Новини

14 листопада 2023 року виповнується 240 років від часу заснування поселення Костопіль. Кухмістр великий коронний Леонард Ворцель 14 листопада 1783 року отримує від короля Станіслава-Августа Понятовського привілей з правом заснувати в селі Остальцях містечко під назвою Костопіль, що згадується в подимному реєстрі за 1648 рік, яке належало тоді князям Заславським. На кінець XVIII століття в Костополі налічувалося 30 дворів із населенням 248 чоловік. У 1795 р. Після третього поділу Польщі до Російської імперії були приєднані Волинські землі. Костопіль увійшов до складу Рівненського повіту Волинської губернії. Розвиток містечка розпочався з 1883 р., після того як через нього було прокладено залізничну колію Рівне — Сарни — Лунінець і побудовано залізничну станцію. Відтоді пожвавилося промислове виробництво і торгівля. У 1885 р. у Костополі було створене волосне управління. За переписом 1897 р. в Костополі вже проживало 1706 осіб, з них понад тисячу – євреї, які займалися не тільки торгівлею, а й дрібним підприємництвом. У 1893 р. був побудований храм Св. Олександра Невського. Він є зразком волинської монументальної споруди кінця ХІХ − початку ХХ століття. В 1898 р. відкрито церковнопарафіяльну школу, а 1902 р. − двокласне народне училище. В 1903 р. при залізничній станції почало діяти поштово-телеграфне відділення.

У роки Першої світової війни 1914 р. місто опинилося у прифронтовій смузі. Костопіль став ареною боротьби різних політичних сил. У 1917–1920 рр. на Костопільщині точилася гостра боротьба між загонами УНР і більшовиками. Влада в місті часто мінялася, переходила із рук в руки. За Ризькою мирною угодою 1920 р. частина західно-українських територій, у тому числі і Рівненщина, відійшла до Польщі. 1925 р. Костопіль став повітовим містом. До міста та його околиць прибували колоністи-осадники. Поляки вели розбудову своєї малої Польщі на теренах Волині. Польський період міста закінчився у вересні 1939 р., коли гітлерівська Німеччина розпочала воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянська армія перейшла польсько-радянський кордон. 19 вересня війська увійшли в Костопіль. Почалися репресії, безпідставні арешти, депортації. Після 19 вересня 1939 р. у місті створюються органи радянської влади. Костопіль стає центром Костопільського району. 1 липня 1941 р. Костопіль окупували війська гітлерівської Німеччини. Відразу після вступу в місто гітлерівці розпочали криваву розправу над мирними жителями. 16 серпня окупанти розстріляли 2 тисячі осіб. У серпні 1942 р. жертвами окупаційних властей стали 4 тисячі євреїв. Розпочалося вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. Після звільнення міста розпочалося відновлення та згодом будівництво нових промислових підприємств Костополя: домобудівний комбінат, склозавод, меблева фабрика, завод продтоварів та інші.

Сьогодні Костопіль є одним із значних культурно-освітніх та промислових центрів Рівненщини. Тут функціонують: Костопільський будівельно-технологічний технікум Рівненського Національного університету водного господарства, філія Рівненського базового медичного коледжу, обласний ліцей-інтернат спортивного профілю, 7 загальноосвітніх шкіл, гуманітарна гімназія, дошкільні навчальні заклади, районний Будинок школярів та юнацтва, центр технічної творчості та комп’ютерних технологій, центр інтелектуального розвитку «Сузіря», дитячо-юнацька спортивна школа «Олімпієць», районний будинок культури, міський клуб, центральна районна бібліотека, районна бібліотека для дітей та юнацтва, 2 міські публічно-шкільні бібліотеки, дитяча школа мистецтв, районний краєзнавчий музей.

Література

Намозов О. С. Костопіль : події, легенди, імена / О. С. Намозов . – Рівне : Дятлик М. С., 2018. – 156 с.

Карп’юк А. Костопіль: сторінки історії / А. Карп'юк. – Костопiль, 1999. – 102 c.

Обереги духовності : з історії православних храмів Костопільщини / Упоряд. А. Карп’юк. – Костопiль, 2000. – 44 c.

Намозов О. С. Костопіль. Місто над Замчиськом / О. С.Намозов. – Рівне : ДМ, 2013. – 148 с.

Намозов О. С. Мить історії : золоті стор. Костопільщини / О. С. Намозов. – Рівне : Формат-А, 2019. – 106 с.

13 листопада 2023 року виповнюється 110 років від дня народження Германа Жуковського – українського композитора, піаніста, диригента та педагога.

Герман Жуковський народився 13 листопада 1913 року в місті Радивилів, нині Рівненської області. З 1932–1934 рр. навчався у Харківській консерваторії по класу фортепіано у А. Л. Лунца. В 1937 році закінчив Київську консерваторію по класу фортепіано К. М. Михайлова, а в 1941 році по класу композиції Л. Н. Ревуцького. Свою творчу діяльність Герман Жуковський розпочав з 1937 року. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. У вересні 1941 року потрапив до фашистського полону, з якого згодом утік. З 1941 до 1944 року був диригентом Полтавської опери. З березня 1944 року Герман Жуковський служив у Червоній армії, де був художнім керівником ансамблю пісні і танцю. З 1951–1958 рр. викладав в Київській консерваторії і музичному училищі ім. Р. Ґлієра. Вперше музика Жуковського зазвучала в кінострічці «Щедре літо» у 1951 році. В 1958 році Герман Жуковський отримав звання заслуженого діяча мистецтв України, а в 1973 році – народного артиста України. Від 1967 року Герман Жуковський – заступник голови правління Спілки композиторів України. Помер Герман Леонтійович 15 березня 1976 року у віці 62 роки.

Ім'я Германа Жуковського присвоєно Радивилівській дитячій школі мистецтв на Рівненщині. В 2000 році у м. Рівне було засновано Обласну мистецьку премію ім. Жуковського.

Герман Леонтійович Жуковський – автор 10-ти опер, а саме: «Марина» за Т. Г. Шевченком, «Честь», «Перша весна», «Від щирого серця», «Волзька балада», «Ну й ну», «Чудасія та й годі», «Один крок до кохання», опери-балети «Контрасти віків» та «Поза законом»; 4-х балетів «Ростислава» за мотивами народних казок та «Дівчина і смерть» за поемою-казкою М. Горького, «Лісова пісня» за сюжетом Лесі Українки, дитячий «Мойдодир»; 10 кантат, хорової симфонії «Живи і пам'ятай»; автор творів для симфонічних оркестрів та для інструментів з оркестром; автор камерно-інструментальних, хорових, вокальних творів; автор музики до багатьох кінофільмів та ін.

Література

«Герман Жуковський – видатний земляк, піаніст, композитор» // Наш Прапор перемоги [Радивилів]. – 2020. – 13 берез. – С. 5.

Зайванівський М. Життєпис композитора Жуковського / М. Зайванівський // Вісті Рівненщини. – 2004. – 23 лип. – С. 3.

Прокопчук В. Професійне музичне мистецтво Волині у персоналіях / В. Прокопчук // Музичне краєзнавство Рівненщини : навч.-метод. посіб. / В. І. Прокопчук . – Рівне : О. Зень , 2021. – С. 238–260. 

Столярчук Б. Герман Жуковський – наш видатний земляк, піаніст, композитор і диригент / Б. Столярчук. – Рівне, 2004. – 30 с.

Столярчук Б. Й. Герман Жуковський: композитор, піаніст, диригент, педагог / Б. Й. Столярчук. – Рівне : О. Зень, 2008. – 192 с. – (Приватна колекція А. І. Дацкова)

2 листопада 2023 року виповнюється 120 років від дня народження Артемія Селепини – одного з найповажніших представників волинського духовенства, протопресвітера Української автокефальної православної церкви.

Отець Артемій народився 2 листопада 1903 р. в містечку Клевань на Західній Волині у побожній і національно-свідомій родині будівничого контрактора Єфимія Юцка-Селепини та його дружини Пелагії Кор-Коротун. В 1921 р. із поради батьків Артемій вступив до Крем'янецької духовної семінарії, яку закінчив у 1929 р. Відбувши обов'язкову службу у польському війську, Артемій Селепина вступив на перший курс богословського відділу при Варшавському університеті (1929–1933 рр.).

19 грудня 1933 р. збулася заповітна мрія Артемія Селепина: Архиєпископ Поліський та Пінський Олександер рукоположив його в сан священика. Перша парафія була в Галузії Сарненського повіту на Поліссі. Нелегке було випробування для початкуючого священика. Парафія була бідна, служби відправлялися в селянській хаті під солом'яною стріхою. Національно свідомий о. Артемій відразу почав українізувати богослужіння. Його парафіяни-поліщуки вперше почули Апостола, Євангеліє, «Вірую» та «Отче наш» рідною мовою і з радістю прийняли це нововведення. Але це насторожило польський уряд, що прагнув окатоличити українців під своєю владою. Наполягання польської влади, Консисторія переводить о. Артемія до парафії в с. Люхне біля Сарн. Пізніше Консисторією отця Артемія було переведено до с. Томашгород на польсько-совєтському кордоні, де саме тоді розгорталася компанія насильного спрямування на католицтво та перехід на польську національність. Нелегкою була боротьба отця Артемія проти польського насильства у парафії Городець Сарненського повіту, куди його перевели з Томашгорода. Але і тут він не припиняв своєї місійної праці, незважаючи на всі зусилля фанатичних поляків. Під час Другої світової війни отець Артемій повернувся на рідну Волинь і став у лави священнослужителів відродженої Української автокефальної православної церкви. Митрополит Полікарп призначає його Луцько-Ковельським місіонером. З початком відступу німецьких військ на Волині вибухнула проти німецька партизанська боротьба. Особливу лють вони скерували проти української інтелігенції та Української автокефальної православної церкви. Почалися арешти чільних діячів УАПЦ. Першими були заарештовані члени Луцької Консисторії протоієрей Микола Малюжинський, протоієрей Артемій Селепина, професор Іван Власовський, професор Тиравський. Всіх їх було вивезено до тюрми в м. Рівне. Після трьохмісячного ув'язнення і слідства, Артемія Селепина звільнили з тюрми під умовою, що він відразу виїде з Волині.

У 1950 році о. Артемій виїжджає до Америки, де відразу входить до Української православної  церкви, очоленої тоді Архиєпископом Іоаном Теодоровичем. Згодом Консисторія переводить о. Артемія до новозбудованої парафії в Ірвінґтоні у штаті Нью-Джерзі, де він працює настоятелем 13 років. Протягом усього життя в Америці о. Артемій брав активну участь у праці церковної адміністрації. Він був секретарем і скарбником Консисторії, головою Церковного суду, членом Контрольної комісії, передсоборних комісій, місіонером. Коли було засновано науково-богословський інститут, о. Артемій став його секретарем, а пізніше головою. В 1985 р. він дістав останнє призначення бути заступником настоятеля церкви св. Андрія Первозванного в осередку УПЦ у США в Саут Баунд Бруці, яким був Митрополит Мстислав. В 1992–1993 рр. о. Артемій відвідав Україну та побував на рідній Волині. 2 липня 1994 р. закрилася книга земного життя визначного пастиря Української автокефальної православної церкви. Похований Артемій Селепина на цвинтарі Святого Андрія у Савт Бавнд Брук, Нью-Джерсі.

Література

Воронин О. О. протопресвітер Артемій Селепина (у першу річницю смерти) / О. Воронин // Літопис Волині. – Вінніпеґ : Ін-т Дослідів Волині, 1999. – Ч. 19/20. – С. 282–285.

Лобур Р. Життєвий та пастирський шлях протопресвітера Артемія Селепина / Р. Лобур // Новини Рокитнівщини. – 2015. – 12 листоп. – С. 6.

Скиба І. Б. Церковно-громадська діяльність митрополита Полікарпа Сікорського (1920-ті рр. – 1945 р.): контекст руху за українізацію православ’я : дисертація / І. Б. Скиба ; Міністерство освіти і науки України, Національний університет «Острозька академія». – Острог, 2020. – 273 с.

20 жовтня 2023 року виповнюється 140 років від дня народження українського музиканта, композитора, диригента, фольклориста, громадського та політичного діяча Сергія Олександровича Козицького.

Народився Сергій Козицький 20 жовтня 1883 р. в м. Володимир-Волинський, (нині Волинська область). Навчався Вчительській семінарії у м. Холм (нині Хелм, Польща, 1902 р.), Учительському інституті в Москві, Українському державному університеті в Камʼянці-Подільському. Під час навчання в Москві (приблизно в 1914–1915 рр.), Сергій Козицький познайомився з сином відомого українського письменника Дмитра Марковича – Левом. У 1920 р. Сергій Козицький проживає у містах Дубні та Луцьку. Отримавши запрошення від Лева Марковича переїздить у с. Михалківці Здолбунівського повіту Волинського воєводства. В цьому селі він працює учителем і регентом церковного хору, викладає декілька дисциплін у церковно-приходських школах, очолює товариство «Просвіта», займається збиранням фольклору. Займаючись збором пісенного фольклору, він здійснював і обробки народних пісень Волині, Поділля і Холмщини, зберігав всю автентичність їх виконання.

З 1922 р. протягом двох десятиліть він обирався депутатом і уповноваженим до Польського сейму і сенату, належав до Української парламентарної репрезентації. В 1926 р. – голова українського сеймового клубу. Працює в освітній сеймський комісії. Сергій Олександрович був одним із засновників партії «Селянський союз» (1924 р.). Входив до ЦК і представляв праве крило партії. В 1926 р. підтримав утворення партії «Сельробу». Після розколу «Сельробу» очолював «Сельроб-правицю». Керував товариством «Просвіта» в Острозі, брав участь в діяльності низки українських культурно-освітніх і громадських інституцій. На парламентських виборах 1928 р. здобув мандат сенатора. Але польськи суди різних інстанцій 4 рази вимагали зняти з Сергія Козицького депутатську недоторканність з метою відкриття кримінальних справ. У 1930 р. Сергія Козицького було заарештовано, за звинуваченням в антидержавній діяльності. Його було засуджено до 18-ти місяців у польський концтабір Береза-Картузька, де його здоров’я значно погіршилося. Після звільнення Козицький відійшов від громадсько-політичної діяльності. В 1938 р. став дияконом в Острожці (Млинівського району Рівненської області). 10 січня 1941 р. життя Сергія Козицького передчасно обірвалось. Похований композитор в с. Михалківці Острозького району Рівненської області.

Сергій Козицький створював музику до власних поетичних творів. Досліджував українську фольклористичну спадщину Волині і Холмщини, зокрема записав і розшифрував понад 100 народних календарних пісень зимового циклу з с. Острів (Радивилівського району Рівненської області). Окрім того, багато творів Т. Г. Шевченка, покладені ним на музику та здобули популярне звучання. В 1998 р. в Рівному було опубліковано збірку пісень у записах Сергія Козицького «Сивий туман на долині».

Література

Козицький С. О. Сивий туман на долині : нар. пісні Волині, Поділля та Холмщини / С. О.Козицький ; упоряд. Б. Й. Столярчук. – Рівне, 1998. – 72.

Козицький С. Народні пісні Волині, Поділля і Холмщини / С.Козицький ; Рівнен. держ. гуман. ун-т. – Рівне : О. Зень, 2014. – 128 с.

*****

Власюк О. В. Козицький Сергій Олександрович / О. В. Власюк // Енциклопедія сучасної України / ред. колегія І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. – Київ : Ін-т енцикл. дослідж., 2013. – Т. 13. – С. 653–654.

Кравчук К. Cергій Козицький: «Хіба не досить тих усіх фактів, щоб переконатися про жахливий стан нашої школи. Кінець тому мусить бути!» / К. Кравчук // Замкова гора [Острог]. – 2016. – 1 жовт. – С. 6, 8.

Столярчук Б. Невідомі сторінки фольклориста Сергія Козицького / Б. Столярчук // Твори : в 5 т / Б. Й. Столярчук. – Рівне, 2019. – Т. 2 : [Художня публіцистика] . – С. 104–111.

Столярчук Б. Пісенний фольклор Рівненщини у записах Сергія Козицького [1883–1941] / Б. Столярчук // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. Вип. 2 / ред.-упоряд. В. Ковальчук. – Рівне : Перспектива, 2002. – С. 109–112.

Луцька повітова «Просвіта» – громадська організація, яка була заснована 17 вересня 1918 р. учителями: І. Власовським, С. Богуславським, П. Голубовичем, В. Федоренком, Р. Шклярем. У 1920 р. польська влада затвердила новий статут Луцької повітової «Просвіти», чим формально легалізувала її. На загальних зборах тогож року було обрано раду на чолі з А. Пащуком. Структура організації включала такі секції: музично-драматичну (голова І. Пилипчак), культурно-освітню (голова І. Власовський), бібліотечну (голова О. Левчанівська), організаційну (голова П. Голубович). На початку 1920-х рр. Луцька повітова «Просвіта» об’єднувала понад 100 осередків і філій. Товариство систематично організовувало лекції, читання рефератів з питань сільського господарства, гігієни, на теми морального виховання, з історії української культури; курси для неписьменних селян, поширювало українську книгу і пресу; заснувало хор аматорного театр, школу національних танців, майстерню керамічних виробів. 1921 р. за участі Луцької повітової «Просвіти» виникло товариство «Сільський господар», відкрито громадянську бібліотеку, українську книгарню «Нива» (до 1928 р. видавала книги та підручники для початкових шкіл, місцевої гімназії, бібліотек філій). Активну участь у роботі організації брали: І. Власовський, М. Левицький, О. Левчанівська, О. Левчанівський, В. Островський, Є. Петриківський, Г. Степура та ін. Товариство популяризувало творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, підтримувало ідею українізації Церкви. Станом на 1930 р. у Луцькому повіті функціонувало 117 осередків товариства «Просвіта» (3380 чл.). Отож, на початку 1930-х рр. польська влада забороняє використовувати україномовні афіші й оголошення, чинить перешкоди щодо постановки вистав і використання приміщень для культурно-освітніх цілей, закриває бюро правових порад та подань. Членів Луцької повітової «Просвіти» починають заарештовувати й висилати у табори для інтернованих, організацію звинувачують у поширенні комуністичних ідей й антиурядовій діяльності. 16 грудня 1932 р. волинький воєвода видає постанову про ліквідацію Луцької повітової «Просвіти». У липні 1934 р. було остаточно припинено діяльність товариства. Але між тим члени товариства беруть активну участь в українському державотворенні. Діяльність товариства «Просвіта» у Луцьку було відновлено 25 серпня 1941 р. при Українському допомоговому комітеті. Серед вагомих акцій тогочасного товариства можна назвати організоване перезахоронення жертв більшовицького терору, відзначення 100-ліття від дня народження М. Лисенка, святкування колядок і щедрівок тощо. Після установчої конференції Товариства української мови в 1989 р., було прийнято рішення реорганізувати Луцьку повітову «Просвіту» у Волинську крайову організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Траса Шевченка.

Література

Власовський І. «Луцька Просвіта» (10 літ просвітянської праці 1918–1928) : урив. з кн. / І. Власовський // Роде наш красний... Волинь у долях краян і людських документах. – Луцьк : Вежа, 1996. – Т. 3. – С. 605–620.

Гаврилюк О. Діяльність «Просвіт» на Волині (1918–1932 рр.) / О. Гаврилюк // Волинь і волинське зарубіжжя : тези доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., Луцьк, 16–18 черв. 1994 р. – Луцьк, 1994. – С. 153–156.

Мартинюк Я. Товариство «Луцька повітова Просвіта» та українська книга / Я. Мартинюк // Минуле і сучасне Волині : Олександр Цинкаловський і Волинь : матеріали 9-ї наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20–23 січ. 1998 р. / Держ. архів Волинської області. – Луцьк : Надстир’я, 1998. – С. 221–222.

Понєдєльник Л. Культурно-освітня робота Луцького повітового товариства «Просвіта» в 20–30-х роках ХХ ст. / Л. Понєдєльник // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцька міська громада: історія, традиції, люди : матеріали XXVI Волинської обл. наук.-іст. краєзн. конф., присвяченої 16-й річниці Незалежності України, 510-ій річниці надання м. Луцьку Магдебурзького права і 390-ій річниці створення Луцького православного братства, м. Луцьк, 9–10 листоп. 2007 р. : наук. зб. / упор. Г. Бондаренко, А. Бондарчук, А. Силюк. – Луцьк : Волинське обл. т-во краєзнавців, 2007. – Вип. 26. – С. 101–102.

«Просвіта» на Волині : минуле і сучасне : зб. наук. статей, док-ів, матеріалів / ред. В. К. Барана. – Луцьк : Вежа, 2001. – 196 с.

Тичина І. Товариство «Просвіта» на Волині 1918–1939 рр.: виникнення та діяльність / І. Тичина // Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. . – 2018. – № 2. – С. 95–102.

150 років тому активно вводилися в експлуатацію дільниці Києво-Берестейської (Києво-Брестської) залізниці, яка будувалася впродовж 1870 – 1873 рр. Весною 1873 року було відкрито рух від Бердичева до Кривина та від Кривина до Берестя. Влітку 1873 року був відкритий рух по Радзивилівській гілці: Здолбунів – Радзивилів. В цей час почався регулярний рух потягів через станцію Оженин, яка згодом отримала назву «Острог», хоча залізнична колія проходить майже за півтора десятка кілометрів від самого міста. Вважається, що регулярний рух на дільниці Бердичів – Ковель залізничній лінії Козятин – Ковель – Берестя відкрито весною-літом 1873 року. А в міжвоєнне двадцятиліття ХХ ст. станція отримала назву Острог. У 1964 році станція була електрифікована змінним струмом в складі дільниці Фастів – Козятин – Здолбунів.

Станція Кривин, яка зараз є проміжною станцією 3-го класу Південно-Західної залізниці й за сучасним адміністративним поділом належить до Хмельницької області, з’явилася також у напрямку Бердичів–Ковель у 1973 р, під час прокладання залізниці Київ–Брест, точніше її частину Бердичів-Ковель. У 1964 р. станцію було електрифіковано під час електрифікації лінії Фастів–Здолбунів.

Полустанок Могиляни виник у 1872 р. під час будівництва Києво-Берестейської залізниці. У 1875 році полустанок вперше було позначено на карті. Сьогодні – це проміжна залізнична станція 5-го класу Козятинської дирекції Південно-Західної залізниці на лінії Шепетівка–Здолбунів Острозької територіальної громади на Рівненщині.

Література

Бендюк М. Історія Оженина, Бродова, Стадник, Краєва / М. Бендюк, С. Журик, Т. Гущук. – Острог : Свинарчук Р. В., 2011. – 100 с.

Глушман І. Залізничні ворота нашого міста : [про залізн. ст. Острог] / І. Глушман // Замкова гора : острозька громадсько-політична газета. – 2005. – №32/6 серп./. – С. 2.

Дмитрук П. Про що мовчить залізниця [Острога]? / П. Дмитрук ; розмовляла О. Толочик // Вільне слово : газета Рівненської державної обласної адміністрації. – 2005. – №24/24 берез./. – С. 4.

Залізниці Волині // Перша колія : до 150-річчя Львів. залізниці / Ю. С. Томін, Ю. О. Романишин, Р. Ф. Коритко, І. М. Паращак. – Львів : ЗУКЦ, 2011. – С. 56–60.

Старий Кривин: дослідження та матеріали з історії Південно – Східної Волині / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. – Білий – Дунаєць ; Остріг : Волання з Волині, 2005. – 120 с. – (Волання з Волині ; т. 35).

Джерело: Державний історико-культурний заповідник міста Острога