Новини

7 травня 2023 року виповнюється 125 років від дня народження Семена Лаховського (1898–1988) – волинського краєзнавця, першого директора Маневицького краєзнавчого музею.

Народився 7 травня 1898 року в с. Колодниця на Волині. Батько працював на Ковельській залізниці, мати – в сільському господарстві. Після закінчення початкової школи працював учнем слюсаря на залізничній станції Ковель. У 1914 році разом з рідними був евакуйований в м. Тіхвін Новгородської області, де також працював на залізниці. У 1918 році повернувся в рідне село Колодницю, і почав працювати робітником вугільного складу на станції Ковель. У 1939 році став працювати слюсарем-автоматником на залізничній станції Ковель. 

Після нападу нацистів працював зв'язківцем партизанського загону, передавав відомості про рух на залізниці, комунікації противника, налагодив зв'язки з підпільниками в околицях Ковеля. З 1943 по 1944 роки перебував у партизанському загоні, був призначений командиром господарського взводу, за виконання бойових завдань був представлений до урядової нагороди – медалі «За відвагу». У лютому 1944 року С. Лаховський був направлений в Маневицький район і до 1962 року працював завідуючим відділом соціального забезпечення Маневицького райвиконкому.

У середині 1960-х років почав займатись краєзнавчою роботою. Брав активну участь у створенні Маневицького краєзнавчого музею, який був відкритий у 1967 році. На громадських засадах довгі роки був його директором. За участю С. Лаховського було створено ряд музейних закладів на громадських засадах у Маневицькому районі, а також на батьківщині краєзнавця – у с. Колодниця Ковельського району. Помер Семен Лаховський у 1988 році.

Література

Вернидубов О. Семен Лаховський – краєзнавець, фундатор та директор Маневицького краєзнавчого музею / О. Вернидубов // Минуле і сучасне Волині та Полісся: історія сіл і міст Західного Полісся. Маневиччина : матеріали ХІІІ Волин. іст.-краєзн. конф. смт. Маневичі – с. Кукли, 14 квіт. 2004 р. – Луцьк, 2004. – С. 122–123.

Нагорна О. Про себе і своїх колег / О. Нагорна // Волинський музей. Історія і сучасність : матеріали V Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 23-й річниці Незалежності України та 85-й річниці створення Волин. краєзн. музею, м. Луцьк, 16 трав. 2014 р. / упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2014. – Вип. 5. – С. 124–133.

5 травня 2023 року виповнюється 430 років надання Меджибожу міського самоврядування на праві магдебурзькому. 

Початок дії магдебурзького права у Меджибожі визначається документами, які зберігаються у фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Відповідно до них, самоврядні права були надані Меджибожу грамотою 5 травня 1593 р. володарем міста Адамом-Ієронімом Сенявським (*1576 – †1619).

Успадкувавши Меджибіж та належний до нього ключ маєтків від діда та батька, Адам-Ієронім Сенявський декларує, що містяни як теперішні, так і прийдешні на вічні часи робляться “вільними з невільних”, звільненими від “стародавніх повинностей, які терпіли від колишніх панів та їх урядників”. Громада повинна обрати з-поміж себе бургомістра, радника і присяжних – “і ніякий урядник не може втручатися в будь-яке судочинство та міську юрисдикцію, окрім випадків, які б стосувалися шкоди мені чи непорядку в обороні”. Наводиться розлогий перелік майнових та господарських прав громади, до якого входила навіть гарантія протекціонізму “користі міщан” порівняно з приїжджими купцями і крамарями (щось подібне до акції “Купуй меджибізьке” часів Ренесансу). Водночас, місту призначено два ярмарки на рік: на св. Петра (29 червня) та на св. Михайла Архангела (29 вересня), та щотижневі торги у понеділок і п’ятницю, участь у яких дозволялася також купцям і крамарям з інших міст. Разом з правами на міщан покладалися й обов’язки гатити ставки, справляти мости, а головне – підтримувати безпеку та обороноздатність Меджибожа: “Перекопи, кобилиці, вежі, паркани, брами повинні справляти завжди і держати свою варту на воротях, і щоб не було, як перед тим тяганини. Кожен міщанин, який тільки-но має дім, повинен мати в кожному домі рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль. Кожен має бути готовим виступити проти ворога з рушницею будь-коли, а я буду забезпечувати гарматами і гаківницями…” В подальшому міські привілеї були підтверджені приписками на полях документу та підписами: у 1703 р. Адамом-Миколою Сенявським, пізніше Марією-Софією Сенявською-Денгофф, у 1704 р. Августом Чарторийським, у 1783 р. Адамом Чарторийським. Останнє підтвердження, яке засвідчує “права і привілеї, які є у цій справі”, зроблено 1794 р. після анексії Поділля Російською імперією.

Ініціатива із запровадження міського самоврядування у приватновласницькому Меджибожі свідчить про прогресивність магдебурзького права – інструменту, завдяки якому міська громада могла вибудовувати свої взаємовідносини з центральною владою та регламентувати власне життя. 

Література

Зaпaденкo І. Міщанам, теперішнім і прийдешнім, на вічні часи... : до 425-річчя надання Меджибожу магдебурзького права / І. Западенко // Календар знаменних і пам'ятних дат Хмельниччини на 2018 рік. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2017. – С. 116–119.

Меджибіж // Легендарні села України = The renowned Ukrainian villages / Х. Й. Роглєв, Ю. Л. Бошицький, І. А. Голубаха, Г. Б. Мунін; пер. з укр. на англ. мову Г. О. Теличук. – Київ : Книга, 2009. – С. 44–47.

Якименко Н. Меджибізький замок на Хмельниччині / Н. Якименко // Краєзнавство в Україні: сучасний стан і перспективи : наук. зб. – Київ : Академія, 2003. – С. 166–169.

3 травня 2023 року виповнюється 225 років від дня народження Олізара Густава Пилиповича (3.05.1798 – 2.01.1865) – польський поет, мемуарист, граф, київський губернський маршалком дворянства.

Народився Г. Олізар 1798 року в м. Коростишеві Волинської губернії. Походив із древнього українсько-шляхетського роду, відомого ще з ХV століття, який спольщився в ХVІ ст. Навчався граф в Житомирській гімназії. 1808 р. батько віддав Густава до Кременецького ліцею. Але закінчити навчання хлопцю не судилось. Він їде до Італії з хворим батьком, де у 1814 р. одружується на придворній дамі сестри імператора графині Кароліні де Моло. 1816 р. дорогою додому з Італії батько помирає. Густав одержує у спадок Коростишівський маєток. Перший шлюб Густава виявився невдалим і подружжя розірвало стосунки. У цей період Густав особливо багато спілкується із творчою інтелігенцією, читає польську і західноєвропейську літературу, набуває першого літературного досвіду: перекладає твори французького поета A. B. Арно, пише поетичні, художньо-публіцистичні твори. Дружні стосунки складаються у нього із відомими польськими літераторами того періоду: генералом Крупинським та Алоїзом Фелінським. Близьки по духу були також А. Міцкевич, О. Грибоєдов, Оноре де Бальзак. Але заохочення до написання віршів Густав завдячує Алоїзу Фелінському.

Г. Олізар стає членом масонської ложі в Дубно, а в 1821 р. обирається Волинським губернським маршалком, але вибори підтверджені не були. Того ж року він був обраним Київським губернським маршалком і займав цю посаду до 1825 р.

Під час повстання декабристів граф допомагає повстанцям – за що майже рік відсиджує у Петропавлівській фортеці. Зазнав він арешту і за співчуття польським повстанцям 1831 року. Повернувшись із заслання, Густав Олізар починає активно дбати про Коростишів – зводить тут кілька нових будинків, прикрашає свій палац полотнами старовинних і сучасних художників, збирає бібліотеку, пише спогади і ліричні поезії. Саме його старанням у місті з’являється пансіонат «на водах» і розкішний парк – один із найкращих для свого часу. При Коростишівському костелі створює школу для селянських та міщанських дітей, учителем при якій служив його син Карл. Підсумком всього життя Г. Олізара стали його знамениті “Мемуари”, що побачили світ уже, на жаль, після смерті автора (Львів, 1892). Мемуари графа відтворюють історичні події кінця ХVIII – першої половини ХІХ століття, які відбувалися на Волині та Київщині, в Криму та європейських містах і містечках.

В 1863 р. Г. Олізар за станом здоров’я від’їздить до Дрездена, де ще в 1850 р. купує будинок, а 2 січня 1865 р. Г. Олізар помирає.

У травні 1999 р. на батьківщині видатного поляка в м. Коростишеві відкрито пам’ятник славетному земляку (скульптор В. Рожик). Сьогодні Густава Олізара вважають видатним польським поетом та громадським діячем Правобережної України. Можна з упевненістю сказати, що Г. Олізар – це видатний син польського та українського народів другої половини ХІХ століття.

Література

Єршов В. О. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності : монографія / В. Єршов. – Житомир : Полісся, 2008. – 624 с.

Єршов В. О. Архів і бібліотека Г. Олізара / В. О. Єршов // Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції до 130-річчя Житомирської обласної наукової універсальної бібліотеки (23-25 травня 1996 р.) / Житомирське обласне управління культури ; Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека ; Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідів Волині. – Житомир : Поліграфіка, 1996. – С. 41–43.

Єршов В. О. Користишів у кінці XVIII – поч. ХІХ століття. Діяльність Олізарів / В. О. Єршов // Велика Волинь: минуле і сучасне : тези міжнар. наук. краєзн. конф., Житомир, Україна, 9–11 верес. 1993 р. – Житомир, 1993. – С. 84–86.

Михальчук Л. Графська родина Олізарів на Волині : відвідини забутого кладовища у Киселині Локачинського району / Л. Михальчук // Інтелектуальна еліта Волині. – Луцьк : Волинські старожитності, 2012. – С. 183–186. 

Чернецький Є. Шляхта Користишівського маєтку [на Житомирщині] графів Олізарів (кінець XVIII – перша третина ХІХ ст.): історико-демографічний та генеалогічний аналіз / Є. Чернецький // Київська старовина. – 2010. – №2. – С. 3–9.

26 квітня минає 140 років з дня смерті Наполеона Орди (1807–1883) – музиканта, композитора, художника-графіка. Враження від поїздки на Волинь і Поділля втілив у багатьох  малюнках архітектурних споруд краю.

Наполеон Орда народився у 1807 році в селі Вороцевичі Пінського повіту Мінської губернії (тепер село в Івановському районі Брестської області Білорусі). Батьком його був інженер Михайло Орда, який походив зі збіднілого татарського роду, пращури якого ще під час правління Вітовта переселилися із Золотої Орди. Матір – відома піаністка Жозефіна Бутримович – походила з роду пінської шляхти, була донькою пінського старости Тадеуша Бутримовича. Навчався на фізико-математичному факультеті Віленського університету.

Під час польського національно-визвольного повстання 1830–1831 рр. Н.Орда командував партизанським загоном. Після придушення повстання емігрував до Парижа. У подорожах Францією, Австрією, Шотландією, Бельгією, Голландією, Іспанією, Португалією, Північною Африкою малював пейзажі, головним чином міські види. Брав активну участь у діяльності польської Великої еміграції. 

Після повернення з еміграції жив у Вороцевичах, Гродно (1862–1863 рр.), потім перебрався на Волинь, де працював домашнім вчителем музики у генерала Адама Жевуського.

Уперше Наполеон Орда відвідав Західну Волинь у 1862 році. Тоді з’явилися його зображення старовинних замків у Корці, Олиці, Дубні, Рівному, Луцьку, Вишнівці, Ізяславі. Удруге на Волинь навідався в 1870-х роках. Природа й історія України справили на нього таке враження, що він вирішив створити серію замальовок нашого краю. Волині присвячено більшість робіт, виконаних у 1862-1874 роках. Донині збереглося 177 малюнків. Це замки і палаци в Антонінах, Губкові, Дубні, Ізяславі, Клевані, Корці, Великих Межирічах, Острозі, Рівному, Славуті, Тайкурах, Арестові, Тучині. У найвіддаленіших куточках краю вишукував художник цікаві об’єкти, зображаючи їх часто в зовсім несподіваних ракурсах.

У 1873 році Наполеон Орда власним коштом видає у Варшаві першу серію «Album widokow historycrnych Polski» («Альбом історичних краєвидів Польщі»). На обкладинці альбому – рідне помістя у Вороцевичах. Напис під назвою передає невимовну тугу художника за назавжди втраченою (а радше, відібраною) малою батьківщиною: «Власність роду Орд упродовж 300 років до 1831 року – незабутня і дорога автору».

У останні роки життя художник продовжував подорожувати і малювати. Помер у 1883 році у Варшаві. За заповітом поховали його на батьківщині в родинному склепі в містечку Іваново. 

Література

Березюк І. Мистецька спадщина Наполеона Орди у пам'яткоохоронній та реставраційній справі / І. Березюк // Українська академія мистецтва : дослідницькі та науково-методичні праці / ред. В.А. Щербак. – К. : Нац. академія образотворчого мистецтва і архітектури, 2005. – Вип. 12. – С. 186–193.

Климчук В. А. Наполеон Орда. Творец архитектурного пейзажа / В. А. Климчук ; сост. Т. С. Ковенько. – Брест : Альтернатива, 2007. – 39 с. 

10 квітня 2023 року виповнюється 125 років від дня народження Мстислава – українського державного, політичного, громадського і церковного діяча, Патріарха Київського і всієї України. У 30-х рр. 20 ст. проживав у Рівному, займався справами Товариства «Українська школа». Основоположник і організатор видавництва рівненського часопису «Волинь».

Степан Іванович Скрипник (Мстислав) народився 10 квітня 1898 р. в Полтаві. Його батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, закінчив офіцерську школу в Оренбурзі.

У березні 1918-го вступив до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнко, з 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Отримав старшинське звання хорунжого. Особистий ад’ютант Головного Отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри (1920–1921).

У 1923-му емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. 

Брав участь у церковному і релігійному житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» в Рівному.  

1 вересня 1941 року в Рівному відбулося перше засідання Української ради довір'я на Волині — громадського органу самоуправління на чолі з Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський. Того дня на засіданні Української ради довір'я на Волині створено «Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви». 

Основоположник і головний редактор рівненського часопису «Волинь».

1 вересня 1941-го увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині.

У квітні 1942-го прийняв постриг під чернечим ім’ям Мстислав, висвячений на єпископа Переяславського. Восени був заарештований гестапо, перебував у в’язницях Чернігова, Прилук та Києва. За клопотанням духовенства звільнений у квітні 1943-го.

З 1947-го – митрополит УПЦ Канади. З 1949-го – митрополит УПЦ в Америці. Очолив УПЦ у США в 1971-му.

30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. В жовтні прибув в Україну. Після створення в 1992-му УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки.

Помер 11 червня 1993-го у місті Грімсбі (Канада). Похований у скрипті собору святого Андрія у Саут-Баунд-Бруці.

Література

Смирнов А. І. Мстислав (Скрипник) : громадсько-політичний і церковний діяч, 1930-1944 : монографія / А. І.Смирнов. – К. : Смолоскип, 2008. – 326 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

Смирнов А. Степан Скрипник: релігійно-політична діяльність у 30-х – на початку 40-х років ХХ століття / А. Смирнов // Польські студії : [зб. ст. переможців 1 конкурсу ім. Є. Ґедройця, 2008р.] / НУ Києво-Могилян. академія. – Київ : Дух і літера, 2008. – № 1. – С. 145–169.

Степовик Д. Патріарх Мстислав: життя і архіпастирська діяльність / Д. Степовик. – К. : Мистецтво, 2007. – 448 с.

23 березня 2023 року виповнується 115 років від дня народження Юрія Федоровича Шумовського – український археолог, священик, науковець, педагог та музейний діяч.

Народився Юрій Федорович 23 березня 1908 р. в с. Мирогоща Дубенського повіту Волинської губернії (тепер Дубенський район Рівненська область) у сім’ї священика. У 1910 році він вступив до Дубенської гімназії, пізніше навчався у Кременецькій духовній семінарії. Після її закінчення вступив до Варшавського університету на теологічний факультет. З юнацьких років Ю. Шумовський цікавився археологією. Тому паралельно навчався на археологічному факультеті університету. У 1932 р. з дипломом магістра богослов’я закінчив університет і висвятився на православного священика.

Поряд з релігійною та викладацькою діяльністю, він активно займався археологією. У 1938 р. Шумовський отримав докторат з археології, захистивши роботу на тему «Доісторичні погребальні культи на Волині». В цей період він проводить археологічні дослідження біля Мирогощі де знаходить крем’яні знаряддя праці та кераміку з Трипільської культури, відкриває поховання неолітичного періоду та пізнішої доби. Юрій Шумовський був одним із початківців археологічних досліджень на Дубенщині. Його відкриття стали справжньою сенсацією у наукових колах. Деякі із своїх знахідок він посилав до музеїв Львова, Луцька та Дубна. У 1940–1941 рр., прийнявши пропозицію від обласного наркома освіти, Шумовський працює археологом у Рівненському історико-краєзнавчому музеї. В цей період він організував лише одну солідну експедицію – в с. Острожець Млинівського району. Під час розкопок ним були знайдені курганні поховання, прикраси, кам’яні та металеві знаряддя, унікальні монети різних періодів. Особливо рідкісною та цінною була монета, виготовлена найпершими християнами. Напередодні війни Шумовський потрапив у списки «неблагонадійних». На початку лютого 1944 р. після звільнення радянськими військами Рівного від німецьких окупантів Ю. Шумовський разом з дружиною назавжди залишає Україну. Деякий час він мешкає у Польщі, а потім переїздить до Німеччини. У березні 1951 р. за дорученням Французького Інституту Чорної Африки він їде в археологічну експедицію у Судан. У 1957 р. переїздить до США. Тут Ю. Шумовський викладав у різних університетах антропологію, еволюцію людства, палеонтологію, доісторичну археологію, історію культури слов’янських народів та ін. На рівні ООН намагався захищати права української діаспори. Він постійно брав участь у міжнародних конгресах, симпозіумах у США, Канаді, Польщі, Сенегалі, Алжирі. Останні десятиліття свого життя Ю. Шумовський провів у м. Саванна (штат Джорджія). Тут він написав свої багатотомні спогади «Зруйноване гніздо, чи Історія однієї священицької родини на Волині», звідси надсилав у Державний історико-культурний заповідник м. Дубна листи, спогади, примірники своїх книг та посилки з численними археологічними експонатами.

Помер Ю. Шумовський 22 січня 2004 р. Він був дуже неординарною високоосвіченою людиною, талановитим вченим, сподвижником науки. А ще це була високоморальна, інтелігентна людина та справжній патріот України.

Література

Шумовський Ю. Дещо про наші писанки / Ю. Шумовський. – Дубно : Край, 1994. – 16 c.

Шумовський Ю. Ф. Луна далеких віків : твори / Ю. Ф. Шумовський ; упоряд. І. Нагорна. – Рівне : Лапсюк В. А., 2015. – 72 с. – (Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному ; число 26).

*****

Шумовський Ю. Дубенська гімназія – в евакуації та в революції [1918 р.] / Ю. Шумовський // Над Іквою-рікою : літ.–мист.–краєзн. альм. – Дубно : Дубенська друкарня, 2007. – С. 153–155.

Шумовський Ю. Із життя чехів у Мирогощі [19–поч. 20 ст.] / Ю. Шумовський // Чехи і Дубенщина : матеріали міжнар. наук.-теорет. конф., присвяч. 60-річчю репатріації чехів на етнічну Батьківщину, 18 трав. 2008 р. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2008. – С. 17–19.

Шумовський Ю. Містечко Острожець в давнину / Ю. Шумовський // Літопис Волині : наук.-попул. зб. волинознавства. – Вінніпег : Т-во Волинь, 1971. – Ч. 10–11. – С. 41–44.

Шумовський Ю. Праісторія Волині / Ю. Шумовський // Павлюк І. Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр. / І. Павлюк, М. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня, 2005. – С. 370–372.

Література про Ю. Ф. Шумовського

Бухало Г. Професор з Мирогощі : (про Юрія Шумовського) / Г. Бухало // Дубно і світ : міжнар. ювіл. наук.-теорет. конф., присвяч. 900-річчю м. Дубна, 25-26 серп. 2000 р. / ред. В. Шевчук. – Дубно, 2000. – С. 17–18.

Дмитренко Т. Юрій Федорович Шумовський / Т. Дмитренко // Дмитренко Т. Земля Дубенська. Вічний поклик історії / Т. Дмитренко. – Рівне : Дятлик, 2015. – С. 34–39.

Доброчинська В. А. Юрій Шумовський: віхи життя та діяльності (1908–2004) / В. А. Доброчинська // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : зб. наук. праць / голов. ред. Р. М. Постоловський. – Рівне : РДГУ, 2010. – Вип. 19. – С. 68–73.

Козак С. Б. Шумовський Юрій Федорович / С. Козак // Козак С. Б. Волинська літературна еміграція : корот. біобібліогр. довідник / С. Б. Козак. – Київ : Укр. письменник, 2012. – С. 80–81.

Пшеничний М. Наша родина не байдакувала : повість-есе минулих літ у листах і споминах : до 110-річчя від дня народж. Ю. Шумовського / М. Пшеничний. – Дубно : МП , 2018. – 48 с.

Священик, вчений, громадський діяч...: [про Ю. Ф. Шумовського] //Вісник Дубенщини. – 2004. – 19 лют. – С. 7.

Скакальська І. Родина Шумовських з Мирогощі, що на Волині / І. Скакальська // Скакальська І. Історія України в особах: волинська сторінка міжвоєнного періоду ХХ ст. / І. Скакальська. – Київ : КНТ, 2017. – С. 46–57. 

Терський С. Шумовський Юрій / С. Терський // Терський С. Історія археологічних досліджень та історичного краєзнавства Волині : монографія / С. Терський. – Львів : Нац. ун-т "Львівська політехніка", 2010. – С. 204–206.

Харчук Г. Юрій Шумовський – історик, археолог / Г. Харчук // Волинські дзвони : наук.-краєзн. альм. – Рівне : Ліста, 1997. – Вип. 2. – С. 19–20.