Новини

7 травня 2024 року виповнюється 180 років від дня народження Яна Марека Антонія Ґіжицького – польського історика, дослідника історії церкви на Волині та історії шкільництва і чернечих орденів у Литві, Білорусі, Польщі і Україні (псевдоніми: Волиняк, Марек Ґоздава, Кристин Мазовєцкі, Смора, Теофілополітанус).

Народився Ян Ґіжицький 7 травня 1844 року в с. Михнівка Старокостянтинівського повіту Волинської губернії (нині Хмельницький район Хмельницька область) у відомій на Волині польській поміщицькій родині. Дитячі роки провів у батьківському помісті в с. Богданівці. Навчався в Чорноострівській повітовій дворянській школі, Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. Завершив гімназичну освіту в м. Рівному Волинської губернії. Далі Ґіжицький вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. Проте згодом перевівся на філологічний факультет Дерптського (Тартуського) університету, який успішно закінчив у 1870 році зі ступенем кандидата слов'янської філології. Після навчання працював вчителем в освітніх закладах Тарту, Мітави, згодом вихователем у сім'ї магнатів Чарторийських. Водночас Ґіжицький активно опрацьовував матеріали Вільнюського та Львівського архівів давніх актів. З 1895 року переїхав до Кракова, де вчителював, підробляв у різних установах, часто публікувався у часописах. До 1918 року Ґіжицький майже щоліта відвідував рідні місця на Старокостянтинівщині (села Сковородки, Круглики, Новоселицю, Михнівку, Богданівці та ін.), розшуковував на Волині приватні архіви і використовував їх оригінальні документи у своїх працях. На початку ХХ ст. Ян Ґіжицький, став більш відомим сучасникам під прізвищем Волиняк, сформувався як авторитетний вчений-українознавець. Останні роки життя він провів у злиднях й хворобах. Помер 25 червня 1925 року. Похований у Кракові.

Ян Ґіжицький є одним із відомих польських дослідників, зокрема, Південно-Східної Волині другої половини XIX – початку ХХ ст., але мало поміченою особою в українській історіографії. Йому належить понад 10 ґрунтовних книг і близько сотні публікацій у польській науковій періодиці. Серед різноманітних наукових інтересів Ґіжицького в галузі дослідження Волині варто визначити три головних напрями: історія католицької і уніатської конфесій, історія освіти та загальна історія краю, його міст і сіл. Зокрема, як історик проримської християнської церкви Ґіжицький головну увагу звертав на вивчення процесу становлення, діяльності та еволюції на Волині католицьких і уніатських орденів, роль їх монастирів, костьолів (костелів), шкіл, друкарень. Праці Яна Ґіжицького були покликані боронити на початку XX ст. католицьку конфесію на Волині від наступу православ'я, вони містять досить насичений фактичний матеріал, в тому числі й по Старокостянтинівщині, що є цінним надбанням для дослідників історії Волині ХІV–XIX cт. Також Ян Ґіжицький вивчав систему польської освіти на Волині, її нищення російським самодержавством у зв'язку з польськими повстаннями 1830–1831 і 1863–1864 років. Найбільш вартісним дослідженням Яна Ґіжицького стала його фундаментальна книга «Опис найважливіших місцевостей в Старокостянтинівському повіті на Волині», яку видано на кошти волинських меценатів 1910 року в Кракові. В цій книзі, що займає майже 800 сторінок тексту та ілюстрацій, подана історія Старокостянтинова, містечок і сіл, змальовані пам'ятки природи, життя і побут населення, його культура. В основу написання книги автор поклав маловідомі тоді джерела й архівні документи, взяті з Краківського, Варшавського, Львівського та монастирських і приватних поміщицьких архівів Волині, здобутки польської історіографії ХVIII – поч. XX ст. З-під його пера світ побачив книги видані польською мовою, як «Список уніатських монастирів Василіанів у Волинському воєводстві» (1905), «Тринітари на Волині, Поділлі і Україні» (1909), «З минулого кармелітів у Литві і Русі» (1918) та інші.

Література

Баженов Л. В. Історія Волині й Поділля в дослідженнях польських науковців-україністів ХХ – початку ХХІ ст. // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: іст. науки. – Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2015. – Т. 15. – С. 252–265.

Ґіжицький Ян Марек : дослідники Великої Волині [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/51 (дата звернення 30.04.2024). – Назва з екрана.

Сегеда С. Науковий доробок Яна Марека Ґіжицького як автора першого монографічного дослідження історії Гощі / С. Сегеда // Гоща і округа : іст.-культурозн. студії / Нац. спілка краєзнав. України, Рівнен. обл. орг. – Житомир : Бук-Друк, 2023. – С. 97–110.

Стасюк І. А. Ґіжицький Ян-Марек / І. А. Стасюк // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2007 . – Т. 7. – С. 48.

1 травня 2024 року виповнюється 100 років з дня народження Івана Мусійовича Маєвського – лікаря, українського письменника, автора історичної повісті «Черепки:  історична повість до 900 річчя Острога».

Народився Іван Маєвський 1 травня 1924 року у с. Собківці Волочиського району Хмельницької області в селянській сім’ї. У 1933 році його батька, голову колгоспу, який рятував односельців від голодомору, репресували. Під час Другої світової війни жив на окупованій німцями території, двічі його вивозили до Німеччини, але дорогою він утікав. За третім разом, у 1943 року, потрапив у німецький концтабір для військовополонених у м. Ковелі Волинської області, врятувався втечею. З цього часу розпочав активну партизанську діяльність у загоні А. З. Одухи. Після розформування партизанського загону у червні 1944 року був направлений на роботу у внутрішні війська на Тернопільщину. У 1945 році його засудили на 7 років. Після звільнення закінчив середню школу та вступив до Львівського медичного інституту, після закінчення якого у 1958 році отримав направлення на роботу в м. Острог.

В Острозі упродовж 40 років працював лікарем, був заступником головного лікаря, головним лікарем, брав активну участь у житті міста. Керував літературним об’єднанням, був членом «Просвіти», незмінним учасником конференцій, долучався до випуску бюлетенів науково-краєзнавчого товариства «Спадщина» імені Князів Острозьких. Роботу в медицині поєднував із літературою. Написав п’ять повістей: «Хрещаті дороги», «Шкіпер», «Зимовий кальвін», «Нездужала». Єдина повість, яка була опублікована за життя Маєвського «Черепки: історична повість до 900-річчя Острога». Ця повість присвячена подіям другої половини ХVІ ст. на теренах історичної Волині. В той час напади на острозьку фортецю були частими. Згадується про напад численної татарської орди на Острог в 1578 року, коли в замку відбувалося весілля княжни Катерини, доньки князя Василя-Костянтина Острозького. В книзі висвітлено, що князь Острозький з повагою відносився до інших релігій, хоч був поборником і захисником православ’я. Повість написана на фоні історичного антуражу. Ще одне оповідання «Стефка» було опубліковано в журналі «Жовтень» у 1966 р. У творчому доробку Івана Мусійовича понад сотня оповідань, новел і роман-дилогія «Савли». За радянських часів збірка «Дуб-нелинь» була в тематичних планах двічі, але книги так і не надрукували. Помер Іван Маєвський 28 вересня 2000 р. в Острозі. Тут похований. Після його смерті завдяки старанням вдови, Раїси Федорівни Маєвської, у світ вийшла більша частина доробку письменника.

Література

«Його покликання було письменництво»: до 100-річчя від дня народження Івана Маєвського – українського письменника, лікаря (1924–2000) : віртуальна виставка [Електронний ресурс] // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: http://libr.rv.ua/sections/items/18002 (дата звернення 30.04.2024). – Назва з екрана.

4 квітня 2024 року виповнюється 240 років від дня народження Зоріана Доленги-Ходаковського (Адам Чарноцький) – польського та українського фольклориста, етнографа, археолога.

Народився Адам Чарноцький 4 квітня 1784 року в селі Гайна, неподалік містечка Несвіж Новогрудського повіту Новогрудського воєводства Речі Посполитої, (нині Мінська обл., Білорусь) в шляхетській родині Якуба Чарноцького. В 1800 році закінчив Слуцьке повітове училище. У 1812 році під іменем Зоріана Любранського брав участь в наполеонівських походах у складі французької армії. Згодом звільнився з військової служби і, щоб не бути відданим уряду Олександра І, 1814 року поселився в Україні. Відтоді назавжди змінив своє справжнє ім’я – Зоріан Доленга-Ходаковський. Саме під цим псевдонімом він увійшов в історію слов’янознавства. Того ж року переїхав до Кременця. Там чотири роки працював у бібліотеці Вищої Волинської гімназіх та у приватній бібліотеці Тадеуша Чацького. Впродовж 1816–1817 років наполегливо і невтомно збирав усну народну творчість, музично-пісенний фольклор Галичини та Волині. У 1817 році на короткий час вибрався з Кременця до Польщі, а на початку 1818 року відвідав Перемишль, де вивчав архітектуру міста, мандрував навколишніми українськими селами Надсяння, збирав фольклорний музично-пісенний матеріал.

Зоріан Доленга-Ходаковський один із засновників української фольклористики. В 1814–1819 рр. подорожував по Україні, а також Півдні Білорусі та Польщі, збирав і записував народні пісні, казки, повір’я, загадки, обряди, звичаї, намагаючись знайти відповідь на питання щодо етногенезу слов’ян (слов’янської спільності та прабатьківщини слов’ян) і давньої слов’янської історії та культури. Видав працю «Про слов’янство перед християнством». Описав багато городищ і курганів у Галичині, на Волині й Поділлі. На матеріалах розкопок прагнув розробити теорію про єдність праслов’янської культури. Із збірника Зоріана Ходаковського користувалися Микола Максимович, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Володимир Гнатюк. В їхніх виданнях записи пісень були опубліковані лише частково. Більшість зібраного матеріалу, зберігалися в рукописах та копіях. Із записів збирача нині відомі лише три збірки — два писані латиною, один — російським правописом початку XIX століття.

29 листопада 1825 року на 41 році життя раптово померає Зоріан Доленга-Ходаковський.

Література

Зоріанъ Доленга-Ходаковській // Папинъ А. Н. История русской этнографии / Папинъ А. Н. – С.-Петербургъ : Типографія М. М. Стасюлевича, 1891. – Т. 3 : Этнографія малорусская. – С. 38–87.

Ошуркевич О. Ф. Зоріан Доленга-Ходаковський і Волинь / О. Ф. Ошуркевич // Минуле і сучасне Волині : іст. постаті краю : тези доповідей та повідомлень V Волин. іст.-краєзн. конф., 11-13 жовт. 1991 р. / Луцький держ. пед. ін-т ім. Л. Українки, Волин. обл. т-во краєзн. – Луцьк, 1991. – С. 57–58.

3 квітня 2024 року виповнюється 410 років, як село Тайкури (Рівненського району Рівненської області) отримало статус міста з магдебурзьким правом від Сигізмунда ІІІ, що передбачало будівництво укріпленого замку та проведення двох ярмарків і одного базару щорічно.

Перша згадка про Тайкури відноситься до 1570 року. «Таємні гори», так пояснюють польські джерела походження назви села. За версією Володимира Рожка, назва походить від імені ченця який тут жив заснував тут монастир, на місці якого був побудований костел. На користь стародавнього поселення свідчать і «археологічні знахідки, знайдені в околицях Тайкур, свідчать, що місцевість ця була заселена в добу неоліту, а серед могил-курганів, розкопаних у кінці ХІХ – початок ХХ ст., виявлено давнє волинське поховання за старовинним похоронним обрядом» (В. Рожко).

В квітні 1614 року Тайкурам було надано магдебурзьке право та королівські привілеї на торгівлю та ярмарки. Також визначено й міський герб, що мав використовуватися на печатці: зображення св. Юрія Змієборця. Цей герб дано було в честь патрона Юрія Вишневецького. Герб реконструйовано за міським знаком ХVІІ ст. Він засвідчує значення Тайкурів, як укріпленого оборонного пункту на шляху ворожих набігів на Волинь та підкреслює роль князя Юрія Вишневецького в історії містечка. Прапор несе кольори та елементи герба (прямий хрест є символом св. Юрія, лапчастий – знаком Волині).

Тайкури побували у власності Кірдеєїв-Тайкурських, Чаплицких, Вишневецьких, Сапегів (1650 р.), Чолханських. На початку XVIII ст. власниками Тайкур стала родина Пепловських, з 1822 року власниками була родина Ілінських.

Література

Міненко Т. Тайкури [село Рівненського району Рівненської області] – володіння князя Юрія Вишневецького / Т. Міненко // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею / Рівнен. обл. краєзнав. музей. – Рівне : Дятлик М. С., 2015. – Вип. 13, ч. 2 . – С. 42–45.

Нагорнюк О. Матеріал до обстеження православного некрополя XVII ст. в с. Тайкури Рівненського р-ну Рівненської обл. / О. Нагорнюк // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею / Рівнен. обл. краєзнав. музей. – Рівне : Дятлик М. С., 2015. – Вип. 13, ч. 2 . – С. 45–51.

Рожко В. Тайкури : історія села Тайкури [Рівненського району Рівненської області] / В. Рожко // Воскресіння духу : православ. громади, храми та настоятелі Рівнен. благочиння Рівнен. єпархії Укр. Православ. Церкви Київ. Патріархату : до 450-річчя Пересопницького Євангелія / ред.-упоряд. О. Кулик. – Рівне : О. Зень, 2013. – С. 437–438.

Цинкаловський О. Історія села Тайкури [Рівненського району Рівненської області] : (із кн. «Стара Волинь і Волинське Полісся», т. 2) / О. Цинкаловський // Войтович В. М. Пересопниця. Рівненський край : історія та культура / В. М. Войтович. – Рівне : В. Войтович, 2011. – С. 317.

2 квітня 2024 року виповнюється 105 років з дня народження Юрія Володимировича Кухаренка – археолога, доктора історичних наук, дослідника черняхівської та зарубинецької культури. Обстежував археологічні пам'ятники поблизу Гощі, Томахова, Дорогобужа та інших населених пунктів Рівненщини.

Народився Юрій Володимирович Кухаренко 2 квітня 1919 року у с. Чапля Летичівського р-ну Хмельницької обл. Походив з селянської сім'ї. У 1936 р. вступив на Вищі музейні курси Народного комітету просвіти РСФСР. У 1938 р. був призваний до лав Червоної армії і до 1947 р. служив на Тихоокеанському флоті. У цей час екстерном закінчив історичний факультет Хабаровського педагогічного інституту. Після завершення аспірантури при Державному історичному музеї в Москві (1951 р.) захистив кандидатську дисертацію. З 1951 до 1980 року Юрій Кухаренко працював науковим співробітником ІА АН СРСР. Вивчав пам'ятки полів поховань на території Українського Подніпров'я та Прип'ятського Полісся. Завдяки багатолітнім експедиціям, невтомним пошукам, чудовому знанню природи, етнографії та літератури про Полісся йому вдалося відкрити і дослідити тут численні пам'ятки різночасових епох – від неоліту до пізнього середньовіччя. Результатом цих робіт були три випуски «Сводов археологических источников», випуск яких поклав початок цьому серійному виданню ІA АН СРСР («Памятники железного века на территории Полесья» (1961), «Средневековые памятники Полесья» (1961), «Первобытные памятники Полесья» (1962)). Видані дослідником зводи заперечили твердження, що болотяні землі Полісся були протягом тривалого часу в минулому незаселеними пустинними територіями. На Поліссі він відкрив і розкопав могильники зарубинецької культури (Велемичі І та ІІ, Вороніно, Отвержичі). У його монографії «Зарубинецька культура» вперше подано її детальну характеристику, окреслено територію її поширення, розроблено типологію знахідок, хронологію пам'яток. Докторська дисертація «Древнее Полесье» (1965). Добре знання археологічних матеріалів сусідньої з Поліссям Польської Республіки дало йому змогу написати книгу «Археология Польши» (1969), яка є довідковим виданням для усіх, хто цікавиться археологією земель сусідньої держави. Дослідник володів даром інтуїції та умінням узагальнювати археологічні дані, визначати розрізнені та випадкові знахідки, вписувати їх у систему відомих науці культур. Так, він перший звернув увагу на слов'янську лiпну кераміку зі знахідок біля м. Житомир і порівняв їх з артефактами празького типу в Середній Європі. Це відкриття поклало початок вивченню ранніх слов'ян VI–VII ст. на території Східної Європи. Розкопав широковідомі тепер городища Полісся VII–X ст. Хотомель та Бабку. У 1960-х рр. він досліджував могильник біля Брест-Трішина, порівнюючи його матеріали з пам'ятками Нижньої Вісли, простежив проникнення на територію Східної Європи готогепідських племен. За матеріалами досліджень учений надрукував монографію, яка вийшла у світ у 1970-х р. Помер відомий дослідник, археолог 6 січня 1980 року.

Література

Кухаренко Ю. В. Археология Польши / Ю. В. Кухаренко ; АН СССР. Ин-т археологии. – Москва : Наука, 1969. – 244 с.

Кучінко М. М. Відомі археологи – дослідники слов'яно-руського періоду історії Волині / М. М. Кучінко // Минуле і сучасне Волині : іст. постаті краю : тези доповідей та повідомлень V Волин. іст.-краєзн. конф.,11–13 жовт. 1991 р. / Луцький держ. пед. ін-т ім. Л. Українки, Волин. обл. т-во краєзн. – Луцьк, 1991. – С. 19–21.

Терський С. Кухаренко Юрій Володимирович / С. Терський // Терський С. Історія археологічних досліджень та історичного краєзнавства Волині : монографія / С. Терський. – Львів : Львівська політехніка, 2010. – С. 220–221.

Черницька І. Ю. Ю. В. Кухаренко та його дослідження на Поліссі / І. Ю. Черницька // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею / Рівнен. обл. краєзнав. музей. – Рівне : Дятлик М. С., 2015. – Вип. 13, ч. 2 . – С. 90–92.

27 березня 2024 року виповнюється 360 років від дня загибелі Івана Остаповича Виговського – українського військового, політичного і державного діяча, гетьмана Війська Запорозького, голови козацької держави у Наддніпрянській Україні.

Народився Іван Виговський в сім’ї православного шляхтича Виговського Остапа Гнатовича, родовим маєтком якого був Вигов на Овруччині (нині с. Вигів Коростенського р-ну Житомирської обл).  Рік народження Івана Виговського не відомий (ймовірно 1608 р). Він мав братів Данила й Костянтина, які також відіграли значну роль в історії України і сестру, яка вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Івановича Тетерю-Моржковського. Пройшовши курс навчання в Києво-Могилянській академії Іван Виговський розпочав писарську кар’єру в луцькій замковій канцелярії, де працював протягом 1624–1640 років. Служив юристом у міському суді в Луцьку, згодом – намісник Луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства, що записаний у списку 1640 р. Військову кар’єру розпочав в елітних частинах війська Речі Посполитої. Потрапивши у полон до татарського війська під час битви під Жовтими Водами, був викуплений Б. Хмельницьким, після чого став його писарем та найближчим соратником. Створив та очолив Генеральну канцелярію – адміністративний та дипломатичний уряд при гетьманові. Брав участь у битвах під Пилявцями, Збаражем, Зборовом, Берестечком, Батогом, Жванцем, Львовом. Розробляв Зборівський, Білоцерківський та Переяславський договори. Після смерті Богдана Хмельницького став регентом при Юрії Хмельницькому. У 1657 р. обраний гетьманом Війська Запорозького. У 1658 р. уклав Гадяцький договір з Річчю Посполитою про федеративний союз. У 1659 р. переміг московську армію у битві під Конотопом. Під тиском козацької опозиції відмовився від гетьманської влади, вступив на службу до польського короля, обіймав уряди на Волині, Поділлі та Київщині. За підозрою у підтримці та сприянні антипольських повстань, 27 березня 1664 р. був арештований, позбавлений всіх прав та розстріляний. Існує декілька версій місця поховання І. Виговського та його дружини – у Скиті Манявському на Івано-Франківщині, у Юсиптицькому монастирі (нині с. Йосиповичі Стрийського р-ну Львівської обл.), у родинному маєтку в с. Руда (Жидачівського р-ну Львівської обл.).

Література

Величко С. Вивід про Виговського : [біографічні сильвети (виводи) про українських гетьманів] / С. Величко // Корені та парості: український генеалогікон / упоряд. В. Шевчук. – Київ : Либідь, 2008. – С. 300–301.

Гуртовий Г. Конотопська битва: Іван Виговський і волинські полковники Гуляницькі / Г. Гуртовий // Волинь – край козацький : історико-краєзн. нариси / Г.Гуртовий. – Вид. 2-ге, доповн., уточнене. – Луцьк : Надстир'я, 2009. – С. 209–218.

Остапюк О. Гетьман Іван Виговський і Любомльщина [Волинської області] / О. Остапюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Любомль в історії України та Волині : матеріали ХХV Волин. обл. іст.-краєзн. конф. : наук. зб. – Луцьк, 2007. – Вип. 25. – С. 44–52.