховувалося два престоли – св. Миколая і св. Онуфрія, у цій святині також знаходилася чудотворна ікона Божої Матері та св. Миколая зі знищеного пожежею у 1802 р. дерев'яного храму. У свій час у північній частині нинішнього Свято-Миколаївського собору у боковому вівтарі св. Онуфрія відправляли богослужіння священики драгунського полку, що перебував на той час у м. Кременці. На згадку про ці події тут збереглася цікава рельєфна ікона св. Онуфрія, яка розміщена на північній стіні. У інтер'єрі собору знаходиться старовинний іконостас і витончені художні роботи різьбярів. До північного фасаду сакральної споруди прилягає житловий корпус келій, кам'яний двоповерховий будинок, що нагадує літеру «Г». Крім того, з правого боку до головного нефа прибудована накрита каплиця, яка є найдавнішою частиною церкви, оскільки була зведена ще у 1539 р. на кошти польської королеви Бони Сфорци.

До наших днів з ансамблю францисканського монастиря зберігся монастирський корпус, двох'ярусна дзвіниця у стилі пізнього бароко, а також фрагменти мурів огорожі з нішами, у яких були зображення євангельських сцен. Безпосередньо перед собором розміщена колишня площа Ринок, на якій у 30-тих роках минулого століття розбили сквер, а у 80-тих роках на його місці побудували Меморіал Слави, де знайшли вічний спокій воїни, що загинули під час Другої світової війни. Колишній Францисканський монастир Кременеці функціонує за своїм призначенням як православний, разом із Свято-Миколаївським собором входить до складу Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

      

Кременецький замок (13 ст.)

м. Кременець, Тернопільска область

Кременецький замок – фортифікаційна оборонна споруда в м. Кременець Тернопільської області. Побудований на стрімкій горі Бона з каменю та вапняку. Один з найпотужніших природних укріплень України всіх часів.

Як укріплене городище, Кременець існував вже у 1064 році, коли на нього напали передові війська князя Болеслава II Сміливого. Але у літописах згадки про нього з’явилися трохи пізніше. На початку ХІІІ ст. на Замковій горі, яка має висоту 400 м. над рівнем моря, з каменя та вапна було побудовано Кременецький замок. На той момент він вражав своєю величчю та неприступністю. Він зміг встояти перед нападом угорської армії короля Андраша II у 1226 році. Потім він легко вистояв перед татаро-монгольским наступом хана Батия у 1240–1241 рр., а пізніше у 1246 р. знов витримав напад татарського війська, вже під керівництвом хана Куремси. Але як би сильно не захищав замок своїх жителів від нападників, перед своїми захисниками він таки не встояв. У 1261 році волинський князь Василько Романович підписав мирну угоду з татарським ханом Бурундаєм, за якою багато слов’янських укріплень мали бути розібрані. З 1288 р. на Волині почав правити князь Мстислав Данилович. З його ініціативи замок в Кременці почали відроджувати. Будувався вже не той замок, залишки якого зараз можна побачити на Замковій горі. Він будувався не один рік. Висота стін досягала 8 м., а їх товщина близько 2 м. Кам’яна двоповерхова вежа з отвором у вигляді арки слугувала центральним входом до замку. А велика триповерхова вежа була збудована для кращого обзору місцевості і контролю прилеглих територій. У XIV та XV ст. правління замку весь час змінювалось. За цей час за нього постійно йшла боротьба між волинськими, польськими, литовськими та угорськими князями. У 1396 р. нарешті Кременецький замок відновили, привели до бойової готовності, тоді тут правив литовський князь Вітовт. В 1535 р. замком стала правити дружина великого литовського князя Сигізмунда І – Бона Сфорца Арагонська. За її правління замок заграв новими барвами. Тут звелися нові фортифікаційні споруди, оборонні вежі та два підйомні мости. Після смерті княгині, замок перейшов до її сина Сигізмунда ІІ Августа. У 1569 р. він разом з польським королівством укладає союз – Люблінську унію, після чого замок входить до складу новоутвореної держави Речі Посполитої. У 1648 р. почалась Українська національна революція, причинами якої було відродження прав і свобод українського народу, яким всі ці роки заважало керівництво Речі Посполитої. Вже восени цього року військом Максима Кривоноса замок було відбито у поляків. Штурм замку продовжувався близько шести тижнів і за цей час його було майже зруйновано. Більше його не відбудовували. До наших днів збереглися лише двоповерхова вежа з аркою, оборонні мури, частина палацу і вежа.

На поч. 70-х рр. XX ст. в ході археологічних пошуків було вивчено підземний хід з гори Бона, вихід якого знаходився біля в’їзної брами з правої сторони на відстані 70-ти метрів. Він вів до приміщення лікарні на вул. Шумській. Старожили свідчать, що цей хід використовували пожежники в XIX–XX ст. для швидкого спуску з гори. У 1939 р.(за іншими відомостями в період радянсько-німецької війни) під час німецького бомбардування цей хід було завалено. Збережені сьогодні руїни мають овальну форму, витягнуту зі сходу на захід. У деяких місцях стіни стерті до фундаментів, в інших – залишилися на повну висоту. Збереглася квадратна у плані двоярусна вежа  з арковими готичними воротами, над якими є два отвори – прямокутний і невеликий круглий. У західному куті замку залишилися сліди квадратної вежі. 

Див. також:

Кременецький замок

Кременець. Замок (1226р.)

    

Клеванський замок (1475)

смт. Клевань, Рівненська область

Клеванський замок – одна із найстаріших пам'яток архітектури Рівненщини, яка датується XV століттям. Входить до переліку ста чудесних замків і фортець України.

Клевань вперше згадується в письмових джерелах 1458 р., як володіння князя Михайла Васильовича Чарторийського. У 1446 р. Великий князь Литовський Свидригайло віддав ці землі засновнику магнатського роду Михайлу Чарторийському. Згадки ж про місцеву фортецю вперше зустрічаються в документах 1475 р. В 1495 р. луцький староста, князь Федір Михайлович Чарторийський добудував наявну фортецю, оточив її кам'яними стінами та глибоким ровом, вода до якого бралася з р. Стубли. Було споруджено дві муровані п’ятикутні вежі, так звані «пун тоне». Перша вежа контролювала підходи до замку з боку річки, а друга – в’їзну браму. Обидві башти збережені. Товщина їх стін подекуди досягала до 3,8 м. Існувала ще й третя вежа, але вона була з дерева та не дійшла до наших днів. Остаточно будівництво замку закінчилось в 1561 р. Науковці віднайшли опис замку за 1605 р. За ним головну оборонну роль відігравала західна вежа з міцним кам'яним бастіоном. Тоді як східна вежа використовувалася як арсенал (цейхгауз). З огляду на віддаленість від кордонів Речі Посполитої Клеванський замок швидко втрачав своє оборонне значення. Юрій Чарторийський перестав тут жити і влаштував в замку госпіталь. А вже в 1632 р. його віддали єзуїтам, які утворили тут свою колегію. Вони були господарями споруди аж до 1773 р., коли за наказом австрійського імператора Йосипа було конфісковано все майно єзуїтів. Після цього до початку ХІХ ст. замок пустував. У 1817 р. князь Костянтин Чарторийський перебудував замок та відкрив у ньому польську гімназію. Було розібрано східний мур, а на місці якого побудовано два флігелі гімназії. Втім в 1831 р. після польського повстання російське самодержавство ліквідувало цю гімназію. Причина була в активній участі гімназистів в цьому повстанні. У 1832 р. тут з'явилося училище, однак в 1834 р. його перевели до м. Луцьк. Пізніше місцеву гімназію з м. Луцьк перевели знову до Клеванського замку. Але це було ненадовго. В 1836 р. за проханням князя Любомирського гімназію перевели до м. Рівне. Тоді ж замок знову став пусткою. В 1842 р. його все ж купило удільне відомство. У 1878 р. тут розмістилося духовне училище, переведене з Дерманя, яке існувало до 1915 р. Під час Першої Світової війни замок сильно постраждав. В 1916–1917 рр. тут перебував ветеринарний евакуаційний пункт 11 армії Південно-Західного фронту. У 1918–1925 рр. пусті приміщення замку зайняли люди, які втратили свої домівки під час військових дій. З 1925–1935 рр. тут функціонує семикласна школа. Проте в 1935 р. школу перекидають у новозбудоване приміщення, а в замку розміщують школу-інтернат для дітей-сиріт. З 1939 по 1953 роки тут в різні часи розміщувалися і загони НКВС, і каральні органи німецької окупаційної влади.  А з 1953 по 1988 рр. розмішувалися в різні роки школа механізації (пізніше вона стала сільським професійно технічним училищем № 3) та лікувально-трудовий профілакторій. З 1988 р. приміщення замку ніким не використовується. Нині він активно продовжує руйнуватися. До нашого часу дійшли дві напівзруйновані башти, з яких краще збережена східна, цегляний віадук над ровом, будівлі колишнього духовного училища, що мають два та три поверхи.

     

Тараканівський форт (1885)

с. Тараканів, Рівненська область

Тараканівський форт (Дубенський форт, Форт-застава Дубно, Нова Дубенська фортеця) – оборонна споруда, пам’ятка історії та архітектури XIX століття. Тараканівський форт розташований поруч із селом Тараканів, звідси його назва.

Будівництво форту було обумовлено військово-політичними подіями. У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі. Українське Поділля увійшло до складу Російської імперії. Від Австрії Росія була відокремлена кордоном по лінії Збараж – Броди – Берестечко – Сокаль. Необхідно було зміцнити цей західний кордон. Російський уряд вирішує створити нові оборонні укріплення. Їх розробкою займався генерал-інженер Едуард Тотлебен (деякі автори проекту називають військового інженера-полковника Борисова). Дубенський форт, відомий у народі як Тараканівський форт, був побудований для захисту залізничної лінії Львів – Київ. Перші роботи розпочалися в 60-х роках XIX століття – підготовляли місце для майбутнього форту, робився насип. Спорудження стін і будівель відбувалося в 1885–1890 роках. В якості будівельних матеріалів використовувалися цегла та цемент. Будівництво Дубенської фортеці було завершено в 1890 р.

Тараканівський форт за формою нагадує ромб. Зовні його оточує широкий та глибокий рів із земляними валами, які укріплені потужними стінами. У центральній частині форту побудовано двоповерхову будівлю. Це казарма. Свого часу тут був штаб коменданта форту, а також складські, господарські та житлові приміщення артилерійської роти. По периметру Тараканівської фортеці розташовувалися безпечні каземати. Загальна кількість каземат на території Дубенського форту – 105. У казематах могло вільно поміститися близько 800 осіб. Каземати були оснащені опаленням, вентиляцією, водопроводом та каналізацією. Тараканівський форт буквально весь пронизаний численними підземними ходами та колодязями.

Перші випробування для форту припадають на роки Першої світової війни. У червні 1915 р. частини південно-західного російського фронту відійшли з форту після короткого бою, підірвавши кофри в рові, бункери на бойових позиціях та частину безпечних казематів. Влітку 1916 р. під час Брусиловського прориву російські частини вибили з цих укріплень частини 4-ї австрійської армії. В цих боях загинуло 200 австрійських солдатів, які поховані біля форту. 1920 р., під час Польсько-радянської війни, війська Будьонного не змогли сходу вибити поляків з форту, в боях брала участь військова авіація та бронепоїзд «Хоробрий». Гарнізон форту під командуванням В. Матчинського бився в оточенні, допоки мав припаси, після чого вдало здійснив прорив. Під час Другої світової війни форт мало використовувався. 1939 року польський гарнізон покинув споруду без бою. Про якісь військові події 1941 р. на форту не відомо, хоч у тих місцях відбувалася потужна Дубно-Бродівська танкова битва. Німецькі війська розташовувались на території форту, облаштувавши тут склади боєприпасів. У 1944 р. на території форту відбувся стрілецький бій. У роки радянської влади Дубенський форт хотіли пристосувати під склад для зберігання продуктів, але безуспішно з-за високої вологості. У 1965 р. Міністерство торгівлі УРСР зробило спробу обладнати на базі форту склад консервованої продукції. Були проведені роботи з розчистки казематів, виготовлені стелажі, двері, проведено освітлення, але надмірна вологість і випаровування не дали можливості зберігати продукти. Штаб Прикарпатського військового округу також зробив спробу обладнати склад автотракторних запчастин. Були проведені трудомісткі підготовчі роботи, але від ідеї відмовилися з тієї ж причини.

     

Свято-Василівський собор (1190)

м. Овруч, Житомирська область

Свято-Василівський собор (Василівська церква) – православна святиня, відома з часів Київської Русі. Василівська церква являє собою п’ятибанну споруду. В основі лежить чотиристовпна конструкція з масивними стінами. Центральний купол увінчаний хрестом.

Василівська церква – один із найстаріших храмів на території України. Овруч був древлянским містом і називався в часи Київської Русі Вручий. Будівництво Василівської церкви зумовлено історичними подіями. Це була епоха міжусобних воєн в Київській Русі, коли брат йшов на брата. Під Вручим у 977 році були розбиті війська древлянського князя Олега Святославовича старшим братом Ярополком. Побачивши, що битва програна, Олег спробував сховатися в стінах міста, але зірвався з моста у рів і загинув. Про ці події йде мова в «Повісті временних літ». На згадку про загиблого Олега за наказом князя Володимира був побудований дерев'яний собор Святого Василя Великого, який у 1190 році замінили новим кам'яним, вже з ініціативи та при фінансуванні князя Рюрика Ростиславовича. Керувати будівництвом був запрошений відомий у той час зодчий Петро Милонєг. У період кровопролитних воєн собор Святого Василя, як і більшість старовинних православних храмів, не міг залишитися неушкодженим. Василівська церква в Овручі була двічі зруйнована під час татарських набігів у 1240 і 1299 роках, а в 1321 році постраждала від вторгнення в Овруч литовців. На місці зруйнованого храму щоразу зводили новий. Ні пожежа, ні війни XVII століття не могли повністю стерти з лиця землі православну святиню. Загроза зникнення нависла над нею в 1842 р., коли впало склепіння. Це не дивно – на той час дерев'яна будівля храму сильно постаріла і була закрита для відвідувань. Від церкви Святого Василя тоді практично нічого не залишилося, крім вівтарної східній частині та частини північної стіни з аркою перед входом у вівтар. Було організовано збір коштів на відновлення храму. Відновлювальні роботи тривали з 1907–1909 роки. За основу був узятий проект п'ятиверхої церкви, запропонований випускником художнього училища Імператорської Академії мистецтв Олексієм Щусєвим – тоді ще нікому не відомим архітектором. Проект настільки всім сподобався, що О. Щусєва стали називати засновником неоруського стилю, а після реставрації Василівської церкви він був удостоєний звання академіка архітектури. В основі реставраційних робіт лежав принцип максимально зберегти всі вцілілі стародавні споруди та деталі, аж до того, що кожну цеглинку пронумерували і поклали у нову кладку. Були також збережені фрагменти стародавніх фресок. Розписом нового храму займався художник Олександр Блазнов. Разом із відновленням церкви Святого Василя побудували і жіночий Свято-Василівський монастир. Було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю. 3 вересня 1911 р. на освяченні Василівської церкви був присутній сам імператор Микола II. Наприкінці 20-х – початку 30-х років XX століття жіночий монастир і Василівська церква були закриті. Функціонувати Свято-Василівський монастир почав у 1941 р. У 1947 р. парафіяльна громада повернула монастирю Василівську церкву. У 1958 р. черниць знову вигнали з монастиря. У чернечій обителі розмістили лікарню, а пізніше – професійно-технічне училище. Лише в 60-70-х роках церква і монастир були визнані архітектурними пам'ятками та реставровані. З цього часу православні святині перебувають під захистом держави. Василівська церква і Свято-Василівський монастир нині є діючими.

   

Монастир Босих Кармелітів (1627)

м. Бердичів, Житомирська область

Монастир Босих Кармелітів – католицький монастир XVII століття, головна і найвідоміша пам’ятка архітектури міста Бердичева. Зведений у стилі барокової архітектури у поєднанні з оборонними спорудами.

Заснував Кармелітський монастир Януш Тишкевич – видатний політичний діяч Речі Посполитої, він обіймав різні посади, в тому числі мав повноваження воєводи київського. Будучи ревним католиком, Я. Тишкевич не скупився на щедрі пожертви монастирям та церквам. Він брав участь у Цецорській битві (1620) – бився проти військ Османської імперії в Молдавії. Поляки були повністю розбиті турками. Януш Тишкевич потрапив у полон. Йому вдалося звільнитися. На згадку про благополучне повернення Тишкевич, тодішній власник Бердичева, заснував в 1627 р. на березі бердичівської річки Гнилоп'ять католицький монастир Ордену Босих Кармелітів. У 1630 р. він повністю передав укріплений замок у володіння ордену для розміщення тут кляштора та монастирського господарства. Кармеліти побудували кілька будинків, у тому числі Маріїнський костел. У 1642 році Монастир Босих Кармелітів було урочисто відкрито. На честь цієї знаменної події Януш Тишкевич подарував новому костелу старовинну ікону Божої Матері, яка здавна вшановувалася його родом. У 1648 р. за часів визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, кляштор був захоплений повстанськими військами та серйозно пошкоджений. Кармеліти, покидаючи Бердичів, вивезли до Львова ікону Пресвятої Діви Марії, тим самим врятували її від знищення. У 1663 р. бердичівські кармеліти після багаторічного вигнання, нарешті, повернулися на свою землю для відновлення храму. Коли вони відбудували понищений монастир, у 1684 р. їх вигнали силою спадкоємці Януша Тишкевича. У 1717 р. за допомогою вищої судової інстанції – Коронного (Люблінського) трибуналу кармеліти повернули собі право власності на монастир. Після 73-х річної відсутності в храм повернулася ікона Божої Матері. Кармеліти провели масштабні реставраційні роботи. Для посилення захисту монастир обладнали важкою артилерією та розмістили тут військовий гарнізон. У результаті всіх нововведень монастир Босих Кармелітів перетворився на справжній військовий форпост. Через шість років після цього кармеліти почали будівництво нового костелу над старим. Цей костел став справжнім витвором мистецтва. Він був виконаний у стилі бароко, щедро прикрашений різьбленням, ліпниною та позолотою. Поступово Монастир Босих Кармелітів стає серцем релігійного життя Правобережжя, а також важливим культурним центром. Тут розміщувалася друкарня, яка видавала величезну кількість книг і бібліотека, де зберігалися древні рукописи та унікальні видання. При монастирі також діяла школа. В 1866 р. зусиллями російського уряду монастир Босих Кармелітів було закрито. У роки радянської влади тут розміщувався музей. Напередодні Другої Світової війни 1941 р., монастир постраждав від пожежі, в результаті якої, ймовірно, була знищена головна святиня храму – ікона Божої Матері. У 1991 р. монастир Босих Кармелітів було передано Римсько-Католицькій церкві в Україні. Освячення копії ікони Божої Матері, відбулося у 1998 р. Папою Римським Іоанном Павлом II. На території костелу в даний час діє Бердичівський історичний музей.

Див. також: Монастир Кармелітів Босих (м. Бердичів)

Бердичів. Кляштор Босих Кармелітів

           

Колегіальний костел Святої Трійці (1635)

селище Олика, Волинська область

Колегіальний костел Святої Трійці (костел Пресвятої Трійці, Троїцький костел) – римо-католицький парафіяльний костел, памʼятка архітектури національного значення.

Колегіальний костел Пресвятої Трійці, розташований у селищі Олика, один із найкрасивіших у цій місцевості, а у свій час вважався чи не найвитонченішим у цілій Польщі. Першу дерев’яну церкву на цьому місці було збудовано у 1588 р. за сприяння князя Станіслава Радзивілла – І-го олицького ордината та великого маршалка литовського. У 1635 р. за кошти князя Альбрехта Станіслава Радзивілла було розпочато будівництво нового костелу,  за взірцем відомого римського храму Іль-Джезу. Споруда виконана за проектом італійських архітекторів Бенедетто Моллі та Джованні Маліверно. Будівельними роботами керував Р. Берфка разом з архітекторами Садовським та Марковичем. У 1640 р. єпископ Анджей Гембіцький освятив сакральну споруду. Костел зведено у вигляді тринавової базиліки з широкою центральною навою, внизу були розміщені каплиці, а у верхній частині над притвором – зведені хори. У підземній частині храму знаходилася крипта з усипальницею роду князів Радзивіллів, а навколишня територія була огороджена захисною стіною з кутовими вежами-каплицями. У 60-х роках XX ст. північно-західну башту і частину стіни зруйнували, до наших днів збереглася лише північно-східна вежа. Тильна сторона костелу доповнена могутньою 16-метровою цегляною дзвіницею стінового типу з чотирма прорізами для дзвонів. На фасаді костелу розміщувалися скульптури святих: Петра, Павла, Станіслава і Войцеха, які розташовано у два ряди: дві зверху і дві знизу. Скульптури і різьбу виконав львівський скульптор Мельхіор Ампелі. Фасад прикрашено фронтоном, на якому міститься барельєф «Коронація Пресвятої Діви Марії», де Божа Матір зображена в повний зріст серед хмар і стоїть на півмісяці. Барельєф із зображенням Бога Отця створено у напівкруглому фронтоні. По краях фасаду розміщені дві невеликі башточки-дзвіниці, у основі яких знаходяться годинники, зараз недіючі.

Багато декороване внутрішнє приміщення храму двічі обікрали: вивезли всі цінності, серед яких також були ікони XVІ ст. У Львівській галереї мистецтв зберігаються шість великих мальовничих полотен, які були привезені з цього храму. Костел функціонував до 1945 року. Відтоді і до початку 90-х років ХХ століття храм був зачинений і поступово занепадав. З 2013 р. розпочалося повернення його до життя зусиллями польського Фонду культурної спадщини та місцевої парафії. Колегіальний Троїцький костел належить римо-католицькій громаді, є визначною пам’яткою архітектури України і знаходиться під охороною держави. Нині в костелі відбуваються меси та богослужіння з нагоди великих релігійних свят.

               

Костел святих Петра і Павла (1450)

селище Олика, Волинська область

Костел святих Петра і Павла (Петропавлівський костел) – один із найстаріших римо-католицьких храмів Волині, пам’ятка сакральної архітектури. 

Історія дати побудови костелу св. Петра і Павла у Олиці є досить суперечливою. Існує кілька версій спорудження храму: 1415, 1445 та 1450 р. Однак, найдостовірнішою датою, все-таки визнають 1450 р., коли литовський гетьман, а пізніше і староста міста Луцька Петро Білий (Мангірдайтіс) заснував цей храм. Він вважається найдавнішою спорудою у селищі Олика, навколо нього у давнину містився цвинтар. За іншими історичними джерелами, костел збудували ще на століття пізніше, на місці старої дерев’яної церкви. У 1565 р., після того, як князь Радзивилл Чорний прийняв протестантську віру (кальвінізм), костел почав використовуватися як протестантський храм. У 1612 р. його перебудували, він почав виконувати функцію каплиці. На перехресті XІX–XX ст. костел ще продовжував виконувати свою сакральну роль. Після Другої світової війни костел Петра і Павла слугував складським приміщенням, де зберігалися продукти харчування.

Архітектурні особливості головного фасаду будівлі дещо нагадують стиль раннього бароко. Ця кам'яна споруда – однонавова, з подовженим прямокутним презбітерієм. Для храму характерними є хрестові і зімкнуті склепіння та аркові вікна. Костел розміщено по осі захід-схід. Основа його структури нагадує прямокутний корабель. Східна частина храму майже позбавлена декору й прикрашена ступінчастим карнизом, а от західна частина храму значно різноманітніша і багатша. Над його західним фасадом розміщено бароковий фронтон, що поєднує різноманітні архітектурні мотиви. Внутрішній простір будівлі перекритий цегляними склепіннями. Дахи над будівлею двосхилі, а над вівтарем – трисхилий. Скульптури храму вирізьблені з білого каменю, однак в даний час потребують відновлюваних робіт.

Нині костел діє як римо-католицький храм, у якому відбуваються богослужіння з приводу великих релігійних свят. Храм належить до пам’яток архітектури національного значення і охороняється державою.

Олицький замок (1558)

селище Олика, Волинська область

Олицький замок – визначна пам’ятка селища Олика, що впродовж століть належала родині Радзивіллів. Перший на території України прямокутних замків бастіонного типу.

Олицький замок Радзивіллів – це володіння старовинного і могутнього роду литовських князів Радзивіллів. Радзивіллам належало безліч земель у Литві і на території нинішньої Республіки Білорусь. Радзивілли отримали Олику від імператора Карла V в 1547 році і володіли нею аж до 1939 року. Ян Радзивілл Чорний у 1558 році зводить в Олиці замок. Це була одна з перших на території України бастіонних споруд. Олицький замок виконував оборонну функцію. Ніхто не міг взяти його штурмом – ні татари, ні шведи. Його могутні стіни витримали безліч облог протягом тривалого періоду. Близько 200 гармат забезпечували обороноздатність Олицького замку. Фортеця в Олиці постійно реконструювалася й удосконалювалася. Довершив його будівництво у першій половині XVII ст. Альбрехт Станіслав Радзивілл, за панування якого Олика досягнула піку свого розквіту. Замкові корпуси були збудовані в квадратний двір. Кутові бастіони посилювали захист фортеці. За наказом Альбрехта Радзивілла біля замку було зведено Троїцький колегіальний костел («Коллегіата»). Після його смерті Олика перейшла до несвізької гілки роду та втратила статус постійної резиденції Радзивіллів. З часом замок втратив свою оборонну здатність і у XVIII ст. був перебудований у палацовий комплекс та набув сучасного вигляду. На початку Другої світової війни у 1939 році останній з володарів резиденції – князь Януш – залишив замок. Відтоді унікальний історичний і архітектурний комплекс зазнав катастрофічних змін. Палац та інші споруди повністю вигоріли, обвалилися перекриття та дахи. Неушкодженими залишилися лише стіни і склепіння над першими поверхами та укріплені цегляними мурами бастіони. Після 1945 року в окремих приміщеннях замку тулився державний кінський завод, а з середини 1950-х років руїни були перебудовані під Волинську психіатричну лікарню, яка діяла тут до 2021 року. З 1 липня 2021 року Олицький замок перебуває на балансі Волинського краєзнавчого музею.

Див. також: Олицький замок

           

Дубенський замок (1492)

м. Дубно, Рівненська область

Дубенський замок – один з об’єктів Державного історико-культурного заповідника м. Дубна, який височіє над річкою Іквою.

Дубенський замок побудований у 1492 році князем Костянтином Острозьким на місці давньоруського городища. Згодом замком у Дубні правили й інші аристократичні родини: Заславські, Сангушки, Любомирські, Барятинські. Дубенський замок неодноразово перебудовували та укріплювали. Це була необхідна міра в умовах постійних воєн XVI–XIX ст. Завойовників приваблювали скарби, які зберігалися в Дубенському замку. Вдале місце розташування замку також мало велике значення в його обороні. Оскільки Дубенський замок перебував у низині, на березі річки, пересування ворожої важкої артилерії значно ускладнювалося. Крім того, Дубенський замок оточував глибокий оборонний рів, через який перекидався міст. Це давало значні переваги мешканцям замку. Завдяки сукупності всіх цих факторів Дубенський замок протягом століть жодного разу не був захоплений. Його товсті суворі стіни витримали облогу татар у XV–XVI ст., напад козаків під керівництвом Максима Кривоноса, штурм російських та шведських військ у XVII столітті.

Замковий ансамбль складається з надвратного корпусу (XV ст.) та двох палаців – палацу князів Острозьких (XVI ст.) і палацу князів Любомирських (XVIII ст.). У триповерховому надбрамному корпусі розташовані в’їзні ворота. Їх окрасою є герб родини Острозьких. Надбрамна вежа спочатку мала купольний дах. У ході численних перебудов вона видозмінилася. Надбрамний корпус складається з трьох ярусів, раніше там були каземати, вони служили приміщенням для надвірної хоругви. Палац князів Острозьких – найбагатшого та найвпливовішого роду – розташований у південній частині замку. У різні часи тут зберігалися цінні документи князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків, Конецпольських. Навпроти Острозького палацу, в північній частині Дубенського замку височіє палац Любомирських. Побудований він був у XVIII столітті новими власниками міста – князями Любомирськими. Любомирські отримали Дубно і Дубенський замок в якості подарунка від Януша Сангушко. Князь Сангушко мав численний двір, на утримання якого витрачалися багатства, успадковані ним від Острозьких. Облаштуванням і зміцненням Дубенського замку він практично не займався. Сангушко скасував Острозьку ординацію (неділимість земель) та роздарував землі знатним польським династіям. Так Любомирським дісталося Дубно. Вони зводять новий замок із великою банкетною та бальною залою. Їх прикрашає ліпнина італійського майстра Домініко Мерліні, що збереглася до сьогоднішнього дня. Дубенський замок весь пронизаний підземними тунелями та підвалами, де зберігалися запаси води та продовольства. Підземелля також служили притулком для місцевих жителів. Згодом замок Любомирських купив уральський золотопромисловець Яковлєв, який згодом продав його Єлизаветі Барятинській. Наприкінці XIX століття замок придбала державна скарбниця. У роки Першої світової війни Дубенський замок сильно постраждав від обстрілу. Після відновлення його в 1939 році тут розміщувалися органи польської влада, а пізніше – органи радянської влади і навіть базувалася військова частина. Тільки з 1993 року Дубенський замок став невід’ємною частиною історико-культурного заповідника міста Дубна.

Більше інформації на сайті Державного історико-культурного заповідника м. Дубна