Читальна зала

Разиграєв О. Втечі кримінальних в’язнів із пенітенціарних установ Волині та Східної Галичини у 1918–1939 рр. / О. Разиграєв // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2021. – № 2 (56). – С. 167. 

Анотація:

Мета – на підставі опрацювання маловідомих документів із фондів центральних та регіональних архівів України та Польщі дослідити втечі кримінальних в’язнів із пенітенціарних установ Волині та Східної Галичини у 1918–1939 рр. Методологія дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціально історичних методів дослідження, в тому числі проблемно-хронологічного, синхронного, діахронного, порівняльноісторичного, та ін. Висновки. Небажання в’язнів перебувати у межах пенітенціарних установ зумовлювало вчинення ними радикального порушення внутрішнього розпорядку – втечі. Такий вчинок був дуже ризикованим, адже загрожував не лише дисциплінарною та кримінальною відповідальністю, але й наражав на небезпеку здоров’я та життя втікача. Незважаючи на це, упродовж усього міжвоєнного періоду джерела фіксують непоодинокі втечі в’язнів із пенітенціарних закладів Волині та Східної Галичини. Найбільш поширеним та відносно «легким» способом втечі було залишення тюрми під час виконання різного роду робіт поза в’язницею. Часто в’язні втікали, перебуваючи на лікуванні у шпиталі, а також під час транспортування до іншої тюрми, на засідання суду тощо. Втеча безпосередньо з тюремного приміщення вважалася найскладнішою, адже типова в’язниця І–ІІІ класу мала кілька рівнів охорони. Водночас, залишити межі галицьких ізоляторів («арештів»), які функціонували при місцевих судах, було набагато легше, адже вони не мали доброго забезпечені вартою. У досліджуваний період найбільша кількість втеч із пенітенціарних установ Волині та Східної Галичини була зафіксована у першій половині 1920-х рр. та у 1929–1934 рр. Це було зумовлене складною організаційною ситуацією на початках незалежності Польщі, а також тотальною переповненістю в’язниць у роки світової економічної кризи. Пенітенціарна адміністрація втечі в’язнів пояснювала відсутністю належної кількості охорони, застарілою інфраструктурою в’язниць, недосконалістю їхніх конструкцій, а також переповненістю пенітенціарних установ, що значно зменшувало належний контроль в’язнів. Притягнення до дисциплінарної відповідальності службовців тюрми, які допустили втечі в’язнів, було непростою справою. Однак, у разі доведення провини на працівника пенітенціарної установи накладалися різні дисциплінарні стягнення: скорочення терміну відпустки, кількаденний арешт, зменшення трудового стажу й навіть звільнення з роботи та кримінальне переслідування. Водночас, попередження та викриття втечі могло стати причиною службового заохочення та преміювання. 

Джерело:

Інститут історії України НАН України