Новини

13 липня 2023 року минуло 90 років з дня відкриття новозакладеного міського парку на Грабнику в Рівному (1933)

Передмістя північно-східного району міста Рівне віддавна називається Грабник. Відомо, що в ХVIII столітті тут висадили гай, де переважали грабові дерева. Звідси й назва - Грабник.

Історія цього парку незвична. На північно-східній околиці Рівного наприкінці ХVIII столітті на забаганку власника міста польського князя Станіслава Любомирського було висаджено величезний грабовий гай. Бо вельможа забажав мати місце для полювання неподалік своєї рівненської резиденції. За одну ніч перед містом з'явився пагорб, покри­тий лісом, і назавжди став місцевим Грабником.

На початку ХІХ століття, коли місто почало просуватися далі до східних окраїн, частину лісу власники міста віддали під кладовище, яке досі зберегло свою назву — Грабник. Частина ж території аж до початку ХХ століття так і залишалася лісом. Оскільки якихось інших насаджень поблизу Рівного у той час не було, мешканці міста, особливо закохані пари, часто обирали гай для усамітнених прогулянок. Мальовнича улоговина поступово ставала неформальним місцем відпочинку. Згодом там почали влаштовувати й масові міські гуляння. Щоправда, на це потрібно було просити дозволу князя Любомирського. .

Час активної забудови Грабника припадає на кінець 20-х – 30-ті роки. У травні 1933 року, коли магістрат викупив землю у князя Любомирського, розпочалися роботи із закладення парку на Грабнику площею 4 гектари. Як писала тоді газета «Волинь», було висаджено 1700 дерев, розплановано стежки і майданчики. Перше деревце посадив ініціатор закладення парку, голова міської ради Тадеуш Шемпліньскі у присутності правління міста. Парку присвоїли ім'я польського президента Мостіцького.

У 50-ті роки парк назвали іменем М. Хрущова. В цей період тут влаштовували обласні виставки сільськогосподарської продукції, масові міські гуляння та різноманітні святкування – Проводи Зими, Свято пісні, Свято урожаю. А сам парк був оформлений у стилі того часу – переважали гіпсові фігури «дівчат із веслами» та інших предметів монументальної пропаганди. Маленькі фігурні фонтани у вигляді дівчат, що тримають таці з квітами, та кам'яних квіток прикрашали його алеї. Був там і літній кінотеатр «Комсомолець», невеличка сцена у вигляді мушлі для виступів творчих колективів, а також — гойдалки-човники. А ще – танцювальний майданчик, де грав оркестр. Ці споруди протрималися у парку аж до кінця 70-х років, поки зовсім не зруйнувалися.

Наприкінці 70-х, коли через густі зарослі парком стало небезпечно ходити, тодішня влада розпорядилась вирубати парк. Нині лише кілька старих дерев, що невідомо як уціліли, ще нагадують про кращі часи колись розкішного парку.

Парк на Грабнику

 https://rivnepost.rv.ua/news/park-na-hrabniku

18 червня 2023 року виповнюється 445 років з часу виходу першої відомої книги Острозької друкарні – «Буквар» («Азбука») Івана Федорова (Федоровича) (1578)

Це найдавніше (з відомих нам) історичне джерело, в якому є згадка про академію (училище) в Острозі і «вчених мужів», що згуртувалися навколо неї в науково-літературний гурток для просвітницької, педагогічної та видавничої діяльності. 

Буквар складався з трьох частин: 1 – Грецько-старослов’янської книги для читання, 2 – власне Букваря, 3 – Сказання чорноризця Храбра “О писменах”. Книга для читання (коротко – “Читанка”) була призначена для удосконалення навиків читання грецькою мовою. На першій її сторінці були розміщені старослов’янський та грецький алфавіти, на наступних сторінках паралельно у два стовпчики йшли тексти молитв грецькою та старослов’янською мовами. Учень читав молитву старослов’янською, а потім грецькою мовою і міг удосконалити свої знання цих мов. Перший та єдиний примірник греко-слов’янської читанки був виявлений у Державній бібліотеці м. Гота (Німеччина) в 1961 р. Одразу з’явились перші публікації про знахідку, але ґрунтовне дослідження та опис цієї книги був зроблений та опублікований в 1968 р. німецькими вченими Гросгофом та Сіменсом. Вони слушно зауважили, що назва “Азбука”, розміщена на першій сторінці книги, не відповідає її змісту. Тому назвали цю частину книги Греко-руська церковнослов’янська книга для читання.

Друга частина книги (власне Буквар) мала титульний аркуш, який раніше не зустрічався у самостійних виданнях Івана Федорова. На титульному аркуші Букваря надрукована  коротка передмова, у якій зазначено, що в Острозі з ініціативи князя К.-В. Острозького відкрито школу, зібрані вчителі, відкрито друкарню, і що ця книга призначена для навчання дітей.

В заключній частині книги було надруковано твір болгарського монаха ХІ ст. чорноризця Храбра “Сказаніє како состави Святой Кирил философ азьбуку по языку словеньську и книги переведе от греческий словенский язык“. Автор переконливо доводив, що слов’янська мова рівноправна з класичними сакральними мовами (єврейською, грецькою та латинською).

Готська знахідка допомогла остаточно з’ясувати, що вже відомий науці примірник Букваря Івана Федорова, який зберігався в бібліотеці Копенгагена, теж видрукуваний в Острозі у 1578 р.

Література

Ісаєвич Я. Острозький Буквар (Азбука) 1578 р. / Я. Ісаєвич // Літературна спадщина Івана Федорова / Я. Ісаєвич. – Київ : Вища шк., 1989. – С. 110–115.

Ісаєвич Я. Видання Івана Федорова як пам'ятки літературного життя / Я. Ісаєвич // Літературна спадщина Івана Федорова / Я. Ісаєвич. – Київ : Вища шк., 1989. – С. 46–128.

Першодрукар і академія. Острозькі видання Івана Федорова // Бондарчук Я. В. Історія Острозької академії / Я. В. Бондарчук. – Острог : Вид-во НУ "Острозька академія", 2015. – С. 255–288.

14 червня 2023 року виповнюється 30 років від часу заснування Дубенського історико-культурного заповідника. До заповідника належать унікальні пам’ятки історії та архітектури як-от: Дубенський замок, збудований у XV столітті; Луцька брама; Спасо-Преображенська церква; Синагога 16-17 століття; Свято-Юріївська церква; Монастир кармеліток; Костел бернардинів і його келії; Костел Яна Непомуки; Краєзнавчий музей; Свято-Іллінський собор та світські будівлі 18-19 століття у центральній частині міста.

Замок з’явився ще в Х столітті, але тоді він був лише укріпленням, яке зруйнували татари. На початку XV століття князь Федір Острозький знову взявся за будівництво укріплення, яке було не тільки захисним, а й придатним для проживання. Огороджений щільним дерев’яним частоколом, внутрішній двір замку забудували приміщеннями, в яких жили люди, тримали худобу і зберігали зерно. Однак через часті пожежі та збільшення кількості мешканців замку князь Острозький вирішив збудувати кам’яну фортецю, яка мала б більшу площу, високі стіни і могла б захистити людей від ворожих військ.

Вдале планування, продумана архітектура – дозволили комплексу уціліти до наших днів. Комплекс включає міст, проходячи через який потрапляєш до надбрамного корпусу. По обидва боки території знаходяться бастіони з вежами. Біля північної стіни розміщено палац князів Любомирських (XVIII ст.) та палац князів Острозьких (ХVI ст.).

Згідно з легендами, усі підземні приміщення замку Острозьких містили найцінніші речі. Проте нині це найстрашніші місця, в яких влаштували музей тортур. Через любов до азартних ігор Юзефа Любомирського у ХІХ ст. продає замковий комплекс військовому відомству. Нині його територія – історико-культурний заповідник.

Джерело: Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека

Література

Державний історико-культурний заповідник у місті Дубні. – Дубно, 2000. – 9 c.

Дещинський Л. Дубно : краєзнав. нарис / Л. Дещинський, П. Савчук. – Львів : Каменяр, 1973. – 46 с.

Дмитренко Т. Дубно. Погляд крізь віки / Т. Дмитренко. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2010. – 179 с. 

Дубенський форт : істор. нарис / П. Савчук. – Рiвне : Лiста, 2001. – 288 c.

Дубно, княжий мій граде : краєзн. нарис / Держ. іст.-культ. заповідник м. Дубна ; ред. П. Смолін. – Вид. 2-ге, доповн. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2005. – 51 с.

Скарби наші духовні : з колекції держ. історико-культурного заповідника м. Дубно. – Дубно, 2002. – 5 c.

3 червня 2023 року виповнюється 230 років від дня народження Антонія Мальчевського (1793–1826) – польського поета-романтика, представника «української школи» в польській літературі.

Народився Антоній Мальчевський 3 червня 1793 року у сім’ї Констанції з роду Блешинських та Яна Юзефа Мальчевського, генерал-лейтенанта. Місце народження дослідниками чітко не визначено. Це може бути Варшава, а може – і Княгинин Дубенського району, за декілька кілометрів від Кременця. Батько поета був власником маєтків у селах Волині – Княгинин і Ксаверівка.

Рід Мальчевських був знаним на Волині. Достеменно відомо, що дитинство його проходило в родовому маєтку Княгинин. Дітей виховували іноземці, тому не дивно, що Антоній в юності краще володів французькою мовою, ніж рідною. Після смерті матері у 1800 році його віддали на навчання до Кременця. Своєю блискучою освітою Мальчевський зобов’язаний Кременецькій (Волинській) гімназії. Цей навчальний заклад був утворений Тадеушем Чацьким. Про нього як про освічену людину відгукувався Тарас Шевченко. Саме у цьому закладі зародилася українська школа в польській літературі. Не закінчивши гімназію, у 1811 році Антоній вирішив піти до війська, аби взяти участь в Наполеонівській війні.

За переказами, у Венеції він познайомився з геніальним англійським поетом Джорджем Байроном, який став символом романтизму в Європі ХІХ століття. Мальчевський відчув поетичне натхнення та загорівся творчістю, написавши таку прекрасну річ, як «Марія», що стала першою польською романтичною поемою та першим українським твором у польській літературі. «Марія» була написана під впливом української народної творчості та мальовничої природи України, зокрема Наддніпрянщини, Волині, Поділля і Полісся. Мальчевський же перемістив дію поеми в Україну 1660 року. Вона отримала назву за ім’ям головної героїні – «Марія». Мальчевський писав літературний, а не історичний твір і був надто талановитим поетом.

1821 року, повернувшись в Україну, Мальчевський оселився у зруйнованому батьківському маєтку. Щоб урятувати рештки майна, займався орендою. У 1823-1824 роках він періодично живе у Львові, де марно намагається писати та друкувати свої літературні твори. Проте твори, написані  після «Марії», не збереглися.

Після кількамісячної роботи закінчує свій єдиний і останній великий поетичний твір і видає його за власний кошт у Варшаві під заголовком «Марія. Українська повість». Це було у 1825 році. Вихід поеми не приніс Антонію Мальчевському сподіваної популярності. Її зустріли байдуже, а реакція критиків і класиків була навіть певною мірою негативною: вони не зрозуміли її достоїнств. Автор не мав навіть засобів на оплату вартості друкування.

2 травня 1826 року Мальчевський у віці 33 роки помер у своєму помешканні у Варшаві на вулиці Електоральній у повному забутті та самотності.

Література

Антоній Мальчевський-поляк за походженням, українець по духу : матеріали міжнар. наук. 2-ї укр.-пол. конф. присвяч. 215 річниці з дня народж. класика польськ. л-ри, уродженця дубенської землі А. Мальчевського. – Дубно : [б. в.], 2008. – 40 с.

Життя - мов спалах блискавиці... = Zycie jest jak blysk blyskawicy... / упоряд. : Е. Шевчук, М. Цесельські, С. Соборук, М. Пшеничний, І. Гудима. – Рівне : [б. в.], [2018-?]. – 23 с.

1 червня 2023 року виповнюється  125 років від часу відкриття Любомльської єврейської Талмуд-тори (школи) (1898)

Любомль був значним єврейським містечком у північно-східній частині Холмщини і регіону, також в частині Люблінського округу, що видно із статистики 1550 року. У 1510 році в Любомлі єврейська община побудувала величну муровану синагогу. В 1560 році євреї міста дістали дозвіл на призначення рабина, завдяки якому вони дістали справді широкі релігійно-адміністративні повноваження. Тоді навчання своїх дітей кожна конфесія проводили окремо, а саме єврейські діти навчались при синагогах, католицькі при костелі і греко-католики при своїх храмах. Першими вчителями при них були рабин, ксьондз, священик. Про шкільне навчання єврейських дітей у м. Любомль вперше згадано в 1601 році.

У 1728 році під час необережного поводження з вогнем виникла одна з найбільших пожеж у Любомлі. Холмські гродські книги повідомляють, що тоді згоріла і єврейська школа. Єврейські дослідники відносять початок занепаду єврейського життя в Любомлі до 1760-х чи 1770-х років. Проте єврейське життя у Любомлі вирувало. Головного значення надавали навчанню Тори, у вузькому значенні Мойсеєве П’ятикнижжя, тобто базова частина юдейського канону Святого Письма, а також Талмуду, який містить коментарі до Тори, рабиничні дискусії, моральні вказівки та розповіді. У 1897 році у Любомлі було не менше як 17 хедерів – традиційних початкових релігійних шкіл для хлопців у віці до 13 років, у яких вчили гебрайської абетки, читання молитовника, Тори і Талмуду. Часто вони розташовувалися в будинку учителя (маламеда). На той час у місті проживало 4600 чоловік, із яких 3300 євреїв.

5 червня 1898 року в Любомлі була відкрита приватна чоловіча Талмуд-тора. Ця школа розміщувалась в громадському приміщенні і утримувалась на кошти із коробкового збору – 700 крб. Станом на 1915 рік у ній навчалось 50 хлопчиків. Вчителем був Шмая-Еліезер Вольфович Франкфурт, який мав звання вчителя початкових училищ. Отримував оклад 600 карбованців у рік. У 1898 році у Любомлі 17 єврейських вчителів давали освіту 370 учням, а 60 знали Талмуд-тору. У школі вивчали іврит і їдиш. На початок ХХ ст. серед єврейського населення вже переважали хасиди (представники релігійно-містичного руху, що виник на Поділлі у XVIІІ ст. і метою якого було відновлення релігійності юдеїв). Вивчення Тори, як згадує Натан Челет (Блюмен) до встановлення польської влади не було обов’язковим правом. Але батьки вважали за свій обов’язок навчати своїх дітей Тори Ізраїля. І той обов’язок був сильнішим багатьох законів. Коли дитина досягала віку трьох років, у домівці батьків наставала велика радість. Вона була пов’язана з відзначенням дня народження, і з першим днем, коли цей малий єврей брав на себе відповідальність за дотримання обов’язків у вивчені Тори. З того часу він вже не був дитиною подібною до інших дітей, а молодим кандидатам на великі діла.

Літератруа

Остапюк О. З історії Любомльської єврейської общини / О. Остапюк// Національні меншини Правобережної України. Історія і сучасність : матеріали наук.-краєзн. конф. у Новоград-Волинському : наук. зб. – Житомир, 1998. – С. 76–79.

Остапюк О. З історії синагоги м. Любомль : (до 500-річчя побудови) / О. Остапюк // Старий Луцьк : наук.-інформ. зб. ЛДІКЗ. – Луцьк, 2011. – Вип. 7. – С. 370–391.

27 травня 2023 року виповнилося 120 років від дня народження Віталія Сагайдаківського (1903–1998) – одного із найвідоміших пастирів Волині міжвоєнного періоду, митрофорного протоієрея, уродженця Рівненщини.

Сагайдаківський Віталій народився у с. Коростятин Рівненського повіту Волинської губернії. Дід і батько, а також його брати Вадим і Олександр були священиками. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі с. Симонів, Клеванській духовній школі Рівненського повіту. У 1923–1926 рр. навчався у Кременецькій духовній семінарії. У 1927 р. став священиком і розпочав душпастирську діяльність у с. Застав‘є Рівненського повіту. У 1929 р. призначений настоятелем парафії у с. Жабче Луцького повіту Волинського воєводства. Тут став свідком акції нищення польською владою місцевої православної церкви, яка мала великий резонанс у християнському світі. За оборону церкви В. Сагайдаківського і п‘ятеро селян було ув‘язнено в луцькій тюрмі звідки митрополит Польської Автокефальної Православної церкви Діонісій звільнив їх під заставу у 5 тис. злотих. Після закриття церкви богослужіння відбувалися на сільському цвинтарі. Під тиском влади В. Сагадаківський у 1931 р. покинув село і переїхав на Холмщину.

Завдяки активності священика у с. Городиславичі Томашівського повіту протягом року було відремонтовано церкву, проведено внутрішні реставраційні роботи. У 1934 р. на зборах православних священиків томашівського деканату о. Віталій Сагайдаківський запропонував текст звернення до польського уряду з приводу заборони українських шкіл на Холмщині та викладання релігії для православних дітей українською мовою. За невиконання священиком розпоряджень влади щодо святкування Великодніх свят у 1938 р. староста Томашівського повіту наказав йому залишити парафію у Городиславичах. Протягом наступних двох років служив у селах Бабичі Білгорайського та Бозок Холмського повітів. У 1940–1944 рр. о. Віталій Сагайдаківський опікується парафією у Бозку, інших селах Холмського повіту та у Яблочинському монастирі на Підляшші. На початку 1945 через Лемківщину та Австрію емігрував до Канади. У 1948–1956 рр. був настоятелем кількох українських православних парафій, а після 1966 р. перебував під юрисдикцією Канадської архієпархії Православної Церкви Америки. В 70-х р. 20 ст. Віталій Сагайдаківський відвідав Україну. Повернувшись у Канаду, він пише солідну книгу «Правди не втопити», в якій описує життя своїх предків, своєї родини, сім’ї, різню, винищення православних храмів, цілих українських сіл на Холмщині, детально описує будівництво храму в селі Городиславичі, де він служив Божу службу.

Помер і похований В. Сагайдаківський у м. Торонто.

Література

Енциклопедичний словник Холмщини / уклад. А. Салюк, А. Арцишевська. – Львів : Сполом, 2017. – 600 с.