Фотоколекція

Свято-Василівський собор (1190)

м. Овруч, Житомирська область

Свято-Василівський собор (Василівська церква) – православна святиня, відома з часів Київської Русі. Василівська церква являє собою п’ятибанну споруду. В основі лежить чотиристовпна конструкція з масивними стінами. Центральний купол увінчаний хрестом.

Василівська церква – один із найстаріших храмів на території України. Овруч був древлянским містом і називався в часи Київської Русі Вручий. Будівництво Василівської церкви зумовлено історичними подіями. Це була епоха міжусобних воєн в Київській Русі, коли брат йшов на брата. Під Вручим у 977 році були розбиті війська древлянського князя Олега Святославовича старшим братом Ярополком. Побачивши, що битва програна, Олег спробував сховатися в стінах міста, але зірвався з моста у рів і загинув. Про ці події йде мова в «Повісті временних літ». На згадку про загиблого Олега за наказом князя Володимира був побудований дерев'яний собор Святого Василя Великого, який у 1190 році замінили новим кам'яним, вже з ініціативи та при фінансуванні князя Рюрика Ростиславовича. Керувати будівництвом був запрошений відомий у той час зодчий Петро Милонєг. У період кровопролитних воєн собор Святого Василя, як і більшість старовинних православних храмів, не міг залишитися неушкодженим. Василівська церква в Овручі була двічі зруйнована під час татарських набігів у 1240 і 1299 роках, а в 1321 році постраждала від вторгнення в Овруч литовців. На місці зруйнованого храму щоразу зводили новий. Ні пожежа, ні війни XVII століття не могли повністю стерти з лиця землі православну святиню. Загроза зникнення нависла над нею в 1842 р., коли впало склепіння. Це не дивно – на той час дерев'яна будівля храму сильно постаріла і була закрита для відвідувань. Від церкви Святого Василя тоді практично нічого не залишилося, крім вівтарної східній частині та частини північної стіни з аркою перед входом у вівтар. Було організовано збір коштів на відновлення храму. Відновлювальні роботи тривали з 1907–1909 роки. За основу був узятий проект п'ятиверхої церкви, запропонований випускником художнього училища Імператорської Академії мистецтв Олексієм Щусєвим – тоді ще нікому не відомим архітектором. Проект настільки всім сподобався, що О. Щусєва стали називати засновником неоруського стилю, а після реставрації Василівської церкви він був удостоєний звання академіка архітектури. В основі реставраційних робіт лежав принцип максимально зберегти всі вцілілі стародавні споруди та деталі, аж до того, що кожну цеглинку пронумерували і поклали у нову кладку. Були також збережені фрагменти стародавніх фресок. Розписом нового храму займався художник Олександр Блазнов. Разом із відновленням церкви Святого Василя побудували і жіночий Свято-Василівський монастир. Було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю. 3 вересня 1911 р. на освяченні Василівської церкви був присутній сам імператор Микола II. Наприкінці 20-х – початку 30-х років XX століття жіночий монастир і Василівська церква були закриті. Функціонувати Свято-Василівський монастир почав у 1941 р. У 1947 р. парафіяльна громада повернула монастирю Василівську церкву. У 1958 р. черниць знову вигнали з монастиря. У чернечій обителі розмістили лікарню, а пізніше – професійно-технічне училище. Лише в 60-70-х роках церква і монастир були визнані архітектурними пам'ятками та реставровані. З цього часу православні святині перебувають під захистом держави. Василівська церква і Свято-Василівський монастир нині є діючими.

Джерела: 

Василівська церква в Овручі [Електронний ресурс] // Визначні пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://viznachni-pam-yatki-ukrajini.webnode.com.ua/zhitomir/vasilivska-tserkva-v-ovruchi/. – Назва з екрану.

Михайлишин О. Л. Місто і храм: церква св. Василія і міське середовище Овруча [Електронний ресурс] / О. Л. Михайлишин // Овруч.інфо : [сайт]. – Режим доступу : https://is.gd/JgVCi7. – Назва з екрану.

Якимчук М. Ф. Овруцький Свято-Василіївський жіночий монастир [Електронний ресурс] / М. Ф. Якимчук // Енциклопедія Сучасної України : [сайт]. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-75150. – Назва з екрану.

   

Монастир Босих Кармелітів (1627)

м. Бердичів, Житомирська область

Монастир Босих Кармелітів – католицький монастир XVII століття, головна і найвідоміша пам’ятка архітектури міста Бердичева. Зведений у стилі барокової архітектури у поєднанні з оборонними спорудами.

Заснував Кармелітський монастир Януш Тишкевич – видатний політичний діяч Речі Посполитої, він обіймав різні посади, в тому числі мав повноваження воєводи київського. Будучи ревним католиком, Я. Тишкевич не скупився на щедрі пожертви монастирям та церквам. Він брав участь у Цецорській битві (1620) – бився проти військ Османської імперії в Молдавії. Поляки були повністю розбиті турками. Януш Тишкевич потрапив у полон. Йому вдалося звільнитися. На згадку про благополучне повернення Тишкевич, тодішній власник Бердичева, заснував в 1627 р. на березі бердичівської річки Гнилоп'ять католицький монастир Ордену Босих Кармелітів. У 1630 р. він повністю передав укріплений замок у володіння ордену для розміщення тут кляштора та монастирського господарства. Кармеліти побудували кілька будинків, у тому числі Маріїнський костел. У 1642 році Монастир Босих Кармелітів було урочисто відкрито. На честь цієї знаменної події Януш Тишкевич подарував новому костелу старовинну ікону Божої Матері, яка здавна вшановувалася його родом. У 1648 р. за часів визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, кляштор був захоплений повстанськими військами та серйозно пошкоджений. Кармеліти, покидаючи Бердичів, вивезли до Львова ікону Пресвятої Діви Марії, тим самим врятували її від знищення. У 1663 р. бердичівські кармеліти після багаторічного вигнання, нарешті, повернулися на свою землю для відновлення храму. Коли вони відбудували понищений монастир, у 1684 р. їх вигнали силою спадкоємці Януша Тишкевича. У 1717 р. за допомогою вищої судової інстанції – Коронного (Люблінського) трибуналу кармеліти повернули собі право власності на монастир. Після 73-х річної відсутності в храм повернулася ікона Божої Матері. Кармеліти провели масштабні реставраційні роботи. Для посилення захисту монастир обладнали важкою артилерією та розмістили тут військовий гарнізон. У результаті всіх нововведень монастир Босих Кармелітів перетворився на справжній військовий форпост. Через шість років після цього кармеліти почали будівництво нового костелу над старим. Цей костел став справжнім витвором мистецтва. Він був виконаний у стилі бароко, щедро прикрашений різьбленням, ліпниною та позолотою. Поступово Монастир Босих Кармелітів стає серцем релігійного життя Правобережжя, а також важливим культурним центром. Тут розміщувалася друкарня, яка видавала величезну кількість книг і бібліотека, де зберігалися древні рукописи та унікальні видання. При монастирі також діяла школа. В 1866 р. зусиллями російського уряду монастир Босих Кармелітів було закрито. У роки радянської влади тут розміщувався музей. Напередодні Другої Світової війни 1941 р., монастир постраждав від пожежі, в результаті якої, ймовірно, була знищена головна святиня храму – ікона Божої Матері. У 1991 р. монастир Босих Кармелітів було передано Римсько-Католицькій церкві в Україні. Освячення копії ікони Божої Матері, відбулося у 1998 р. Папою Римським Іоанном Павлом II. На території костелу в даний час діє Бердичівський історичний музей.

Джерела: 

Маленкова Р. Бердичів. Кляштор Босих Кармелітів [Електронний ресурс] / Р. Маленкова, С. Щербія // Україна Інкогніта : [сайт]. – Режим доступу: https://ukrainaincognita.com/zhytomyrska-oblast/berdychivskyi-raion/berdychiv/berdychiv-klyashtor-bosykh-karmelitiv. – Назва з екрану.

Монастир Кармелітів Босих (м. Бердичів) [Електронний ресурс] // Вандрівка: ваш путівник Україною : [сайт]. – Режим доступу: https://vandrivka.com.ua/monastyr-karmelitiv-bosyh-m-berdychiv/. – Назва з екрану.

           

Колегіальний костел Святої Трійці (1635)

селище Олика, Волинська область

Колегіальний костел Святої Трійці (костел Пресвятої Трійці, Троїцький костел) – римо-католицький парафіяльний костел, памʼятка архітектури національного значення.

Колегіальний костел Пресвятої Трійці, розташований у селищі Олика, один із найкрасивіших у цій місцевості, а у свій час вважався чи не найвитонченішим у цілій Польщі. Першу дерев’яну церкву на цьому місці було збудовано у 1588 р. за сприяння князя Станіслава Радзивілла – І-го олицького ордината та великого маршалка литовського. У 1635 р. за кошти князя Альбрехта Станіслава Радзивілла було розпочато будівництво нового костелу,  за взірцем відомого римського храму Іль-Джезу. Споруда виконана за проектом італійських архітекторів Бенедетто Моллі та Джованні Маліверно. Будівельними роботами керував Р. Берфка разом з архітекторами Садовським та Марковичем. У 1640 р. єпископ Анджей Гембіцький освятив сакральну споруду. Костел зведено у вигляді тринавової базиліки з широкою центральною навою, внизу були розміщені каплиці, а у верхній частині над притвором – зведені хори. У підземній частині храму знаходилася крипта з усипальницею роду князів Радзивіллів, а навколишня територія була огороджена захисною стіною з кутовими вежами-каплицями. У 60-х роках XX ст. північно-західну башту і частину стіни зруйнували, до наших днів збереглася лише північно-східна вежа. Тильна сторона костелу доповнена могутньою 16-метровою цегляною дзвіницею стінового типу з чотирма прорізами для дзвонів. На фасаді костелу розміщувалися скульптури святих: Петра, Павла, Станіслава і Войцеха, які розташовано у два ряди: дві зверху і дві знизу. Скульптури і різьбу виконав львівський скульптор Мельхіор Ампелі. Фасад прикрашено фронтоном, на якому міститься барельєф «Коронація Пресвятої Діви Марії», де Божа Матір зображена в повний зріст серед хмар і стоїть на півмісяці. Барельєф із зображенням Бога Отця створено у напівкруглому фронтоні. По краях фасаду розміщені дві невеликі башточки-дзвіниці, у основі яких знаходяться годинники, зараз недіючі.

Багато декороване внутрішнє приміщення храму двічі обікрали: вивезли всі цінності, серед яких також були ікони XVІ ст. У Львівській галереї мистецтв зберігаються шість великих мальовничих полотен, які були привезені з цього храму. Костел функціонував до 1945 року. Відтоді і до початку 90-х років ХХ століття храм був зачинений і поступово занепадав. З 2013 р. розпочалося повернення його до життя зусиллями польського Фонду культурної спадщини та місцевої парафії. Колегіальний Троїцький костел належить римо-католицькій громаді, є визначною пам’яткою архітектури України і знаходиться під охороною держави. Нині в костелі відбуваються меси та богослужіння з нагоди великих релігійних свят.

Джерела:

Колегіальний костел святої Трійці [Електронний ресурс] // Екокультурний туристичний маршрут «Поліська Січ» : [сайт]. – Режим доступу: https://way.rv.ua/location.html?l=13. – Назва з екрану.

Костел Пресвятої Трійці (колегіата, с.м.т. Олика, Волинська обл.): карта, фото, опис [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034950-kostel-triytsi-kolehiata-olyka. – Назва з екрану.

               

Костел святих Петра і Павла (1450)

селище Олика, Волинська область

Костел святих Петра і Павла (Петропавлівський костел) – один із найстаріших римо-католицьких храмів Волині, пам’ятка сакральної архітектури. 

Історія дати побудови костелу св. Петра і Павла у Олиці є досить суперечливою. Існує кілька версій спорудження храму: 1415, 1445 та 1450 р. Однак, найдостовірнішою датою, все-таки визнають 1450 р., коли литовський гетьман, а пізніше і староста міста Луцька Петро Білий (Мангірдайтіс) заснував цей храм. Він вважається найдавнішою спорудою у селищі Олика, навколо нього у давнину містився цвинтар. За іншими історичними джерелами, костел збудували ще на століття пізніше, на місці старої дерев’яної церкви. У 1565 р., після того, як князь Радзивилл Чорний прийняв протестантську віру (кальвінізм), костел почав використовуватися як протестантський храм. У 1612 р. його перебудували, він почав виконувати функцію каплиці. На перехресті XІX–XX ст. костел ще продовжував виконувати свою сакральну роль. Після Другої світової війни костел Петра і Павла слугував складським приміщенням, де зберігалися продукти харчування.

Архітектурні особливості головного фасаду будівлі дещо нагадують стиль раннього бароко. Ця кам'яна споруда – однонавова, з подовженим прямокутним презбітерієм. Для храму характерними є хрестові і зімкнуті склепіння та аркові вікна. Костел розміщено по осі захід-схід. Основа його структури нагадує прямокутний корабель. Східна частина храму майже позбавлена декору й прикрашена ступінчастим карнизом, а от західна частина храму значно різноманітніша і багатша. Над його західним фасадом розміщено бароковий фронтон, що поєднує різноманітні архітектурні мотиви. Внутрішній простір будівлі перекритий цегляними склепіннями. Дахи над будівлею двосхилі, а над вівтарем – трисхилий. Скульптури храму вирізьблені з білого каменю, однак в даний час потребують відновлюваних робіт.

Нині костел діє як римо-католицький храм, у якому відбуваються богослужіння з приводу великих релігійних свят. Храм належить до пам’яток архітектури національного значення і охороняється державою.

Джерело:

Костел святих Петра і Павла (Олика) [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://is.gd/SCs4hQ. – Назва з екрану.

Олицький замок (1558)

селище Олика, Волинська область

Олицький замок – визначна пам’ятка селища Олика, що впродовж століть належала родині Радзивіллів. Перший на території України прямокутних замків бастіонного типу.

Олицький замок Радзивіллів – це володіння старовинного і могутнього роду литовських князів Радзивіллів. Радзивіллам належало безліч земель у Литві і на території нинішньої Республіки Білорусь. Радзивілли отримали Олику від імператора Карла V в 1547 році і володіли нею аж до 1939 року. Ян Радзивілл Чорний у 1558 році зводить в Олиці замок. Це була одна з перших на території України бастіонних споруд. Олицький замок виконував оборонну функцію. Ніхто не міг взяти його штурмом – ні татари, ні шведи. Його могутні стіни витримали безліч облог протягом тривалого періоду. Близько 200 гармат забезпечували обороноздатність Олицького замку. Фортеця в Олиці постійно реконструювалася й удосконалювалася. Довершив його будівництво у першій половині XVII ст. Альбрехт Станіслав Радзивілл, за панування якого Олика досягнула піку свого розквіту. Замкові корпуси були збудовані в квадратний двір. Кутові бастіони посилювали захист фортеці. За наказом Альбрехта Радзивілла біля замку було зведено Троїцький колегіальний костел («Коллегіата»). Після його смерті Олика перейшла до несвізької гілки роду та втратила статус постійної резиденції Радзивіллів. З часом замок втратив свою оборонну здатність і у XVIII ст. був перебудований у палацовий комплекс та набув сучасного вигляду. На початку Другої світової війни у 1939 році останній з володарів резиденції – князь Януш – залишив замок. Відтоді унікальний історичний і архітектурний комплекс зазнав катастрофічних змін. Палац та інші споруди повністю вигоріли, обвалилися перекриття та дахи. Неушкодженими залишилися лише стіни і склепіння над першими поверхами та укріплені цегляними мурами бастіони. Після 1945 року в окремих приміщеннях замку тулився державний кінський завод, а з середини 1950-х років руїни були перебудовані під Волинську психіатричну лікарню, яка діяла тут до 2021 року. З 1 липня 2021 року Олицький замок перебуває на балансі Волинського краєзнавчого музею.

Джерело: Олицький замок [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України : [сайт]. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-76722. – Назва з екрану.

Ілюстрація: Олицький замок [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://is.gd/ibtRPM. – Назва з екрану.

Див. також: Олицький замок

           

Дубенський замок (1492)

м. Дубно, Рівненська область

Дубенський замок – один з об’єктів Державного історико-культурного заповідника м. Дубна, який височіє над річкою Іквою.

Дубенський замок побудований у 1492 році князем Костянтином Острозьким на місці давньоруського городища. Згодом замком у Дубні правили й інші аристократичні родини: Заславські, Сангушки, Любомирські, Барятинські. Дубенський замок неодноразово перебудовували та укріплювали. Це була необхідна міра в умовах постійних воєн XVI–XIX ст. Завойовників приваблювали скарби, які зберігалися в Дубенському замку. Вдале місце розташування замку також мало велике значення в його обороні. Оскільки Дубенський замок перебував у низині, на березі річки, пересування ворожої важкої артилерії значно ускладнювалося. Крім того, Дубенський замок оточував глибокий оборонний рів, через який перекидався міст. Це давало значні переваги мешканцям замку. Завдяки сукупності всіх цих факторів Дубенський замок протягом століть жодного разу не був захоплений. Його товсті суворі стіни витримали облогу татар у XV–XVI ст., напад козаків під керівництвом Максима Кривоноса, штурм російських та шведських військ у XVII столітті.

Замковий ансамбль складається з надвратного корпусу (XV ст.) та двох палаців – палацу князів Острозьких (XVI ст.) і палацу князів Любомирських (XVIII ст.). У триповерховому надбрамному корпусі розташовані в’їзні ворота. Їх окрасою є герб родини Острозьких. Надбрамна вежа спочатку мала купольний дах. У ході численних перебудов вона видозмінилася. Надбрамний корпус складається з трьох ярусів, раніше там були каземати, вони служили приміщенням для надвірної хоругви. Палац князів Острозьких – найбагатшого та найвпливовішого роду – розташований у південній частині замку. У різні часи тут зберігалися цінні документи князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків, Конецпольських. Навпроти Острозького палацу, в північній частині Дубенського замку височіє палац Любомирських. Побудований він був у XVIII столітті новими власниками міста – князями Любомирськими. Любомирські отримали Дубно і Дубенський замок в якості подарунка від Януша Сангушко. Князь Сангушко мав численний двір, на утримання якого витрачалися багатства, успадковані ним від Острозьких. Облаштуванням і зміцненням Дубенського замку він практично не займався. Сангушко скасував Острозьку ординацію (неділимість земель) та роздарував землі знатним польським династіям. Так Любомирським дісталося Дубно. Вони зводять новий замок із великою банкетною та бальною залою. Їх прикрашає ліпнина італійського майстра Домініко Мерліні, що збереглася до сьогоднішнього дня. Дубенський замок весь пронизаний підземними тунелями та підвалами, де зберігалися запаси води та продовольства. Підземелля також служили притулком для місцевих жителів. Згодом замок Любомирських купив уральський золотопромисловець Яковлєв, який згодом продав його Єлизаветі Барятинській. Наприкінці XIX століття замок придбала державна скарбниця. У роки Першої світової війни Дубенський замок сильно постраждав від обстрілу. Після відновлення його в 1939 році тут розміщувалися органи польської влада, а пізніше – органи радянської влади і навіть базувалася військова частина. Тільки з 1993 року Дубенський замок став невід’ємною частиною історико-культурного заповідника міста Дубна.

Більше інформації на сайті Державного історико-культурного заповідника м. Дубна

                   

Кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці (1160)

м. Володимир, Волинська область

Кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці (Успенський собор) – пам'ятка сакральної архітектури періоду XII століття, яку в 1156–1160 роках звів удільний князь Мстислав Ізяславович, який пізніше став великим Київським князем. Це єдиний храм на території Волині, що дійшов до нас з часів Київської Русі. У 1160 році завершилося будівництво Успенського собору, який був побудований у вигляді одноверхового хрестовокупольного шестистовпного храму. Стіни собору гармонійно розділяють арки на напівколони, багато прикрашені фресками. Свято-Успенський собор був також і усипальницею для головних персон міста. Тут поховані шість великих князів (у тому числі і засновник собору Мстислав Ізяславович), два єпископи і багато інших знатних осіб Володимира.

За свою багатовікову історію Успенський собор багато разів був розграбований, спустошений і зруйнований воїнами монголо-татарської орди хана Батия, польських, татарських та інших військ. Але кожного разу разом з усім містом Свято-Успенський собор піднімався з руїн і попелу і у всій красі знову тріумфував своєю величчю. У 1683 році собор дуже сильно постраждав від пожежі, що охопила все місто. Відновлення храму здійснилося тільки в 1753 році, коли візантійська архітектура колишнього собору була перероблена уніатами на латинський манер. З 1772 року почалось запустіння Успенського собору, його почали використовувати в якості «казенного магазину» (склад), а до 1829 року храм взагалі перетворився на суцільну руїну, після того як обвалилися купол і склепіння. Відродження Успенського собору здійснилося завдяки Свято-Володимирському братству, яке організувалося в грудні 1887 року. У 1896 році був прийнятий проєкт «реставрації» храму архітектора І. Г. Котова. У 1896–1900 роках собор перебудований у псевдовізантійському стилі. Освячення оновленого храму перетворилось у всенародне свято. Успенський собор є пам’яткою давньоруського зодчества. Розташований він у самому центрі міста Володимира поруч з древніми міськими валами. Разом з єпископським будинком і дзвіницею складає своєрідний комплекс так званого «замочку» – укріпленої резиденції волинських єпископів. Кам'яний, шестистовпний, хрестокупольний, трьохнавний, трьохапсидний, однокупольний. Його архітектурні форми прості і лаконічні. Фасади розчленовані пілястрами і напівколонами, прикрашені аркатурним поясом. Кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці є пам'яткою архітектури України, входить до державного реєстру Національного культурного надбання і охороняється державою.

Джерело:

Успенський собор у Володимир-Волинському [Електронний ресурс] // Мандруй Україною : [сайт]. – Режим доступу: https://discover.ua/locations/uspenskiy-sobor-u-volodimir-volinskomu. – Назва з екрану.

                           

Межиріцький Свято-Троїцький монастир (XVI–XVІІ)

с. Межиріч, Рівненська область

Межиріцький Свято-Троїцький монастир (Межиріцький монастир, Троїцький монастир) – архітектурний ансамбль монастирських будівель XVI–XVII століть, є одним із найдавніших в Україні.

Його історія насичена бурхливими подіями та тісно пов'язана з родом князів Острозьких, зокрема з ім'ям князя Федора Даниловича Острозького, луцького старости. В кінці XIV століття Великий князь Литовський Вітовт подарував Федору Острозькому кілька міст із прилеглими до них землями, в тому числі і Межиріч. За однією з версій православний храм у Межирічі існував задовго до цієї події, ще з ХІІІ століття, і був заснований монахами Києво-Печерської лаври, що втекли сюди після розгрому Києва ханом Батиєм. Князь Острозький збудував у Межирічі дерев'яний замок, укріплений частоколом та земляними валами. Подальшим облаштуванням території займалися нащадки Федора Острозького – син Василь (Красний) та онук Іван. У центральній частині була побудована дерев'яна православна Свято-Троїцька церква, яку в ХV столітті знищила сильна пожежа. Нову Межиріцьку церкву вирішили будувати з міцнішого матеріалу – місцевого каменю-піщанику. Цей Троїцький храм, що датується серединою ХV, прекрасно зберігся до наших днів. У ХVII столітті новим господарем Межиріча стає останній із роду Острозьких Іван, який прийняв католицьку віру і взяв нове ім'я – Януш. Він домігся того, що Межиріч отримав Магдебурзьке право і статус міста. Будучи католиком, Януш Острозький передав православну Свято-Троїцьку обитель католицькому ордену Францисканців. В епоху постійних війн, частих нападів татар та міжусобних негараздів Януш Острозький доклав чимало сил щодо зміцнення Межиріцького монастиря. За його наказом до Свято-Троїцької церкви прибудували двоповерхові корпуси келій, у зовнішніх кутах яких були зведені триярусні вежі, що виконували оборонну роль. Ці споруди оперізувала потужна оборонна кам'яна стіна з високими зубчастими шестигранними вежами на кожній розі. Для ведення обстрілу в баштах були бійниці. В результаті всіх перетворень Межиріцький монастир перетворився на грізну та могутню фортецю, що здатна дати відсіч будь-яким ворогам.

Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, що розгорілася в ХVII столітті, зачепила багато сіл та міст. Не уникнув цієї долі і Межиріч. Тоді місто було практично стерте з лиця землі. Нічого не залишилося і від замку Януша Острозького. Але Межиріцький монастир залишився неушкоджений. Повстанці пощадили колишню православну обитель, вигнавши з неї францисканських монахів. Великих збитків монастирю завдала сильна пожежа, що сталася в 1820 році. Тоді вогонь знищив велику монастирську бібліотеку, яка налічувала близько двох тисяч книг. Наприкінці ХІХ століття католицький храм було скасовано, і Свято-Троїцький монастир у Межирічі знову відчинив двері православним. У роки радянської влади Межиріцький монастир не був закритий, хоча знаходився в запустінні. Однак парафіяни мали змогу відвідувати служби, що проводилися в Троїцькій церкві. Монастирське життя починає пожвавлюватися лише після того, як Межиріцький Свято-Троїцький монастир було передано православній церкві в 1991 році.

Більше інформації на сайті Віртуальний музей спадщини Князів Острозьких

Джерело: Державний історико-культурний заповідник міста Острога

          

Заславська брама (1596)

с. Межиріч, Рівненська область

Міські ворота (Заславська брама) – пам'ятка оборонної архітектури в селі Межиріч. Вперше згадується в 1596 році. Слугувала південним в’їздом у місто. Вона була складовою частиною міських фортифікацій Межиріча, тісно пов’язана зі спорудженням всієї системи міста. Споруда функціонувала як один з елементів оборонного комплексу Свято-Троїцького монастиря. Більша частина оборонного редуту збереглася й донині.

Товщина кам’яних стін на вапняному розчині коливається від 2,3 м до 2,46 м; висота руїн від 3,35 м до 5,9 м. Стіни споруди збереглись по всьому периметру плану. В середині, в південно-східному куті, сліди від пічки і димоходу. Східний кут південного фасаду викладений білокам’яними рустами. 500 років тому ця брама, а також вали, сім башт і Луцька брама утворювали кільце оборонних укріплень Межиріча, який тоді був містом. У неспокійні військові часи в’їзд до міста здійснювався тільки через дві точки: Заславську браму (з боку міста Ізяслав) і Дубенську браму, на місці якої нині знаходиться центр населеного пункту. На базі проведених в 1980 році архітектурно-археологічних досліджень (ідентичність будівельного матеріалу, системи кладки, бійниць, що використані при перебудові Троїцького монастиря в Межирічі) можна віднести пам’ятку до епохи ренесансу. В процесі вишукувань встановлено, що башта була двоярусною і до неї вів підйомний міст, перекинутий через рів. В’їзд знаходився на висоті 2,5 м від сучасного рівня землі. З втратою оборонного значення кладка була розібрана, рів засипаний.

Джерело: Державний історико-культурний заповідник міста Острога

Татарська башта

(друга пол. XV – поч. XVI ст.)

м. Острог, Рівненська область

Точна дата побудови Татарської башти невідома. Існують припущення, які дуже різняться між собою. Башту датують XIV, і XV, а найчастіше XVI ст. Як найбільш точну дату побудови башти архітектор О. М. Годованюк називає другу половину XV – початок XVI ст. В цьому вона орієнтується на час створення барбаканів Варшави і Кракова, з якими на її думку, Острозькі башти (Татарська і Луцька) виявляють композиційну схожість. Вперше башта згадується в акті від 20 травня 1603 року про поділ маєтків Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького.

Татарська башта, як і все місто, постраждала під час національно-визвольної війни 1648–1654 років, коли козацькі загони кілька разів здобували Острог. Зокрема, був знищений єзуїтський монастир, який стояв поруч з Татарською баштою. З початку XVIII ст. архівно-літературноі відомості про Татарську башту перериваються і поновлюються знову з середини XIX ст., коли в наукових і культурних колах України, Росії і Польщі зростає зацікавленість історією Острозьких пам’яток та починається їх дослідження з метою відновлення. У 1904 році м. Острог відвідав, з метою дослідження його пам’яток, академік Київського університету Т. Г. Павлуцький, який зробив описи, малюнки і фотографії Острозьких руїн. Під час реставрації Мурованої вежі на Замковій горі (1913–1914 рр.) частково були поновлені Луцька і Татарська башти. Тоді поновили аттик, а прогалину в овальному об’ємі споруди закрили цегляною стіною, в якій влаштували хвіртку. Останній раз, і теж частково, башта була реставрована у 1960-х роках Львівською реставраційною майстернею.

Пам’ятка є унікальним типом укріплених міських воріт, який є своєрідно трактованою різновидністю невеликого барбакану, яка поєднувала функції міських воріт і оборонної башти.

Джерело: Державний історико-культурний заповідник міста Острога