Новини

30 січня 2024 року виповнюється 190 років від дня народження Володимира Боніфатійовича Антоновича – українського історика, археолога, етнографа, нумізмата, публіциста і громадського діяча, одного з ідеологів українського національно-визвольного руху другої половини XIX ст.

Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р. в містечку Махнівці Махнівського повіту Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області), у родині зубожілих, безземельних польських шляхтичів, генеалогічно споріднених з Правобережною Україною. Освіту здобував у Рішельєвському ліцеї та 2-й Одеській гімназії, після закінчення якої 1850 р. вступив на медичний факультет університету Св. Володимира, а згодом – у 1860 р. здобув історико-філологічний фах. Неабиякий вплив на становлення В. Антоновича як історика мав М. Максимович. Свою першу історичну розвідку Антонович написав у 1863 р. – «О происхождении казачества». У 1878 р. В. Антонович захистив дисертацію на тему: «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда». Світогляд історика ще за студентських років формувався під впливом козацької давнини, творів Т. Шевченка, П. Куліша, етнографічних досліджень тощо. Також В. Антонович сам здійснював експедиції з метою вивчити побут і життя українців на Волині, Поділлі, Київщини, Холмщини, Херсонщини тощо. На початку 60-х pp. XIX ст. Антонович приєднався до українського товариства «Громада» у Києві, очолював «хлопоманський» гурток, учасники якого декларували, що український народ має право на своє національне відродження та самовизначення. Викладацькій та науковій діяльності присвятив близько 30 років життя (лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін). Цікавився В. Антонович також історією української культури та етнографією, захоплювався археологією та нумізматикою. У 1882 р. взяв активну участь у створенні журналу «Киевская старина». У цьому журналі В. Антонович опублікував і свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882 р.). Останні роки життя В. Антонович працював над дослідженнями з історії України, збирав документальні відомості для історико-географічного словника України, який так і не було видано. Володимир Антонович— автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архив Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України XVI—XVIII століть. Наприклад, деякі вступні статті Антоновича до цих томів: «О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.» (1902); «О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг.»; «О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России» (1867); «О городах в Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг.» (1870); «Об унии и состоянии православной церкви с половины XVII до конца XVIII в.» (1871) тощо. Найважливіші праці Антоновича з археології: «Раскопки в земле древлян» (1893); «Археологическая карта Киевской губернии» (1895); «Археологическая карта Волынской губернии» (1900); «Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета Св. Владимира» (1896). Інші головні праці Антоновича: «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901). Помер Володимир Антонович 21 березня 1908 р.

Література

Антонович В. Б. Моя сповідь : вибр. істор. та публіцист. твори / В. Б. Антонович. – Київ : Либiдь, 1995. – 813 c. – (Пам'ятки історичної думки України).

Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини / В. Б. Антонович. – Київ : Україна, 2004. – 301 с.

Антонович В. Що принесла Україні Унія : стан української православної церкви від пол. 17 ст. до кінця 18 ст. / В. Антонович. – Вид. 2-ге, доповн. – Еккелезія, 1991. – 131 с.

****

Білодід В. Д. Історіографія української етноментальності : В. Б. Антонович : історіософ. нариси / В. Д. Білодід ; за ред. Н. П. Поліщук. – Київ : Вища шк., 2011. – 335 с.

Антонович Володимир Боніфатійович [Електронний ресурс] : дослідники Великої Волині // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/47. – Назва з екрану.

12 січня 2024 року виповнюється 115 років від дня народження Яна Фітцке – польського археолога, дослідника і краєзнавця Волині. Ян Юзеф Фітцке народився 12 січня 1909 року в місті Гдова на Краківщині (Польща). Закінчив гімназію в Кракові (1929 р.), навчався на археологічному відділі Ягеллонського університету (1929–1933 рр.). Ще навчаючись у гімназії, Я. Фітцке брав участь в археологічних експедиціях та розкопках у центральній та південній Польщі. З 1930 року став членом Польського Археологічного Товариства та співробітником двох його видань: «Огляд археологічний» і «3 глибини віків». У 1933–1935 роках працював в Етнографічному музеї м. Лодзя. У серпні 1936 року Ян Фітцке отримав посаду головного хранителя і керівника Волинського музею в Луцьку. Йому вдалося реорганізувати роботу музею, поставити її на наукову основу, поповнити і систематизувати музейні колекції. Протягом своєї роботи в музеї Ян Фітцке проводив регулярні археологічні розкопки на значній території Волинського воєводства. Він один з найбільших знавців лінійно-стрічкової та дунайської культури. Найбільш відомі дослідження і знахідки були зроблені в м. Луцьку (Луцьк-Гнідава, Луцьк-Дворень, Луцьк-Кримне), с. Городок (Луцького району), с. Городок на Рівненщині. Крім того, в смт Торчин ним було досліджено могильник доби бронзи, в с. Піддубці розкопано кургани давньоруського часу з прикрасами та зброєю. Частина зібраної археологом колекції зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею, найкращі знахідки і нині представлені в експозиції музею. Фітцке – автор численних публікацій в місцевій та столичній пресі про колекції Волинського музею та повідомлень про археологічні знахідки на землі волинян: «Надзвичайно цінне археологічне відкриття під Луцьком» (1937 р.), «Сенсаційне відкриття у неолітичних могилах у Торчині на Волині» (1937 р.), «Нумізматичне зібрання музею ВТПН у Луцьку» (1936 р.) та інші. Я. Фітцке залишив свій слід на Волині, як практик та організатор музейної справи краю. Він був упорядником колекцій занепалого і занедбаного музею князів Острозьких в Острозі, переданого в 1938 р. місцевому відділенню Волинського округу Польського Краєзнавчого Товариства, членом редколегії щомісячника «Земля Волинська» та правління Луцького відділення ПКТ, викладав на курсах екскурсоводів по м. Луцьку, допомагав становленню регіональних музеїв в містах Дубно, Кременець. З початком другої світової війни як поручик запасу Я. Фітцке був призваний до польської армії. Разом зі своєю частиною потрапив у радянський полон, а далі – в табір, що знаходився в Козельську на Смоленщині. Наприкінці квітня 1940 р., під час ліквідації табору, Ян Фітцке був розстріляний органами НКВС у Катинському лісі.

Ян Фітцке увічнений на пам’ятній таблиці Ягеллонського університету у Кракові. На вулиці Богдана Хмельницького у Луцьку відкрито меморіальну дошку польському археологу Яну Фітце (1909–1940 рр.).

Література

Дмитрук В. Ю. Відданий краєзнавству : Ян Йозеф Фітцке. 1909–1940 / В. Ю. Дмитрук // Роде наш красний... : Волинь у долях краян і людських документах / авт.-упоряд. Л. К. Оляндер ; Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк : Вежа, 1996. – Т. 3. – С. 422–431.

Кононець П. Є. Ян Фітцке – дослідник волинських старожитностей / П. Є. Кононець // Культурний простір Житомирщини – Волині ХІХ–ХХ століть : матеріали Всеукр. наук.-краєзн. конф., 24 квіт. 2012 р., м. Житомир. Т. 2. – Житомир : М. Г. Косенко, 2012. – С. 124–129. – (Науковий збірник «Велика Волинь» : праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині ; вип. 47.)

Котис О. Ян Фітцке / О. Котис // На Сході Європи: міжвоєнний розквіт Волині / О. Котис. – Луцьк : Синя папка, 2020. – С. 27–30.

Фітцке Ян [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/121. – Назва з екрану.

26 грудня 2023 року виповнюється 230 років від дня народження Єви Фелінської – волинської письменниці, активної учасниці народно-демократичного руху на Волині. Народилася Єва Фелінська 26 грудня 1793 року у селі Узнога Слуцького повіту Волинської губернії (тепер село Узнога Клецького району, Білорусь). Батько її Зигмунд Вендорфф був юристом кріпаків, землі не мав. У 1800 році після смерті батька родина переїхала в Галичину, до родича Станіслава Вендорффа. У вісімнадцятирічному віці (1811 р.) Єва вийшла заміж за Герарда Фелінського, шляхтича з Волині, брата польського поета Алоїза Фелінського. Після шлюбу разом з чоловіком проживали на Волині у селі Воютині Луцького повіту. У 1820 року Герарда обрали депутатом 1-го департаменту канцелярії Волинської губернії, й родина переїхала до Житомира. 10 січня 1833 року помирає Герард Фелінський. Єва стає єдиною опікункою шістьох дітей. Через 4 роки по смерті чоловіка, Єва здає в оренду маєток у Воютині і переїжджає до Кременця. Саме тут вона знайшла для дітей відповідні навчальні заклади. За участі Єви, влітку 1837 року у Кременці була заснована школа для дівчаток з бідних родин, учителями у якій служили син і дочка Фелінської. Уже будучи вдовою, Єва Фелінська захопилася революційними ідеями, познайомилася з польським революціонером Шимоном Конарським і ввійшла до підпільної організації «Співдружність польського народу». За порадою Ш. Конарського Єва створила і очолила «Жіноче товариство» – першу підпільну організацію жінок на Україні та Білорусі, куди входило 20 членів, склала його програму та статут. Крім того, стала співавтором Торговельного закону для акціонерів спілки, який передбачав господарське відродження краю та залучення молоді до корисних справ і став би зручним прикриттям для нелегальної діяльності в цілому. 1838 року за доносом зрадника було  заарештовано, а згодом розстріляно Шимона Конарського. Пізніше заарештували і Єву, яку було засуджено на довічне заслання в місто Березов Тобольської губернії з конфіскацією майна. Проживши тут понад два роки, вона встигла завоювати авторитет серед тамтешніх жителів. Саме тут почала писати щоденник «Спогади з подорожі до Сибіру» – це повна картина із життя в засланні, звичаїв старожилів Сибіру, один із перших творів жіночої мемуаристики. Завдяки клопотанням друзів у 1841 році Єві Фелінській дозволили переселитися до Саратова. Тут вона почала займатися літературною діяльністю. Одну з перших літературних спроб – повість «Думки», було надруковано в 1843 р. в журналі «Петербуржский еженедельник» під псевдонімом Венеранда Кокош. Згодом було написано повісті «Пан депутат» – антиліберального спрямування; соціально-побутові «Герсилія», «Помилка», «Племінниця і тітка». У травні 1844 року на клопотання друзів Є. Фелінській прийшов дозвіл повернутися на Волинь. Вона і надалі продовжила займатися літературною творчістю, якою опікувався знаменитий польський літератор Й. І. Крашевський. Він друкував її твори в журналі «Атенеум», редактором якого був. Для історії є цінним її книга «Пам’ятки з життя» (Вільно, 1860 р.), де зображено історію, звичаї і побут Волині і Литви кінця ХVIII – поч. ХІХ століть. Коло досліджених проблем, виклад та авторська своєрідність дозволяє віднести «Пам’ятки з життя» Є. Фелінської до найвидатніших творів волинських письменників. Її називали однією з найвидатніших жінок Волині. На жаль, усі твори Єви Фелінської зберігаються в бібліотеках Вільнюса та Любліна. Після повернення із заслання на Волинь вона прожила у селі Воютин аж до самої смерті, до 20 грудня 1859 року. Похована в селі Скірче Горохівського району, на католицькому цвинтарі.

Ім’я Єви Фелінської носить Національно-культурне товариство у Луцьку.

Література

Кравченко С. І. Єва Фелінська: доля та творчість : научное издание / С. І. Кравченко // Волинь у житті та творчості письменників : зб. наук. пр. / упоряд. Н.Г. Сташенко. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Луцьк : Твердиня, 2007. – С. 29–30.

Гарбарук А. Патронка сучасного польського товариства на Волині Єва Фелінська: життя, діялність, пам’ять / А. Гарбарук //. – 2016. – № 1(13). – С. 69–72.

Білявська В. Жанрова характеристика «Мемуарів з життя» Єви Фелінської / В. Білявська // Волинь-Житомирщина : іст.-філол. зб. з регіон. проблем. – 2016. – № 27. – С. 130–137.

19 грудня 2023 року виповнюється 95 років від дня народження Ніколауса Арндта – відомого історика, краєзнавця, архітектора, громадського діяча. Один із засновників німецького історичного товариства «Волинь». Народився Ніколаус Арндт 19 грудня 1928 р. в місті Рівне, що належало тоді Речі Посполитій, у родині підприємця. З 1928–1932 рр. Ніколаус мешкав разом з батьками в м. Рівне і в с. Колкі Луцького повіту. З 1932–1940 рр. Н. Арндт мешкає у с. Користь біля Корця та в м. Рівне, там відвідує польську гімназію. У січні 1940 р. Ніколаус Арндт та його родина були репатрійовані на територію сучасної Польщі у один із так званих «Вартегау». 1944 р. був призваний разом з іншими випускниками до армії гітлерівського вермахту, воював у зенітній частині; після короткотермінової виучки у солдатській піхотній школі. Весною 1945 р. у складі гарнізону захищав Берлін, де був поранений. Після закінчення війни перебував у радянському полоні, в липні 1945 р. був звільнений. Деякий час радянська і польська адміністрації використовували Ніколауса Арндта, як перекладача. З весни 1946–1947 рр. Н. Арндт навчався у старшій школі в районному центрі Кітцінгені на Майні. Після закінчення школи Ніколаус Арндт переїжджає до м. Штуттгарта. З 1949 р. працює в архітектурному бюро будівельної фірми Сайлінг у Кітцінгені; а восени вступає до технікуму імені Георга Ома в Нюрнберзі, де вивчає основи проектування висотних будинків. До 1957 р. Ніколаус Арндт працює в архітектурному бюро у місті Швабах (Середня Франконія) та інспектором з питань будівництва управління Кастелльського банку. З 1963 р. Ніколаус Арндт засновує у Візентайді власне архітектурне бюро і працює успішно в цій фірмі до кінця 1970-х років будівельним інженером та архітектором. У серпні 1975 р. Ніколаус Арндт разом із колишнім волинським пастором Хуго-Карлом Шмідтом є організаторами історико-патріотичного товариства етнічних німців Волині. З моменту створення товариства Арндта було обрано головою, а в 2014 році – почесним головою товариства «Волинь». Ніколаус Арндт сприяє становленню музею волинських німців у Лінстові (земля Мекленбург-Форпоммерн); веде педагогічну і наукову роботу, видає разом із Х.-К. Шмідтом науково-краєзнавчий журнал «Волиніше Г'ефте», де опубліковує чимало краєзнавчих розвідок. Саме пан Ніколаус Арндт багато допоміг у становленні міжнародного обміну між українською гімназією із Новограда-Волинського і німецькою гімназією у Візентайді. Ніколаус Арндт проводив як голова товариства постійно екскурсії етнічних німців з кінця 1980-х років на Волинь, неодноразово бував у Києві, Житомирі, Новограді-Волинському, Рівному, інших містах України, а також у Східній Польщі.

Пан Ніколаус Арндт проводив велику науково-дослідницьку роботу. Він особисто відвідав всі європейські країни, включно із Польщею, Росією та Україною, де вивчав історію своєї родини і долі багатьох волинських німців, німецьких поселень на Волині, їхню культуру і освіту, їхній економічний внесок у розвиток краю. Наслідком цих досліджень стала його перша книга «Житомирські Арндти» (1970). Серед інших книг, написаних Ніколаусом Арндтом, слід назвати «Збірник російських і українських (народних) пісень», «Розповідь одного волиняка», «Два колишні юдейські кладовища в Ревайлері», «Німці на Волині. Культурно-історичний огляд», «Родини Арндтів і Штебнерів», «Врятування будинку синагоги», «В якості солдата-санітара під час боїв у Югославії, Росії, Італії, а також в полоні у Північній Африці», «Післявоєнні роки», «Пошуки батьківщини», «Незручний порадник – висвітлення стосовно ситуації в Україні. Історія і сучасність», «Волинь та її німці впродовж століть», «Інший Кітцінген. Місто і його околиці в період Третього рейха...». Ним укланено збірник статей із часопису «Волинські зошити» під назвою «Батьківщина Волинь». Цей збірник було перекладено згодом українською мовою і видано в Житомирському видавництві «Волинь». Завдяки співпраці з цим українським краєзнавчим видавництвом було видано також цілий ряд чисел «Волинських зошитів». 2 травня 2016 р. у містечку Візентхайді, що знаходиться на півночі Баварії в землі Нижня Франконія, у віці 88 років, помер великий друг українського народу, відомий історик-краєзнавець та наш земляк пан Ніколаус Арндт.

Література

Ніколаус Арндт (1928–2016) – меценат, благодійник, патріот, дослідник Волині [Електронний ресурс] : віртуальна виставка // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: http://libr.rv.ua/ua/virt/128/. – Назва з екрану.

15 грудня 2023 року виповнюється 205 років від дня народження Петра Омеляновича Чуйкевича – українського педагога, етнографа, фольклориста, який у 1843–1846 р.р. працював молодшим учителем латинської мови в Рівненській реальній гімназії.

Народився Чуйкевич Петро Омелянович 15 грудня 1818 р. у містечку Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині селище міського типу Шосткинського району Сумської області). Належав до старовинного старшинсько-дворянського роду Чуйкевичів, що походив від Никифора Чуйкевича, який жив у 17 столітті. З дитинства Петро Чуйкевич товаришував з П. Кулішем, який народився в тому ж містечку. У 1843 р. закінчив філософський факультет Київського університету, де навчався разом з В. Білозерським та Д. Пильчиковим. Був близько знайомий з Т. Г. Шевченко, М. Костомаровим, М. О. Максимовичем та О. Бодянським. Петро Омелянович, як фахівця з глибокими знаннями історії, етнографії, фольклористики та усної народної поезії, 1843 р. розпочинає працювати молодшим учителем латинської мови в Рівненській реальній гімназії. За засвідченнями деяких документів П. Чуйкевича було переведено по службі із Рівного до Кам’янця-Подільського. Зокрема, зберігся наказ директора Рівненської гімназії П. Аврамова про переміщення 15 липня 1846 р. Петра Омеляновича Чуйкевича з посади молодшого вчителя латини Рівненської гімназії на посаду молодшого вчителя географії Кам’янець-Подільської гімназії. З біографії П. Чуйкевича відомо, що на початку 1846 р. він увійшов у конфлікт із директором гімназії П. Аврамовим через інцидент щодо покарання учня. Офіційно це стало чи не основною причиною переведення Петра Чуйкевича до Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії. Був членом Кирило-Мефодіївського братства, за що був притягнутий до слідства, але був звільнений через брак доказів. У жовтні 1846 р., коли Т. Шевченко перебував у Кам'янці-Подільському, де вчителював П. Чуйкевич, записав в альбом поета пісні «Зійшла зоря із вечора, да й не назорилась», «Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха», «Ой, Кармелюче, по світу ходиш». Першу з цих пісень Т. Г. Шевченко використав у повістях «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в поемі «Марина». У Кам’янці-Подільському П. Чуйкевич пропрацював сім років. Останні роки свого життя Петро Омелянович провів на батьківщині. У 1870 р. він очолив щойно засновану в Глухові чотирикласну прогімназію. В 1874 р. діяльність Петра Омеляновича Чуйкевича на посаді директора обірвала смерть.

Крім педагогічної діяльності, П. Чуйкевич займався етнографічними дослідженнями, збирав український фольклор та українські народні пісні. Зошити з піснями П. Чуйкевича, надані для користування Михайлові Максимовичу, сьогодні зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Один із них – «Малороссийские песни, собранные в Киеве П. Чуйкевичем в 1843 году» – на першій сторінці вгорі має напис: «От Кулеша». Також, у Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського є автографи збірок «Малорусские песни. 1843 р.» i «Пісні з м. Ровно, кол. Волинської губернії 1844 в записах П. О. Чуйкевича». Цікаво, що фольклорна збірка з Рівного є однією з перших систематизацій пісенних жанрів нашої місцевості у першій половині XIX століття. З рукопису можна дізнатися, що деякі пісні записані в 1844 р. від козака Опанаса Байдана (слово «козак» було популярним у нашій місцевості як синонім «парубок»). Серед фіксацій пам'яток з Рівного є ліричні та сімейно-побутові пісні. У фондах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України зберігається колекція пісень у записах В. Білозерського, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін. Уведені до неї і зразки, записані П. Чуйкевичем у Рівному та його околицях. Така співпраця засвідчує, що молоді люди дбайливо ставилися до пам’яток Волині, її народнопоетичної спадщини.

Література

Горбатюк В. Не просто вчитель гімназії: Тарас Шевченко і Петро Чуйкевич: [зустріч під час перебування Кобзаря у Кам’янці-Поділ.] / В. Горбатюк // Поділ. вісті. – 2009. – 24 лют. – С. 3.

Полонська Н. Є. П. О. Чуйкевич (з кола знайомих Т. Шевченка) / Н. Є. Полонська // Питання шевченкознавства. – Київ, 1978.

Шевчук С. Петро Чуйкевич: учитель, етнограф, фольклорист [який перебував в Рівному] / С. Шевчук // Діячі науки і мистецтва рідного краю у розвитку української національної культури : збірник матеріалів і тез наукової конференції 29–30 вересня 1998 року / Мін-во к-ри і мистецтв України Рівненський держ. ін-т к-ри. – Рiвне, 1998. – С. 205–210.

16 листопада 2023 року виповнюється 135 років від дня народження Євгена Антоновича Рихліка – українського вченого-славіста, філолога, краєзнавця, етнолога, педагога та громадського діяча чеського походження, який належав до репресованих у 1930-х рр. представників вітчизняної наукової інтелігенції.

Народився Євген Антонович 16 листопада 1888 р. в чеській колонії у с. Вільшанка Чуднівського повіту на Волині (зараз – Чуднівський район Житомирська область). Його дитинство пройшло в умовах традиційного чеського виховання. Батьки Євгена Рихліка були серед перших переселенців-аграріїв, які обрали Житомирщину своїм новим домом. У Вільшанці Євген закінчив зрусифіковану початкову школу. З 1909–1913 рр. навчався на слов'яно-російському відділенні Київського університету. У 1912 р. був відзначений золотою медаллю за студентську роботу «Поэтическая деятельность Ф. Л. Челаковского». Працював у приватних гімназіях та Вищих вечірніх курсах Києва. З 1 січня 1914 р. Є. Рихліка було зараховано стипендіатом при університеті для підготовки до професорського звання. З 1917 р. — приват-доцент Київського університету. Під час громадянської війни працював у Самарському університеті екстраординарним професором кафедри слов'янської філології. У березні 1919 р. повернувся в Україну і продовжив роботу в Київському університеті. З 1920 р. працював в Етнографічній комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН), де вивчав життя й побут національних меншин України. Перебуваючи в рідному селі Вільшанці, Є. Рихлік продовжував наукову роботу, про що свідчить праця «Лексичні особливості мови с. Вільшанки». Водночас він брав активну участь у громадському житті, виступав на конференціях, з'їздах чехословаків Волині, на яких закликав своїх земляків дбати про подальший розвиток рідної мови, культури, плекати і примножувати традиції. У 1923–1924 pp. працював директором школи. Переїхавши до Києва, Євген Рихлік продовжував співпрацювати з Етнографічною комісією при ВУАН, читав доповіді на теми: «Чеські колонії на Волині» та «Слов'янське народознавство в нових українських книгах». З листопада 1925 р. працював професором кафедри Ніжинського інституту народної освіти. У 1926 р. Є. Рихліка призначено науковим представником-кореспондентом Наукового інституту книгознавства. Учений був одним з ініціаторів відкриття в Ніжині вечірнього робітничого університету, і в 1927–1929 pp. став в ньому деканом, керував семінаром вивчення культури національних меншин. З 1927–1929 рр. – заступник голови бюро Ніжинського наукового товариства краєзнавців.

Євген Рихлік був ерудованою людиною, знав усі слов'янські мови, читав і писав французькою, німецькою, англійською. Під час роботи в Ніжині працював над дисертацією «Українські мотиви в польському письменстві XIX століття», опублікував чимало наукових розвідок («З нової літератури про польсько-українську школу» 1927; «Про деякі польські переклади українських народних дум» 1929; «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» 1928–1929 рр. та ін.). У 1929 р. вийшла друком книжка Є. Рихліка «Науково-дослідна робота серед нацменів Радянської України», через рік — «Ольбрахт і робітничий рух Чехо-Словаччини». Вчений особисто зібрав колекцію матеріалів «Історія чеського друку на Україні» та «Архів українських чехів». Є. Рихліком була написана монографія «Чехи Волині», над якою він працював упродовж майже десяти років. Відомо, що робота над монографією ще тривала на момент арешту Євгена Рихліка. Після обшуку ніжинського помешкання вченого текст праці безслідно зник, і, скоріше за все, був знищений. З наукових розвідок про чехів Волині збереглися лише окремі статті, які не втратили своєї актуальності і по сьогодні.

5 січня 1931 р. Євген Рихлік був заарештований за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь Чехословаччини. 13 червня 1931 р. був засуджений до 10-ти років ув'язнення. Вчений відбував покарання у виправних закладах Управління Сибірських виправно-трудових таборів НКВС СРСР, потім – у таборі на станції Медвежа Гора (нині м. Медвеж'єгорськ Республіки Карелія, РФ). Життя талановитого вченого і педагога закінчилося восени 1937 р. в Мурманській обл. в ході масових розстрілів у таборах. У 1958 р. вирок був скасований за недоведеністю обвинувачення.

Література

Боряк О. Євген Рихлік про історію чехів на Волині / О. Боряк // Боряк О. Україна: етнокультурна мозаїка / О. Боряк. – Київ : Либідь, 2006. – С. 226.

Костриця М. Ю. Життя і смерть професора Є. А. Рихліка / М. Ю. Костриця // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність : Волинь. – Т. 18 . – С. 163–165.

Рихлік Є. Чехи на Житомирщині / Є. Рихлік // Чехи на Волині: історія і сучасність. Велика Волинь: зб. наук. пр. : матеріалами міжнар. наук.-краєзн. конф., 11–13 жовт. 2001 р./ Житомирське наук.-краєзн. тов. досл. Волині, Малинська РДА . – Житомир-Малин : Волинь, 2001. – С. 115–117.