Новини

В квітні 2025 року виповнюється 575 років від часу заснування міста Почаєва.

Почаїв розташований на одній з високих гір Кременецького кряжу. Вперше згадується 1450 року. Минуле містечка здавна нерозривно пов’язане з історією Почаївського монастиря. За твердженням дослідників, монастир виник у 1240 р., коли в Почаїв прийшли, рятуючись від монголо-татарської навали, ченці з Києва. На горі в печерах вони заснували скитецький монастир.

За переказом, ченці назвали поселення Почаєвом – на честь київської річки Почайни. Назву міста пов’язують також із трансформованим виразом «Поча Діва» – творити чудеса. Цей вислів виник після 1261 р., коли на горі Почаївській у вогненному стовпі з’явилася Мати Божа, залишивши на камені відбиток стопи, з якої тече цілюща вода. Місце стало «серцем» монастиря, центром його забудови. У 1833 році монастир отримав титул «Лавра».

У Почаївському монастирі у мандрівній друкарні 1618 р. відомий письменник, богослов і видавець Кирило Ставровецький (Транквіліон) опублікував свою працю «Зерцало боголовіи». Близько 1730 р. у Почаєві була заснована монастирська друкарня. У ній видавалась релігійна і світська література.

Поруч з монастирем з часом виросло містечко. 9 червня 1778 року привілеєм Короля Станіслава-Августа затверджено герб Почаєва – зображення Матері Божої на синьо-жовтому фоні.

В жовтні 1846 р. у Почаєві за завданням Київської археографічної комісії побував Тарас Шевченко. У лаврі він проживав в будинку для прочан, зробив чотири малюнки вигляду лаври аквареллю, два ескізи і начерк олівцем, записав кілька українських народних пісень. Пісні записано олівцем в альбомі 1846-50 років із зазначенням дати – 20 жовтня 1846 року. Їх можна почути й зараз у селах поблизу Почаєва. Дослідники допускають, що у Почаєві Кобзар зустрічався з польським скрипалем і композитором Каролем Ліпінським, слухав його віртуозну гру.

Література

Антонович С. Короткий історичний нарис Почаївської Успенської Лаври / С. Антонович – Кременець, 1938. – 15 с.

Бондарчук В. Почаїв / В. Боднарчук, Г. Івахів, В. Собчук //Тернопільщина. Історія міст і сіл. – Тернопіль, 2014. – Т. 2. – С. 509–515 : фот.

Почаїв //Міська геральдика Тернопільщини / О. Клименко, Б. Хаварівський. – Тернопіль, 2003. – С. 354–358.

Цинкаловський О. Почаїв Новий / О. Цинкаловський// Стара Волинь і Волинське Полісся / О. Цинкаловський. – Вінніпег, 1986. – Т. 2. – С. 265–268.

5 квітня 2025 року виповнюється 115 років від дня народження Лідії Іванівни Спаської – української художниці у жанрах історичного живопису, портрету, майстрині церковного розпису.

Народилася Лідія Іванівна Спаська 5 квітня 1910 р. в м. Умань (Черкаська область). Дитинство майбутньої художниці пройшло в батьківському маєтку в с. Гавчиці Луцького повіту (нині Волинська область). У вісім років дівчинка вступила до Луцької гімназії. Тут вона робила перші кроки в малюванні. Помітивши у дочки неабиякі здібності, мати знайшла кошти, щоб Лідія продовжила свою художню освіту у Варшаві. Лідія навчалася в приватній художній школі імені Крижанівського, де її вчили видатні польські майстри. Після смерті матері, чотири роки проживала в Парижі. У 1935 р. Лідія Іванівна разом зі своїм нареченим Василем Спаським повернулися на Волинь. На початку літа 1943 р. разом з чоловіком та маленьким сином переїжджають до Луцька. У березні 1944 р., після звільнення Дубенщини від окупантів, її чоловіка забирають до армії. Через рік отримавши звістку від командира, що чоловік героїчно загинув, Спаська разом з дітьми переїздить до брата в Острог. На замовлення місцевого музею Лідія Іванівна робить копії з картин відомих художників України — І. І. Їжакевича, В. Касіяна. Ознайомившись в музеї з історією міста, з багатою літературою про нього, художниця на пропозицію дирекції музею починає створювати картини, де відтворюються найважливіші історичні події з минулого древнього Острога. Одним з перших таких полотен була картина «Повстання в селі Новомалин. 1905 рік», яка принесла художниці неабияке визнання. Ця картина експонувалась на виставках у Рівному, Києві, була відзначена Грамотою Української республіканської ради профспілок. Серед її творчого доробку ціла серія картин на тему національно-визвольної війни українського народу 1648–1654 років, портрети Северина Наливайка і Богдана Хмельницького, «Острозька трагедія 1636 р.», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог». З часом з’являються полотна присвячені сторінкам історії Острога в роки Другої світової війни. В той самий час вона малює картини, в яких висвітлюється життя Острожчини в 50-х роках ХХ ст. Пише портрет Федора Острозького, картину «Битва з татарами під Острогом 1578 р.». Більш як 20-ти робіт художниця присвятила історії Острога, вони в різний період прикрашали і прикрашають експозиції музеїв заповідника. З середини 50-х років ХХ ст. свій талант художниці Лідія Спаська спрямовує на не зовсім традиційне русло – вона почала розписувати храми та створювати ікони. Вони прикрашають собори Києва, Волині, Острога та ін. В останні роки малювала ікони для Богоявленського собору та Успенського римо-католицького костелу в Острозі, для багатьох церков Острожчини. Померла художниця 15 серпня 2000 р., похована в с. Гавчиці на Волині.

За своє життя Лідія Іванівна намалювала більше 200 ікон у храми багатьох міст, і більше 100 ікон приватним особам, крім того сотні чудових портретів, пейзажів, натюрмортів, картини на історичні теми. Вона досконало володіла технікою малюнка та живопису, як олійними фарбами, так і аквареллю, гуашшю, пастеллю. Загальна кількість її художніх творів більше тисячі, а крім того ще безліч ескізів, етюдів, начерків.

Література

Бондарчук Я. В. Лідія Спаська / Я. В. Бондарчук // Острозькі просвітники XVI – XX ст. – Острог : вид-во НУ «Острозька академія», 2000. – С. 296–301.

Бондарчук Я. Острозька художниця Лідія Іванівна Спаська [Електронний ресурс] / Я. Бондарчук // Подорожі Україною : [сайт]. – Режим доступу: https://trip.org.ua/postati/lidiya-ivanivna-spaska-ostrozka-khudozhnitsya.html. – Назва з екрана.

Спаська Лідія Іванівна // Столярчук Б. Й. Митці Рівненщини : енциклопедичний довідник / Б. Й. Столярчук. – Рівне : Ліста, 1997. – С. 101–102.

Лідія Спаська [Електронний ресурс] / Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека // Календар знаменних та пам’ятних дат Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://calendar.libr.rv.ua/events/dates/139/information?returnTo=%2F2025%2Fdates%2Fmonths%2F4. – Назва з екрана.

31 березня 2025 року виповнюється 90 років від дня народження Галини Леонідівни Гордасевич – письменниці, громадської діячки, уродженки м. Кременець.

Народилася Галина Леонідівна Гордасевич 31 березня 1935 р. в м. Кременець (Тернопільська область), у родині священника та політвʼязня Леоніда Гордасевича. Дитинство письменниці минуло на Волині, де вона жила й навчалась. У 1950 р. з похвальною грамотою закінчила 7-річну школу в с. Кричільськ (Рівненська область). Без іспитів вступила до Острозького педагогічного училища (нині – вище професійне училище). На другому курсі перевелася в педагогічне училище в м. Костопіль. Через те, що вона приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВС у звʼязках із підпіллям. 20 червня 1952 р. її заарештовано. 31 липня 1952 р. засуджено Рівненським обласним судом до 10 років увʼязнення за сфабрикованою справою про «складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Покарання відбувала в Бобровицькому таборі поблизу Чернігова. 29 квітня 1953 р. переведена в Одесу. Працювала на фабриці білизни для солдатів. У вересні 1953 р. переведена до Куйбишева, де працювала на заводі будівельних деталей. За указом 1954 р. її як малолітній і за добру роботу суд скоротив термін увʼязнення на 2-3 роки. Була звільнена 23 грудня 1954 р. Працювала різноробочою на будівництві в м. Сталіно (нині м. Донецьк). У 1957 р. закінчила школу робітничої молоді. У 1958 р. вступила на вечірнє відділення Макіївського відділу Донецького індустріального інституту (нині – Індустріальний інститут Донецького національного технічного університету) (навчалася там рік), згодом – на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в шахтарському селищі Ханжонкове. У середині 1960-х рр. знову почала писати вірші, трохи пізніше – прозу й критичні статті. У 1971 р. заочно закінчила Літературний інститут ім. Горького (нині – Інститут світової літератури ім. М. Горького). Працювала редактором в Донецькому обласному управлінні преси. Володіла практично всіма словʼянськими мовами: латиною, англійською, італійською, іспанською. Писала листи В. Чорноволу в увʼязнення та на заслання в Якутію. Від 1990 р. жила у Львові. Реабілітована 11 травня 1992 р. Померла від інсульту 11 березня 2001 р. у Львові. Похована за її заповітом на Монастирському цвинтарі в м. Кременець.

Авторка публіцистичних та критичних статей у ряді українських журналів. Лауреатка літературного конкурсу «Шістдесятники» (1996), премій ім. О. Білецького та ім. В. Марченка (обидві – 1997). Галина Гордасевич була активною громадською і політичною діячкою. Членкиня Спілки письменників України (1983). Співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького крайового руху.

Література

Галина Гордасевич (1935–2001) // Вони прославили наш край. Молоді про славетних людей Тернопільщини : бібліогр. посіб. / уклад. Л. Марченко; С. Воробель. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2002. – С. 40–43.

Гордасевич Г. Тюрма / Г. Гордасевич // Реабілітовані історією : Рівненська область. Кн. 1 / гол. ред. А. А. Жив’юк та ін. – Рівне : Рівнен. друк., 2006. – С. 259–280.

Кіраль С. С. Галина Гордасевич: штрихи біографії й творчості / С. С. Кіраль // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія : Філологічні науки. – 2016. – Вип. 245. – С. 165–175.

«Найперше вважаю себе рівненчанкою» : штрих до портрета письменниці Галини Гордасевич / підготував Є. Шморгун // Вісті Рівненщини. – 2017. – 17 лют. – С. 10.

9 березня 2025 року виповнюється 211 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка – українського поета, прозаїка, мислителя, живописця, етнографа та громадського діяча.

До 211-ї річниці з дня народження нашого генія подаємо матеріал про відзначення Шевченківського свята в Острозі у 1919 р. – за української влади. Цей матеріал опублікований у розділі «Хроніка» числа першого (як виявилося, і останнього) літературно-наукового журналу «Юність», заснованого при Острозькій хлоп’ячій гімназії і видрукуваного в м. Острог у друкарні Золотовського. Примірник видання, як і печатка гімназії з гербом і абревіатурою УНР, збереглися у фондах Державного історико-культурного заповідника м. Острога. 

Часопис був двомовним, друкував літературні твори, публіцистику та хроніку на мові авторських текстів (частіше вони були російськомовні). Лише вступна редакційна передмова дана паралельно в російському і українському варіантах. Щодо обкладинки, вона виконана лише російською мовою, навіть без української назви журналу (в редакційній передмові вона подається як «Молодощі»). Цікаво, що єдиний випуск часопису датований 14/1 травня 1919 р. (тобто і за новим григоріанським і старим юліанським календарями, хоча останній ні в УНР, ні в радянських республіках вже не мав державного характеру). На цей день вже майже два тижні влади Української Народної Республіки в Острозі, зайнятому червоними військами, не було. Тож публікація про участь у святах з виконанням гімну «Ще не вмерла» згаданих в ній осіб та оркестрантів могла їм зашкодити. Текст подається з повним збереженням правопису оригіналу, а також дати 10 березня як дня народження Т. Г. Шевченка. 

Шевченківське свято 

Гарно одсвяткувала наша молодь 10-е Березня, день народження Т. Г. Шевченка. В помешканні хлоп’ячоі гімназіі зібрались учні хлоп’ячоі та учениці обоіх дівочих гімназій. Сцена була гарно прибрана, а портрет Шевченка, гарно прибраний рушниками та плахтами, робив гарне вражіння. 

Перед виставою було прочитано 2 реферати. Уч. VІІ кл. Б. Бичковський виголосив реферат про життя Т. Г. Досить докладний життєпис прочитав він чудово, з почуттям, що показує чималу його працю. С. Г. Лобачевський освітив значення Т. Г. для Украіни, яко поета, котрий оспівував жаль свого народу й Неньки Украіни в той час, коли се було заборонено, а також яко національного пророка. 

Після рефератів – вистава: грали «Назара Стодолю» гарно, а де-які хиби в грі артистів скрашувала декорація. Чудово була проспівана колядка «Нова Рада». Після вистави відбувся концерт. Сполучений хор середніх дівочих і хлоп’ячоі гімназій перша спроба об’єднання шкільної молоді, котра дала дуже гарний скуток під орудою д-я [добродія] Борисюка. Дуже гарно проспівали: «Заповіт», «Реве та стогне» й «Ще не вмерла Украіна». Гарно продекламовано «Мені тринадцятий минав», «Перепендя», й чудово «Думи моі, думи». Гарно проспівано дует: «Місяцю ясний». 

На другій день 11-го березня молодь брала участь в громадському святі. Стрійними рядами з власним оркестром учні Х. Г. [хлоп’ячоі гімназіі] пройшли по місту, звертаючи увагу гарною грою, на майдан. Тут гімназіяльний оркестр гарно виконував після промови гімн і туш. 

Вечером в помешканні дівочоі гімназіі гр. Блудова відбувся концерт, улаштований тою-же молоддю при діяльній участі д-ів [добродіів] Григоровича та Лобачевського. Концерт відкрив, виконуючи гімн, оркестр. Програм той же що попереднього дня. 

Манько Микола ‒ старший науковий співробітник історико-художнього відділу державного історико-культурного заповідника міста Острога.

5 березня 2025 року виповнюється 85 років Катинській трагедії, де загинуло десятки острожан – військовослужбовців.

5 березня 1940 р. Політбюро Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) прийняло рішення про фізичне знищення десятків тисяч громадян Польщі, переважно офіцерів Війська Польського, що перебували в таборах НКВС для військовополонених та інтернованих. На виконання цього рішення, згідно обнародуваних на сьогодні архівних документів, в квітні–травні 1940 р. було розстріляно 21857 польських громадян, з них 4421 – в Катинському лісі під Смоленськом. Від цієї місцевості і отримав свою назву цей жахливий злочин ХХ ст., у якого є й острозький вимір, адже тоді загинули десятки острожан – військовослужбовці, серед яких переважали мобілізовані інтелігенти-офіцери резерву, державні чиновники і посадовці місцевого самоврядування, службовці поліції, лісової охорони, землевласники. 

Cеред жертв Катині – останній польський бургомістр Острога Станіслав-Людвік Жураковський (1886–1940). З табору військовополонених та інтернованих у Козельську він встиг надіслати родині в Острозі чотири листи, які через 40 років видав у Лондоні окремою книгою син розстріляного бургомістра Станіслав. Цю книгу вже в наші дні перевидано в Бібліотеці «Волання з Волині» при острозькому костелі. А старожилам Острога глава міста запам’ятався перш за все придбанням і розподілом серед бідних городян безрогих молочних кіз. 

Величезною втратою для археології та музейництва стала загибель в Катині мобілізованого молодшого офіцера Війська Польського Яна Фітцке (1909–1940) – завідувача Музею Волинського товариства приятелів наук в Луцьку, талановитого археолога, наукова спадщина якого досліджується і в наші дні. Напередодні війни Ян Фітцке упорядковував колекції занедбаного на той час музею в Острозі, накреслив плани його наукової і просвітницької роботи, що почали втілюватися в життя. 

Жертвами Катинського злочину були не лише етнічні поляки, а й інші громадяни розгромленої у вересні 1939 р. багатонаціональної Польської держави. Довгі роки залишалася невідомою доля острожанина – сенатора Речі Посполитої від українського населення Волині Інокентія Гловацького. І в наші дні він з вдячністю згадується в єврейських виданнях – у 1919 р. молодий урядовець Української Народної Республіки іменем її Директорії і Головного отамана з ризиком для власного життя перешкодив початку єврейського погрому в Острозі, що назрівав серед окремих деморалізованих військових підрозділів УНР. Як з’ясувалося вже на поч. ХХІ ст., могилою сенатора став Биківнянський ліс під Києвом. Ім’я Інокентія Гловацького зустрічаємо на меморіальній дошці загиблим в Другу Світову війну польським парламентаріям на будівлі Сенату у Варшаві.

Микола Манько – старший науковий співробітник історико-художнього відділу ДІКЗ м. Острога.

Література

Манько М. Катинська трагедія. Острозький вимір / М. Манько // Замкова гора [Острог]. – 2019. – 1 берез. – С. 6.

Давидюк Р. Страта «в особливому порядку» колишніх уенерівців: розстрільний список 1940 р. / Р. Давидюк // Український історичний журнал. – 2023. – № 1. – C. 121–142.

3 березня 2025 року виповнюється 100 років від дня народження Едварда Красінського – польського художника, уродженця міста Луцька

Народився Едвард Красінський 3 березня 1925 року в м. Луцьк (Волинська область). Навчався в українській гімназії. У 1939 р. родина Красінських, рятуючись від радянської окупації, виїжджає з Луцька до Польщі. З 1940–1942 роках він вивчає дизайн у Краківській школі прикладного мистецтва. У 1945–1948 роках навчається у Краківській Академії мистецтв у знаних польських художників В. Яроцького, В. Вейса, Д. Мегоффера. Деякий час ще мешкає у Кракові, а з 1954 року переїздить до Варшави.

Вперше Красінський як майстер просторових форм був відкритий 1964 р. на пленерах в Осеках. Тут він створив образ, який поет Юліан Пшибош окреслив як такий, що відкриває нову епоху в мистецтві, і назвав його «повітряна скульптура». З того часу Едвард Красінський представляє Польщу на всіх світових виставках авангардного мистецтва. Від 1970 року на його виставках з’являється блакитна лінія. Ця смужка шириною 19 мм стає неодмінним атрибутом Красінського. Художник запевняв, що мав до неї велику довіру, до її незмінного існування і пов’язував її появу з Луцьком, з дитячими спогадами про забудову тихого провінційного містечка, де, як йому пригадувалось, був синій декор на будинках і храмах. Стрічка кріпилась на висоті 1,3 м всюди: на стінах галерей, де художник виставляв свої роботи, в майстерні, безпосередньо на об’єктах виставки. У 1993 році в м. Легіонів (Польща) був організований міжнародний симпозіум «Навколо творів і особи Едварда Красінського». Подібна мистецька акція відбулась і в Україні у березні 1995 року, коли всесвітньо відомий художник побажав зустріти своє 70-ліття у місті свого дитинства. Тоді до Луцька разом з Красінським прибули з Парижа його дружина Ханна Пташковська, мистецтвознавець, дослідник його творчості та донька Павліна, працівниця французького телебачення. Ювіляра супроводжувала делегація, до складу якої входили представники польського телебачення, преси, фахівці з Центру сучасного мистецтва у Варшаві, науковці з багатьох провідних музеїв і галерей країни. До них долучилися українські митці і музейники зі Львова і Луцька. На мистецьких читаннях вони познайомили усіх присутніх з ретроспективою творчості метра польського модернізму. У Художньому музеї в Луцьку було розгорнуто ювілейну виставку з промовистою назвою «Нарешті у Луцьку», яка спеціально готувалась і була навіяна спогадами художника про дитинство, про його дім в Україні. Усі компоненти виставки, а також стіни галереї були позначені блакитною стрічкою, що виявляла своїм ритмом протяжність простору, його безкінечність. «Тепер я можу спокійно померти», – сказав художник, коли виставка у Луцьку відбулась. Він прожив ще 9 років, продовжуючи працювати і виставлятись: в Угорщині, 1997; Швеції, 2000; Словенії, 2000, 2003.

Помер Едвард Красінський 6 квітня 2004 року у Варшаві (Польща). Твори митця ще за його життя були закуплені до колекцій Національного центру імені Жоржа Помпіду в Парижі, Національних музеїв у Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Музею Мистецтв у Лодзі, Національної галереї у Празі. Україні Е. Красінський подарував об’єкти своєї виставки «Нарешті у Луцьку» для Волинського краєзнавчого музею.

Література

Денис О. Повернення художника, або ностальгія / О. Денис // Нар. трибуна [Луцьк]. – 1995. – 28 лют.

Корецька К. Едвард Красінський в пошуках втраченого міста / К. Корецька // Нар. трибуна [Луцьк]. – 1995. – 14 берез.

Котис О. Едвард Красінський. Нарешті в Луцьку / О. Котис // Котис О. На Сході Європи: міжвоєнний розквіт Волині / О. Котис. – Луцьк : Синя папка, 2020. – С. 109–113.