Новини

28 серпня 2024 року виповнюється 125 років з дня народження Стефана Мацка – відомого польського вченого-ботаніка, палінолога, еколога, біогеографа, музейника, дослідника природи Волині.

Стефан Мацко народився 28 серпня 1899 року в селі Жабне Тарновського повіту Краківського воєводства. Середню школу закінчив у Тарнові; там же у 1911–1916 роках навчався у вищій Реальній школі. У 1916 році Стефан вступив до Польських легіонів армії Австро-Угорщини. Брав участь у італійській кампанії, був поранений, потрапив у полон. Перерване війною навчання С. Мацко закінчив у 1919 році екзаменом на атестат зрілості у Львові. Вищу освіту Стефан Мацко почав здобувати у 1924 році, навчаючись на математично-природничому факультеті Ягеллонського університету в Кракові. З 1932 по 1939 роки С. Мацко жив у місті Луцьку і викладав природничі дисципліни у міському ліцеї та гімназії ім. Тадеуша Костюшка. Був одним із засновників Волинського наукового товариства, у 1934–1939 роках очолював його наукову раду. Як делегат Державної ради охорони природи займався вирішенням природоохоронних питань в краї. Велику увагу Стефан Мацко приділяв музейній справі. Вчений очолив природничий відділ Луцького музею і, користаючись фінансовою підтримкою Волинського наукового товариства, зібрав велику кількість цінних музейних матеріалів, що представляли природу Волині. Відділ природи мав багатий гербарій рослин, який і донині зберігається у Волинському краєзнавчому музеї (3385 гербарних листів). Стефан Мацко турбувався поповненням музею і геологічними зразками, а також збором ентомологічної колекції . У місті Луцьку була створена природнича лабораторія, а в селі Сокиричі – ентомологічна станція. Найважливішою працею волинського періоду наукової роботи С. Мацка є «Рослинність проектованих резерватів на Волині» (1938). Ще в 30-х роках ХХ століття були створені перші на Поліссі резервати для охорони рододендрона жовтого (азалії понтійської) поблизу сіл Карпилівка та Сновидичів (Рівненська область). Заказником загальнодержавного значення є «Вишнева гора» біля міста Рівне, гори Страхова, Божа та Дівочі скелі разом з іншими останцевими горами в околицях м. Кременця охороняються як філіал заповідника «Медобори». Пам’яткою природи місцевого значення є Соколині гори на березі ріки Случі в Рівненській області. У 1939 році Стефан Мацко переселився до Львова, де працював науковим співробітником Львівського відділення Академії наук України. Під час Другої світової війни вчений переїхав до Польщі. З 1945 року працював у Вроцлавському університеті. У 1951 році С. Мацко отримав звання професора цього університету, у 1954–1956 роках очолював деканат факультету природничих дисциплін і одночасно із 1947 по 1965 роки працює директором університетського Ботанічного саду. Помер Стефан Мацко у 1967 році, похований у місті Вроцлаві.

Досить вагомий внесок у вивчення та охорону рослинного світу Волині й Волинської височини зробив С. Мацко. Результати своїх багаторічних досліджень рослинного покриву Волинської та Рівненської областей вчений узагальнив у своїй монографії «Рослинність межиріччя Стиру, Горині і Случі». Стефан Мацко обґрунтував мережу природно-заповідних об’єктів Волині, включаючи територію сучасних Волинської та Рівненської областей та Кременецького району Тернопільської області. Більшість територій, які вчений запропонував охороняти, увійшли до сучасної природно-заповідної мережі. Результатом вивчення флори Волині є унікальна ботанічна колекція, яку Стефан Мацко передав до Волинського краєзнавчого музею.

Література

Гаврилюк О. С. Мацко – дослідник природи Волині / О. Гаврилюк // Волинський музей : історія і сучасність : тези та матеріали І наук- практ. конф., присвяч. 65-річчю Волин. краєзн. музею та 45-річчю Колодяжнен. літ.- мемор. музею Лесі Українки. – Луцьк, 1998. – С. 9–10.

Мельник В. І. Життя і наукова діяльність Стефана Мацка / В. І. Мельник // Укр. ботан. журн. – 1999. – № 6. – С. 661–664.

Мельник В. І. Стефан Мацко як дослідник природи Волині / В. І. Мельник, В. В. Кудрик // Велика Волинь: минуле і сучасне : тези міжнар. наук. краєзн. конф. – Житомир, 1993. – С. 109–111.